75 років тому помер від поранень підполковник Дмитро Білогуб, який зі зброєю в руках захищав українську незалежність в Армії УНР та Українській повстанській армії. Крім нього в УПА були й деякі інші старшини Армії УНР, але вони переважно займались адміністративно-господарчою та штабною роботою. І переважно встигли евакуюватися на Захід. Тому історія гордієнківця з Полтавщини Дмитра Білогуба — унікальна.
Від рядового до корнету
Дмитро Климович Білогуб народився в місті Хорол 1892 року. Закінчив чотирикласне міське училище та два курси педагогічного училища. Восени 1912-го був покликаний на військову службу та потрапив до 1-го Заамурського кінного полку, який тоді дислокувався у Харбіні (нині Китай). У полку він закінчив навчальну команду та став молодшим унтер-офіцером (молодшим сержантом по-сучасному). З початком Першої світової війни полк залізницею було перекинуто в Україну. Заамурці брали участь у боях з австро-угорськими військами. За ці бої Білогуб отримав 4-й та 3-й ступінь Георгіївського хреста. 19 серпня 1915 року він був уперше легко поранений у бою біля Дністра, а 1 вересня отримав перший офіцерський чин — прапорщика — за бойові заслуги.
Читайте також: Чому євреї воювали в армії УНР
Повторне поранення — важке — Дмитро Білогуб отримав у бою біля села Сцянка 27 травня 1916 року. Полк наступав у пішому ладі, зазнав великих утрат. Командування ухвалило рішення здійснити нічний штурм ворожих позицій. Прапорщик Білогуб на чолі взводу під сильним вогнем ворога не дійшов буквально кілька кроків до позицій супротивника. Пораненому офіцеру допоміг відповзти до своїх солдатів Трофим Черноног, за що він також отримав Георгіївську відзнаку 4-го ступеня. Реабілітацію від поранення Дмитро Білогуб відбував удома — у хорольському лазареті Червоного Хреста, у той час його було підвищено до звання корнета. А в 1917 році Дмитро Білогуб був уже поручиком та очолював одну із сотень свого полку. Але після розпаду російської імператорської армії він повернувся додому.
У полку імені Костя Гордієнка
У березні 1918-го до Хорола, який тоді був під владою більшовиків, увірвався кінний полк імені Костя Гордієнка військ Центральної Ради, що його очолював полковник Всеволод Петрів. Не вагаючись, Дмитро Білогуб вступив до полку, і вже за кілька днів — 27 березня — як повноправний гордієнківець брав участь у звільненні Полтави. Тут полк захопив великі склади тканини, з якої пошив собі особливу форму — сірі чемерки (черкески) та сині куцани (жупани), обшиті галуном. Крім того, у всіх були шапки з шликами, а в кожної сотні — свого кольору.
З району Полтави полк повернув на Костянтиноград та станцію Лозову, звідки разом з 2-м Запорізьким полком полковника Петра Болбочана почав наступ на Крим. 20 квітня 1918 року українські війська вступили на територію півострова, і далі женучи перед собою червоногвардійські загони. Гордієнківці очистили від більшовиків південне узбережжя Криму та наблизилися до Севастополя, але дістали від німців категоричний наказ зупинитися. Довелося підкоритися, а згодом і зовсім облишити півострів.
.jpg)
11 травня 1918 року Гордієнківський кінний полк прибув до Мелітополя, потім перейшов в Олександрівський повіт. Саме тоді до полку надійшли перші відомості про Гетьманський переворот у Києві. Ці відомості гордієнківці сприйняли украй гостро. Запорожці вважали, що вибори гетьмана входять до їхньої компетенції, і їх про це Павло Скоропадський чомусь не запитав… Частина вояків полку відмовилася присягати гетьману. Утім, гордієнківці співчували австрійському архікнязю Вільгельму (Василю Вишиваному), який разом з легіоном Українських січових стрільців прибув до Олександрівська. Серед полку навіть почалися розмови про обрання нового гетьмана — Василя Вишиваного.
Усі ці події спричинили фактичний розпад полку. Спочатку його було переведено з Олександрівського повіту на станцію Барвінкове — подалі від легіону УСС та Василя Вишиваного. Наприкінці червня 1918-го до Києва викликали полковника Всеволода Петріва, щоб відзвітувати в господарчих справах, і він уже не повернувся. Одразу після від’їзду командира в полку виникло заворушення: козаки заарештували частину старшин. Нездорова атмосфера погіршувалася ще й тим, що гетьмани чомусь відмовилися турбуватися про харчування гордієнківців. 23 вересня 1918 року полк імені Костя Гордієнка було офіційно розформовано.
Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»
На початку грудня 1918-го з наказу командувача військами Директорії на Лівобережній Україні Болбочана всі колишні гордієнківці, що перебували в складі Запорізької або Республіканської дивізії, були зібрані в Кременчуці. Тут з них почав формуватися новий полк. Це було нечисленне формування (станом на 15 травня 1919 року — лише 17 старшин та 140 козаків), але дуже згуртоване між собою. Вояки носили жовті шлики на шапках та звали себе «гордієнки». Дмитро Білогуб тоді очолював 1-шу сотню полку, а з осені 1919-го став виконувачем обов’язків командира гордієнківців.
Тінь зради
Полк брав участь у Першому зимовому поході, але потрапив у нещасливу історію. Разом з рештою полку імені Богдана Хмельницького напередодні нового, 1920 року його виділили як залогу до Умані. У ніч з 10 на 11 січня 1920 року цю залогу роззброїли зрадники — прибічники отамана Волоха, що перейшов з армії УНР на бік радянської влади. Щоб позбутися репресій у більшовиків, гордієнківці долучилися до волохівських загонів, а оскільки більшість хворіла на тиф, то залишалися в районі Умані.
20 травня 1920 року сталася знаменна подія: на ділянці Київської дивізії Армії УНР з ворожого боку перейшло 50 вояків-гордієнківців на чолі з колишнім командиром полку сотником Дмитром Білогубом. Вони здолали з боєм 50 верст, знявши при переході фронту ворожу заставу. Ось як згадував про це старшина 4-го Київського кінного полку, колишній гордієнківець Гриць Маслівець: «Перед самим ранком з боку ворога чути було стріляння кулеметів, але десь у глибині, за їхнім фронтом. Приглядаємося та прислухаємося. Стріляння наближається. Що за біда? Треба будити цілий полк. Уже цілий полк на конях, розсипався по бугрі у пішу розстрільну і чекає появлення знизу ворога на конях. Немає. Стріляння наближається, надворі вже зовсім розвиднилося…
— Подивимося! — не витримав командир полку. — Шаблі геть, кроком руш!
Їдемо житом. Раптом знизу виривається біля нас кіннотчик, за ним другий, за ним ціла група. Побачили нас, блиснули їхні шаблі і… розгорнувся жовтоблакитний прапор у повітрі.
— Хто ви?
— Ми 4-й Київський кінний полк, а ви хто?
— Ми гордієнківці, що їх червоні захопили в Умані.
З’їхалися докупи вони й ми — знайомі обличчя, знайомі люди. Поговорили з нами, дали їм козака показувати дорогу до штабу дивізії і попрощалися з ними».
Однак подвиг Дмитра Білогуба та його козаків не був належно оцінений — через тимчасову та вимушену службу більшовикам. Гордієнківці влилися до складу 2-го Запорізького кінного полку, що пізніше належав до Окремої кінної дивізії, але Білогуб став лише заступником командира полку (у цій частині вже була сотня гордієнківців, яка уникла роззброєння в Умані). Водночас в Окремій кінній дивізії, попри назву, було мало вояків, а серед них — іще менше досвідчених кавалеристів. Та саме ним ця дивізія, і вся Армія УНР, має завдячувати низці героїчних кінних атак, які призвели до розгрому частин Червоної армії влітку 1920 року.
Знову з ім’ям Гордієнко
Останньою частиною Армії УНР, яка в ніч з 21 на 22 листопада 1920 року переходила Збруч на територію, зайняту поляками, була 1-ша бригада Окремої кінної дивізії. Її бойовими діями того дня керував сотник Дмитро Білогуб. Кіннота супротивника (котовці та червонці) намагалася розгромити тих, хто відступає. Але вони, як і українські вояки, були на дуже потомлених конях. Обидві сторони здійснили щонайменше чотири кінні атаки одна на одну. Було це так: спочатку одні наскокували, а інші втікали під захист своїх кулеметів. Потім ті переходили в контратаку, рубаючи відсталих кавалеристів ворога. Ця відчайдушна боротьба купки українських кавалеристів дала змогу Армії УНР з мінімальними втратами відступити на територію, контрольовану Польщею.
Вояки 3-го Гайдамацького та Кінно-гайдамацького ім. К. Гордієнка полків. 1918 рік
Лише 1921 року в таборах інтернованих вояків справедливість щодо гордієнківців було відновлено: їх усіх виділили в 5-й Переяславський кінний полк імені Костя Гордієнка на чолі з підвищеним у підполковники Білогубом. Але ця частина, точніше горстка вояків з неї, разом з рештою Армії УНР улітку 1924-го остаточно перейшла на становище емігрантів. Дмитро Білогуб оселився в Луцьку. Він одружився з Ганною Вернигір з Перемишля, яка була на вісім років молодша за нього. Ганна Сергіївна Вернигір-Білогуб незабаром стала відомою на Волині та Західній Україні бандуристкою: виступала з концертами, викладала гру на інструменті, а також була директоркою Української гімназії імені Лесі Українки в Луцьку. Вони виховували двох дітей: доньку Орину та сина Юрія.
У лавах УПА
У вересні 1939-го, уникаючи радянських репресій, підполковник Білогуб виїхав до Варшави, де очолював Легіон старшин Армії УНР — організацію захисту українців Польщі. У 1941 році з приходом на Волинь німецьких військ повернувся до Луцька та став комендантом цивільної поліції луцького району. Влітку 1943-го весь склад луцької поліції, зокрема й Білогуба, заарештувало гестапо за звинуваченням в участі в Українській повстанській армії. Білогуба незабаром звільнили за відсутністю доказів. Є дані, що після того підполковник заснував три школи командирів ОУН–УПА: у місті Колки Волинської області, у місті Великий Стидень Деражненського району Рівненської області та в Острозькому районі тієї ж області.
Читайте також: «Голлівуд» на березі Чорного моря
У січні 1944 року через наступ радянських військ родина Білогуба перебралася до села Хоробрув Грубешівського повіту (Польща). У травні 1944-го підполковника викликали до заступника командира військового округу № 2 «Буг» Української повстанської армії Ореста. Той запропонував Білогубові створити кінний підрозділ для УПА. Через нестачу коней та сідел Дмитрові Білогубу вдалось організувати лише кінний взвод, який долучили до куреня «Ема». Тоді в УПА Дмитро Білогуб був відомий і як Вернигір-Білогуб, і під псевдонімом Хорольський. Разом з батьком до лав УПА вступив і син Юрій.
У серпні 1944 року курінь «Ема» («Євшана») перебував у лісі неподалік міста Рава-Руська — під селом Забіря, де проводив успішні бої з радянськими військами. Ранком 29 серпня червоні частини почали масований наступ на позиції, які займав курінь. Перед цим розташування частин УПА півтори години щільно обстрілювали артилерією. Але наступ супротивника бійці УПА зустріли дружнім вогнем з двох малокаліберних гармат, кулеметів та рушниць… Бій точився майже без перерв з 5:30 ранку до 21-ї вечора. Кілька разів бійці УПА переходили в контратаки та доходили до рукопашної з червоними вояками. Попри величезну перевагу в силах, радянським військам не вдалося прорвати позиції куреня. Коли настала ніч, бійці УПА залишили своє становище та, непомітно минувши місця розташування радянських частин, вирушили на північ — у бік сучасного радянського-польського кордону.
Вершники з УПА супроводжують віце-президента Української головної визвольної ради о. Ігоря Гриньоха до старшинської школи «Олені».
У цьому бою курінь «Ема» втратив 8 людей убитими, 13 пораненими та 2 зниклими безвісти. Серед поранених був і «підполковник ще з армії УНР сивоголовий Татомир» (як було зазначено в доповіді командира куреня «Ема»). Серед іншого, у доповіді відзначалось і про втрату чотирьох верхових коней із сідлами. Тож цілком імовірно, що хтось із бійців куреня «Ема» намагався контратакувати верхи! Згаданий у доповіді Татомир — це і є Дмитро Білогуб. Пізніше в одному з офіційних наказів щодо УПА підполковника Хорольського наводили як приклад воякам: мовляв він, попри поранення, продовжував бій у перших рядах.
Партизани відвезли пораненого до села Должнюв Грубешівського повіту (Польща), де лікували на одному з приватних помешкань. До підполковника приїхала також його дружина. Але помешкання вистежили, і 10 лютого 1945 року туди зненацька з’явилися радянські прикордонники та працівники НКВД. Як згадувала жінка-очевидиця, вони «забрали ще хворого полковника, пообіцявши, що його лікуватимуть аж у Києві, бо це дуже відома людина, один із засновників УПА». Насправді підполковника відправили до Львова.
В архіві управління СБУ у Львівській області збереглась архівно-слідча справа Дмитра Вернигора-Білогуба. У ній лише один протокол допиту від 14 лютого, у якому підполковник повідомив загальні біографічні дані. У справі є стенограма допиту Ганни Сергіївни Вернигір — також стисла та лаконічна. Вочевидь, колишній командир Гордієнківського полку відмовився від будь-яких контактів з радянськими каральними органами, тож у важкому стані його було кинуто до в’язниці № 4. Там він і помер 16 травня 1945 року. В акті про смерть було зазначено, що тіло Білогуба було вкрай виснажене, з пролежнями (тобто він лежав тривалий час нерухомо), неправильно зрослася ліва нога в колінному суглобі, загноїлися дві рани в правій руці та не зажила рана в ділянці лівого тазу.
Двома роками пізніше трагічно загинув син підполковника Юрій, було вбито й зятя Богдана, теж бійця УПА. Ганна Сергіївна Білогуб-Вернигір разом з донькою не могла повернутися до Луцька, тому переїздила з одного до іншого села на Тернопільщині — викладала в місцевих школах. У 1960-х роках у селі Струсів Тернопільської області вона заснувала Струсівську капелу бандуристів. Померла 1978 року. Донька померла 1991 року.