Усе просто: про мертвих або мовчать, або кажуть лише хороше. Тож усі місцеві герої мертві, і мало хто наважиться критикувати стверджену владою постать героя. Мабуть, у тому найбільша проблема Плотницького: він ще живий. Мертвим його згадували б набагато краще. І в нього були б усі шанси запам’ятатися не лише грошовими махінаціями, а й чимось добрим.
До нас додому приходила вчителька початкових класів із найближчої школи, агітувала подавати документи саме до них. Залишила відомості про школу та свій телефон. Поруч із номером школи було прізвище відомої постаті з новітнього, «республіканського» курсу історії, про яку я нічогісінько не знаю. Хоча це зараз свідчить радше про мій вузький кругозір. Я не чула про багатьох тих, про кого прийнято говорити, писати та чиїми іменами зараз називають місцеві «військові» підрозділи та навчальні заклади. У моєму найближчому оточенні є дві постаті, яких ми жартома нарекли «героями нашого часу», іронізуючи над ними, і їхні долі дуже типові в розрізі життя «республіки».
Жили в Слов’янську. Важко сказати, ким були до війни. Невлаштованими чоловіками, за плечима яких по два шлюби та по двоє дітей. Хоча це ще не якась особлива ознака. Працювали багато ким і де: водіями, у ремонтній майстерні. Радше шукали себе до 50 років. Коли у 2014-му почалися заворушення, долучилися до тих, хто барикадував, агітував і щось проголошував. Коли «війська «Новоросії» відступали, також поїхали з міста. Поїхали «героями», бо сиділи на бойових машинах, у кишенях були набої, а за плечима зброя.
Читайте також: Тоді й тепер
Вони покинули місто, щоб повернутися туди найближчим часом і дійти переможною ходою вже до самого Києва. Хоча це не дуже й важливо, чим саме ці «герої» тоді керувалися. У місті залишилися їхні старі матері, в одного з чоловіків були дружина та п’ятирічна дитина.
Перший рік війни минув у стані цілковитої ейфорії. Уявіть собі, що вам дали можливість увесь час бавитися в найкращу гру та ще й платять за це, годують, а емоції від усього набагато крутіші, ніж у дитинстві. Гроші ніколи не затримувалися в кишенях друзів, але на горілку їм вистачало завжди. Один із них мав родичів за кордоном, які стали активно допомагати обом одягом, їжею, фінансами. Спершу це була цілковита авантюра. Техніка, гроші, влада, зброя, повага, горілка, пісні під гітару до ранку, спогади, поминки за загиблими, плани, відчуття справжнього життя, коли кожен день, кожна хвилина в реальному часі.
Думаю, вони були щасливими, хоча сюди не дуже підходить це слово. Родичі одного з хлопців виявилися такими енергійними, що почали не лише переказувати їм гроші на життя, а ще й приїздити, оминаючи всі перешкоди, і привозити термобілизну, теплі шкарпетки, блоки цигарок, консерви, сезонний одяг. І так двічі на рік. Скільки це сил, нервів, грошей… Але кожен якось реалізувався в цій війні. Ті п’ятдесятирічні хлопці нібито захищали когось, а їхні родичі реалізувалися в якихось дивних місіонерських вчинках, певні в тому, що «герої» помруть без тих рукавиць, шкарпеток і грошей. Далі було важче: прийшли російські куратори, які чхати хотіли на всі ті мотиви, якими хтось там керувався. Їм не було діла до того, хто й скільки «служив», коли прийшов і що втратив. Головним для росіян було те, щоб їм підкорялися, щоб чітко виконували всі накази, а решта до спільної справи не мала жодного стосунку.
Читайте також: Навіщо їм це
Якось під час виконання завдання друзів просто забули. Так, звучить смішно. Їх завезли кудись для розвідки, через якийсь час мали забрати, але банально забули, бо в того, хто віддавав розпорядження, змінилися плани. І ця розвідувальна група кілька діб провела в осінньому лісі, а потім ще добу вибиралася звідти пішки, проклинаючи погоду й усіх, кому це спало на думку. Байдужість і невизнання їхніх колишніх досягнень, того, що вони в «армії» від самого початку, ображало найбільше. Після того випадку друзі вирішили залишити «армію». Але куди йти? Додому зі зрозумілих причин повернутися вони не могли, бо були в списках тих, кого розшукують в Україні. Родина одного з хлопців не дуже квапилася приїздити до батька хоч на територію «республіки», хоч на територію Росії, аби побачитися з ним. Весь цей час вона живе в Україні, не ризикуючи виїжджати. Правда ж дивно? Дитина пішла в перший клас, дружина робила кар’єру. Життя тривало у всіх. Єдине, що матері старіли й боялися, що ніколи вже не побачать синів. Вік у них був такий, що шлях до синів міг стати дорогою лише в один кінець.
Фіналу в історії немає. Друзі мешкають у «республіці». Звично пиячать і не працюють. Живуть на допомогу родичів одного з них, які прагнуть підтримувати місцеву «армію» в особі цих хлопців. Для того іноземного родича, колишнього мешканця Слов’янська, це теж гра у війну. Єдине, що воює він біля комп’ютера й телевізора, переглядаючи новини та допомагаючи тим дивним «героям». Кожен певен, що робив усе правильно. Ті друзі нібито захищали своїх матерів і місто, а той родич нібито теж воює, але так, щоб не втратити власної репутації. І якщо хлопці й до війни пиячили, то з війною приводів для цього побільшало: поминати загиблих і згадувати минуле, сумувати за родинами й містом, де вони не були вже майже чотири роки.
Читайте також: Територія «чесності»
Ми жартома називаємо їх «героями», бо смішно й водночас сумно від усього того, що відбувається в їхньому житті. Звільняючи та захищаючи когось, вони самі взяли себе в полон, а їхні дружини не ризикують репутацією та життям, аби їхати сюди. То кому вони зробили краще? Навряд чи тій дитині, яка вже чотири роки не бачила батька, чи тим матерям, яким нема кого попросити полагодити стріху чи відремонтувати кран. І між тією картинкою, коли вони їхали зверху на БТР, коли носили піксельні бандани й не голилися, та безробіттям і невлаштованістю зараз прірва. Єдине, що і тоді, і тепер вони живуть лише на гроші заможних родичів, які не можуть кинути хлопців, розуміючи, що якоюсь мірою це вже і їхня війна, а призначення їхнє в тому, щоб допомагати тим двом «героям».