На Організацію українських націоналістів донедавна дивилися як на цивільних. Відзначали, що вони підвищували рівень національної свідомості, опікувались українською освітою, пресою, створенням «Просвіт», кооперативів і спортивних товариств, сприяли самоорганізації українського суспільства. Для їхніх бойових акцій не знаходили слів — занадто радикальні.
Донедавна — в кого до 2014-го, в кого до 2022-го — серед українців загалом був доволі високий рівень пацифізму й несприйняття радикальних дій (про те, як це змінювалося, пише в новій книжці Артем Чапай, письменник і військовослужбовець). Однак бувають обставини, в яких лише зброя може захистити.
І українці між двома світовими війнами перебували саме в таких обставинах. Коли державність була втрачена, територія розділена між поліційною Другою Річчю Посполитою і тоталітарним СРСР, а ті, хто намагався чинити опір, опинялися в концтаборах по обидва боки Збруча.
Члени Організації українських націоналістів не носили одностроїв, але сьогодні зрозуміло, що не форма робить людину воїном. Вони служили Українській державі — хоч її і не було на мапі. Готові були загинути за неї і готові були вбивати тих, хто позбавляв українців права існувати. Організація мала ієрархічну структуру, дисципліну й підпорядкування наказу, централізоване командування, бойові підрозділи, вишколи з володіння зброєю.
ОУН постала з УВО — Української військової організації, створеної 1920 року зі старшин Українських січових стрільців і Української галицької армії з метою продовжувати збройну боротьбу за державність, коли було очевидно, що політичні перемовини ні до чого не ведуть.
Вони часто гинули під час виконання бойового завдання смертю воїнів.
Вони не були народжені для війни — ніхто для неї не народжується. Цивільні, що вимушено прийняли етос і шлях воїна, аби захистити свою державу.
4 квітня 111 років тому народився Микола Лемик, у 1933 році він вчинив атентат проти представника радянського консульства у Львові — чекіста Олексія Майлова, щоб привернути увагу світу до Голодомору в Україні. Світ не почув — Лемика засудили до довічного ув’язнення (не до страти, бо йому ще не виповнився 21). 1939 року під час етапування він утік, встиг одружитись, а вже 1941 року у складі похідної групи ОУН вирушив на Схід — і загинув від рук німецької СД у Миргороді. Цивільний, що став воїном.
«Декалог ОУН» (1929) авторства Степана Ленкавського розширений сьогодні іменами українських героїв, що загинули в бою. «Молитву українського націоналіста» (1936) написав Осип Мащак, перебуваючи у львівській в’язниці за атентат, — і сьогодні вона звучить з вуст українських бійців. «Гімн ОУН» на слова Олеся Бабія («Зродились ми великої години…») також написаний в ув’язненні — з 2018 року це офіційний марш українського війська.
Суспільство у війні нарешті готове зрозуміти ідею і чин українських націоналістів 1930-х, що жили за етосом воїнів.
«Стара школа українського резистансу», — за висловом Юрія Руфа, поета і воїна, загиблого 1 квітня 2022 року.
Молоді люди, живі й безпосередні. «Коли Шухевич і Підгайний готувались до атентату, то мали купити собі інший одяг. Одяг вони купували на організаційні гроші і їм вдалося трошки зекономити. За це кожен купив собі по шоколадці “Дануся”, що вартувала 50 грош, і поки чекали Собінського, то ласували тою шоколадкою. Ну пацани ж, але які водночас свідомі», — пише Володимир Бірчак, сержант Хорунжої служби бригади «Хартія», керівник академічних програм ЦДВР, заступник директора архіву СБУ (2014–2016), у відгуку на нову книжку Святослава Липовецького «Вбити міністра. Варшавський замах та інші пригоди українських націоналістів» (Темпора, 2025).
Запрошуємо на розмову про наше героїчне покоління зі Святославом Липовецьким — дослідником українського визвольного руху і польсько-українських стосунків та автором «Тижня». 4 квітня, 18:30, київська книгарня «Є», вул. Лисенка, 3.