Розгубленість та апатія, які панують серед значної частини українського суспільства останнім часом, є наслідком історичних травм і в деяких випадках їхньою ж причиною. На нинішньому етапі панічні настрої пов’язані, по черзі, з успішною узурпацією влади антиукраїнськими силами, програною битвою (чи імітацією такої) довкола закону про мови, нарешті, з нав’язливим передчуттям поразки в битві за наступну Верховну Раду. Проте невротичні комплекси не єдине пояснення пасивності. Хіба не здається, що дехто з опозиціонерів цілком комфортно почувається саме в ролі лузера? Позиціонуватися як останній бастіон чи барикада, закликати, викривати, бути в авангарді ар’єргарду і при цьому ні за що не відповідати! Що може бути комфортніше з погляду самоствердження?
Back in… куди?
Однак такій зручній позиції суперечить об’єктивний погляд на загальну розстановку сил у сучасній Україні. Передусім тому, що табір, перед яким готуються скласти зброю патріоти (це слово навмисно використовується тут без лапок і без жодної іронії), не такий сильний. Його головний ресурс – це саме розгубленість опонентів: що більша депресія одних, то міцніші позиції інших. Кролячий гіпноз демонізує удава, підносить його нахабство й заважає роздивитися його неміч, не кажучи вже про комічність.
У попередніх числах Тиждень уже розглядав стратегічні цілі олігархічної влади. Тексти, у яких вербалізовано програмні настанови, зокрема промови партійних лідерів під час передвиборчого з’їзду ПР, вражають порожнечею. Космічний вакуум пишних декларацій, популістських обіцянок та інвектив у бік попередників змушує згадати відповідні документи часів пізнього СРСР. «Подолання руїни – стабільність – добробут»…
Читайте також: Рай для олігархів. В Україні панують ідеальні можливості для процвітання монополій
Звісно, ніхто ж не напише прямо, що їхня мета – повернення до Радянського Союзу! Тільки не до реального СРСР із його хай недолугими, але дієвими запобіжниками, а такого, який успішно реалізовано в сусідній РФ. Адже етап комуністичних фанаберій був лише епізодом в історії Росії – якихось 70 років із 300, при цьому він відрізнявся від основного магістрального шляху радше стилістично, аніж суттєво. Глибинний зміст імперії весь час залишався незмінним: всередині – кріпацтво, мілітаризм, асиміляція «інородців» та ідеологічна монополія; назовні – агресія та експансія «Русского міра». Недарма ж один із провідних ідеологів сучасної РФ публічно поставив знак рівності між «двома найбільшими російськими політичними проектами: Третім Римом і Третім Інтернаціоналом».
Відповідно різні вияви того, що ми легковажно лаємо совком, є фактично формою існування російської цивілізаційної моделі. Ідентифікуючи їх як радянські релікти, таким чином виписуємо їм індульгенцію, бо нібито визнаємо їхню застарілість, неактуальність і безпечність. Насправді ж совок нікуди не подівся не через свою живучість, а через те, що він не є тим, чим здається. Досить назвати кішку кішкою, СРСР – Росією, а совєцьку ментальність – російською, як усе стає на свої місця. Основною загрозою існуванню України й українців залишається Росія внаслідок несумісності культурних парадигм, які накидають відповідні форми політичних, економічних та побутових відносин.
Країна мертвих
Це не означає, що всі українці усвідомлюють свою ворожість до імперської моделі, навпаки, дехто почувався й почувається в ній цілком комфортно, деякі абсолютно успішно реалізуються й роблять помітний внесок у її життєздатність, але в такий спосіб вони відмовляються від своєї ідентичності, перестають бути власне українцями й перетворюються на росіян, точніше, малоросів.
Сказати, що всі ті, хто голосує за ПР, є автоматично росіянами, було би перебільшенням або спекуляцією. Не всі вони здатні на внутрішню роботу з чесного й відвертого самоусвідомлення. Швидше за все, йдеться про ностальгію за тим, що нібито колись було: за порядком і зрозумілістю світоустрою. Люди, які розгубилися в сучасному безладі, схильні шукати порятунок в уявному та умовному минулому. У міфології різних народів є місце, куди вирушають душі після смерті.
Читайте також: Єдина «регіональна»
У стародавніх греків це була Гераклітова «ріка мертвих»: там нічого не відбувається, нічого не змінюється, там час зупинився. Ось у такий мертвий час мріє повернутися частина населення України. Зовсім не обов’язково бути представником старшого покоління, щоби відчувати ностальгію за міжчассям, для цього достатньо лише не знайти собі місце в актуальній реальності, а в умовах, що склалися, це радше правило, ніж виняток. Не примарні, а цілком реальні анклави країни мертвих існують як у сучасній Росії (це, власне, вся вона, крім кількох великих міст), так і в її колишніх провінціях. Наприклад, Білорусь є прикладом існування поза часом. У нас такою територією є Донбас, така собі мікроРосія з глибоко законсервованими спогадами, рефлексіями й відносинами. Від уявної до справжньої Росії з усіма її принадами – один крок. У цій міфологічній реальності політичні кордони умовні й тимчасові.
Інша річ, що сама імперія переживає не найкращі свої часи. Цивілізаційний проект «Росія», який склався 300 років тому, себе вичерпав. Російська держава, найімовірніше, не загине й не розпадеться, доки не будуть остаточно висмоктані енергоресурси, що підтримують її життєздатність, проте забезпечити своїм мешканцям сенс існування й напрям розвитку вона вже не в змозі. Відповідно дрейф у її бік позбавлений будь-якого сенсу. Це неможливо розтлумачити нинішнім керманичам України: і не зрозуміють, і не повірять. Це також важко пояснити частині громадян: вони, як було сказано, перебувають в умовному часі-просторі. Але це можливо й необхідно донести до тих українців, які орієнтовані на майбутнє, незалежно від їхньої нинішньої мовно-культурної орієнтації.
Майбутнє є!
Нещодавні баталії навколо мовного закону виявили цілком нову не лише лінгвістичну, а й соціально-політичну реальність: розподіл відбувся не між російськомовними та україномовними українцями, а між тими громадянами, які визнають Україну як окремий, альтернативний цивілізаційний проект та асоціюють себе з ним, і тими, хто спрямований у минуле. Феномен тимчасово російськомовних у побуті патріотів заслуговує на фіксацію й уважне вивчення. Мова, яка за інерцією в них усе ще залишається російською, не виступає у їхньому випадку культурно-цивілізаційним ідентифікатором, а виклики часу ставлять їх у ситуацію вибору: остаточно визнати свою неросійськість або залишитися в мертвому минулому. Що ж до етнічної належності, то вона не має тут жодного значення (сучасна соціологія взагалі визначає її за фактом особистого вибору того чи іншого опитуваного). Українцем може бути людина з російським, польським, румунським, єврейським чи татарським прізвищем (за аналогією з українцями-малоросами, ментальними росіянами) – тут не важить нічого, крім самовідчуття.
Читайте також: Як українці стають росіянами
Можливість використання кризи як стимулу для подальшого розвитку не новина, це підтверджують приклади всіх успішних держав.
В Україні для цього є всі передумови. Переважно йдеться про потенційну готовність населення до прийняття українського (й відповідно відкидання російського) сценарію майбутнього. Її підтверджують соціологічні виміри різних дослідницьких груп, які піддаються перехресній перевірці й добре корелюють між собою: більшість українців стабільно визначають себе передусім як громадян власної держави, вони поділяють, принаймні теоретично, європейські цінності й воліють рухатися в європейському напрямку. Серед останніх – результати досліджень соціологічної групи «Рейтинг», які проводилися в липні – серпні 2012 року і засвідчили, що в Україні й далі зростає кількість людей, які вважають себе патріотами. Їхня частка в серпні 2012-го сягнула 82%. Абсолютна більшість (61% проти 57% у 2010-му) респондентів на запитання «Хто я такий?» відповіли: «Громадянин України» і лише 19% назвали своє етнічне походження. Найнижчою частка таких є на Півдні (42%, насамперед за рахунок Криму) та Донбасі (53%), натомість у решті Східного регіону (Запорізька, Харківська та Дніпропетровська області) відповідний показник (59%) майже відповідає загальноукраїнському.
Показово, що 61% опитаних підтримали б проголошення незалежності України, якби перед ними постав такий вибір сьогодні, й тільки 26% – ні. Важливо, що прихильники незалежності становлять більшість (на Південному Сході відносну) в кожному макрорегіоні України і їхня кількість значно вища поміж респондентів молодого покоління (68%). Це свідчить про те, що в процесі зміни поколінь рівень її підтримки і далі зростатиме. 54% опитаних українців схвалюють європейський вибір, причому знову ж таки серед молоді таких значно більше. Тобто українська проєвропейська більшість стала реальністю, і її частка з об’єктивних причин зростатиме. Це мають зрозуміти і керуватися у своїх діях лідери опозиційних політичних сил, щоб не проґавити сприятливого моменту і не зануритися у невиправдану пасивність в обстоюванні українських інтересів, зміцненні національної ідентичності й прориві в напрямку модернізації та європейської інтеграції країни. Їм фактично потрібно уже навіть не вести, а наздоганяти суспільство, яке не вперше обігнало еліти й очікує від них чіткої артикуляції орієнтирів.