Нещодавно Україна скликала зусібіч небувалу кількість доісторичних рептилій. Ще влітку в Харкові та Криму висаджувалися частини австрійської експозиції «Світ динозаврів». Тепер це шапіто юрського періоду окупувало територію київського Співочого поля. Першою «кінопташкою» залетів до нас у серпні птеродактиль з останнього фільму Люка Бессона. Нині в кінотеатрах тривають «Морські динозаври 3D». Мало хто з глядачів кінокартин чи відвідувачів виставок знає, що став свідком битви між наукою та стереотипами масової культури. I скидається на те, що наука ще не в змозі приборкати той розважальний субжанр, що його сама й породила.
Грошообіг та духовні практики
Динозаври часто відмовлялися покинути уяву людей, сфера чиїх інтересів, здавалося б, лежить далеко від науки палеонтології. Чоловік британської королеви Вікторії принц Альберт був справжнім фанатом жахоящерів і сприяв появі першого в світі тематичного парку – створенню виставки цих жахіть у натуральну величину. В результаті бетонні фігури 15 видів динозаврів та інших вимерлих тварин у Сайденгемі поклали відлік усім загальноосвітнім експозиціям, розважальним атракціонам та арт-проектам, на зразок динозаврячих скелетів, змонтованих Джимом Гарі із запчастин фольксвагенів та шевроле.
Бенджамін Хокінз, творець тієї першої, сайденгемської, скульптурної групи, був запрошений до Америки створити подібні експонати для запланованого нью-йоркського музею. Мер міста Вільям «Бос» Твід теж приязно ставився до мезозойських створінь – але лише допоки розраховував отримувати від музею ліві комісійні. Музейне керівництво було не в захваті від цієї ідеї, тож наймані вандали політика-рекетира розтрощили скульптури в Хокінзовій майстерні.
А совєтське керівництво так опікувалося наукою, що одразу по закінченні Великої Вітчизніної війни (тобто в час катастрофічної кількості інвалідів та катастрофічної ж нестачі харчів) спорядило найбільшу в історії експедицію за динозавровими кістками. В нас роками тієї експедиції (1946-1947) позначено інший розділ історії – так званий Третій Голодомор.
Наукові дані про вимирання цілих видів тварин знаходять місце далеко не в усіх релігійних концепціях. Роками по християнських школах Америки мандрував «освітній» документальний фільм «Відбитки ніг у камені» – про начебто знайдені скам'янілі людські сліди поряд з динозаврячими – непереможний доказ повної неадекватності теорії Дарвіна. Але після ретельнішої наукової перевірки організація «Відповіді в Бутті» та Iнститут Креаційних Досліджень відмовилися від цього антиеволюційного аргументу.
Віруючі ентузіасти з дослідницьких команд Карла Бо та Джима Блума все одно переконані: наука помиляється у своєму баченні натуральної історії. На доказ чого вони поставили собі за мету знайти в тропіках живого птеродактиля. Тож навіть богошукачі іноді бачать свій шлях через цих загадкових рептилій.
Наслідили динозаври й у свідомості видатного дослідника своєї та чужих свідомостей Станіслава Грофа. Аби відкривати америки своєї душі цьому чоловікові не завжди потрібні були ЛСД чи самонадування за методом розробленого ним же холотропного дихання. Гроф описує учбовий сеанс у Мерілендському центрі психіатричних досліджень, де піддослідні до найменших подробиць уявляли себе здоровенними динозаврами: «далеко виходить за межі того, що я міг би уявити с точки зору мого звичайного людського досвіду».
Через цих тварин науковці йшли на злочин, а богослови, в тому числі православні, й досі не полишають запеклих диспутів. На їхню честь називають населені пункти і мало є дитячих товарів, на яких би вони не зображалися.
Невмируща харизма
Батьки знають динозаврів здебільшого як безвідмовний магніт для дитячої уваги, розмаїття напівказкових чудиськ, що ненав’язливо привчають малечу до природничих наук. Щоправда, й науковці десятиліттями перестрілюються важенними аргументами щодо можливого походження міфічних страховищ від вимерлої фауни.
Легендарний совєтський казкознавець Владімір Пропп класифікував подібні припущення не інакше як дурниці. За його версією, дракони й гориничі були комбіновані з різних тварин, аби зашифрувати в казці обряд ініціації чи уявлення про потойбіччя.
Проте історик і фольклорист, американка Адріен Майор, прославилася книгою, де відстоювала інакшу ідею. Вона припустила, що деякі сміливці зі скіфських племен, мандрували в пошуках золота від територій сучасної України аж до пустелі Гобі, де нерідко зустрічали кістки динозаврів протоцератопсів. Звідти вони принесли додому легенду про казкову істоту – грифона, котрий не забарився відобразитися у знаменитому «звіриному стилі» скіфських прикрас та увійти до фольклору інших народів, що торгували зі скіфами.
В тих віруючих людей, хто віддає перевагу буквальному прочитанню біблійної історії про шість днів творіння, не викликає сумнівів версія, за якою вимерлі рептилії виникли на землі одночасно з іншими тваринами, тож стимулювали людську уяву безпосередньо. Емісар організації «Відповіді в бутті» Кен Хем у своєму буклеті «Динозаври та Біблія» стверджує, що Святий Георгій переміг не просто змія, а конкретно динозавра баріонікса.
Факти ж уперто наполягають, що першим, хто згадав динозавра в художньому літературному творі, був сам Чарлз Діккенз (роман «Холодний дім»). Надалі такі метафори й порівняння в авторських описах стрічатимуться в незлічимих письменників – хоч у Фолкнера, хоч в Ремарка. Що стосується українців, Iван Багряний раз по раз порівнював у своїх романах бронетехніку з бронтозаврами. А Володимир Винниченко ще раніше вподобав собі водоплаваючого іхтіозавра – то аби краще описати людські черги, то задля уособлення духу війни.
Використання жахоящерів нашими сучасними письменниками є більш загадковим. Така гігантська потвора з'являється наприкінці «Електронного пластиліну» Михайла Бриниха, аби покінчити з усіма сюжетними лініями, які тільки-но почали сходитись докупи. Володимир Єшкілєв у недавньому романі «Богиня і консультант» до десятків інгрідієнтів, позичених із західних бестселерів, додав і «червоного ящера», що мешкав на території нинішньої України, а після смерті переродився непереможним воїном на службі таємного містичного ордену.
Та справжньої динозаврової фантастики, як і будь-якої теми, глобальнішої за історичні трагіку й героїку, від наших авторів дочекатися важко. Втім, масштабні фантазії повинні надихатися масштабними гонорарами. Американський майстер науково-фантастичного трилеру Майкл Крайтон ще до публікації свого легендарного «Парку Юрського періоду» обдзвонив усі провідні кіностудії й заявив, що менше, ніж за півтора мільйони доларів та шалений відсоток від зборів, він нікому нічого не віддасть. А українська дизайнерка та художниця Валентина Веремко, працюючи над ідеєю мультика про веселих пухких динозавриків під робочою назвою «The Found World», через нестачу спонсорської підтримки за півроку просунулася не далі кількох листівкоподібних ілюстрацій.
Близький контакт
Рептилії мезозою масово проходять іспит на повноправних персонажів ще у книгах таких культових авторів як Жуль Верн, Артур Конан Дойл, Едгар Райс Берровз, Владімір Обручєв. На початку 20-го ст. динозаври вже достатньо популярні, аби публіка була не проти з ними подружитися. Першим в історії мультперсонажем із власним характером стала заголовна героїня революційного на той час твору – анімаційного фільму 1914 р. «Динозавр Герті» Вінзора МакКея.
В поповнюваному протягом десятиліть списку художньої літератури про живих динозаврів, зіставленому Майклом Бретт-Сурманом значиться 215 письменницьких імен (пораховані й такі класики як Амброз Бірс та Джон Апдайк) і значно більше самих творів. Проте і цей список не є насьогодні повним.
Та, хоч про тих вражаючих створінь і написано чимало чудасійних історій, через невелику варіабельність концепцій і сюжетів увесь фікшн, в якому водяться динозаври, більш-менш справедливо звантажується в свідомості споживача до однієї загальної ніші.
Вся динофантастика стартувала з ідеї про доісторичних страховиськ, які примудрилися би пересидіти планетарні катаклізми в ізольованій місцині. До наших днів такий задум дотяг хіба на правах ностальгії – в рімейках класичних блокбастерів, пародійних комедіях та дитячих творах типу «Динотопії» або численних сюжетів про знайдені велетеньські яйця.
Iдея машини часу зробила зустріч із первісним світом грандіознішою, а проблематику творів вигадливішою. З цього користали не лише провідні гравці «золотої доби» наукової фантастики, а й дещо гірше відомі американським бібліографам слов'нські майстри вигадок: від Станіслава Лема до Васілія Головачова та Геннадія Прашкевича. Третій безвідмовний колодязь – це фантазія про динозаврів, що еволюціонували до розумників, здатних творити власну цивілізацію. Хоч мислячі рептилоїди плодилися в книгах і до Гаррі Гаррісона, саме його «Едемський» цикл є взірцевим прикладом субжанру – що не заважало отримувати літературні премії значно пізнішій романній трилогії Роберта Сойера «Quintaglio Ascencion», про планету розумних тираннозаврів.
Гарним художнім методом кивати на небезпеки НТР слугують страшилки про диномутантів, абсолютним лідером серед яких виступає японська Ґодзілла. Не могли динозаври спокійно промігрувати й повз один із найскладніших етичних ребусів сучасної науки – клонування. Причому знаменитий «Парк Юрського періоду» не тільки не був першим твором на цю тему, а й, попри серйозну наукову базу Крайтона, виявився не більш пророчим за інші. Написаний на шість років раніше, 1984 р., «Карнозавр» Джона Броснана розповідає про виведення динозаврів шляхом втручання в куряче ДНК. А нещодавно завідуючий кафедрою макроеволюції в Монреалі Ханс Ларссон повідомив про розробку такого самого, але справжнього, наукового експерименту.
Невпізнавані та неуявні
Так, уже давно існує чимала партія вчених, що вважають сучасних птахів прямими нащадками динозаврів, або принаймні їхньою сестринською групою.
Починаючі з 60-х рр. минулого століття, після знахідки скелетів динозавра дейноніха та родини майазаврів, науковий погляд на володарів мезозою почав радикально змінюватися, започаткувавши так званий «динозавровий ренесанс». Тепер замість важких і вайлуватих, холоднокровних, тупуватих плазунів прийнято бачити їх верткими теплокровними тваринами зі складними соціальними стосунками. Численні переваги наших пращурів ссавців виявилися міфом. Саме це стимулювало творчість Броснана й Крайтона та чорний гумор роману Крістофера Мура «Пристрастний ящер із Сумної бухти» чи кінокомедії«Земля втрат» .
Iсторію палеонтології можна розглядати як парад помилкових висновків та суцільну нестачу даних для вивчення. Але маскультура й без того звикла прищеплювати публіці невірне бачення теми. Своєрідною нормою є змішування в одному місці дії динозаврів з тваринами інших епох та доісторичними людьми (від «Мільйону років до н.е.» та «Кінг-Конга» до «Флінстонів»). Та й достатньо лише нагадати, що водоплаваючі ящери – мозазаври, іхтіозаври та плезіозаври – не відносяться до динозаврів, як і літаючі птерозаври. Справжні назви фільмів «Морські динозаври» та «Мій домашній динозавр» – «Sea Rex» та «The Water Horse».
Останнім часом палеонтологія отримала стільки нових сюрпризів, що маскультура просто не встигає за розвитком теми. Наприклад, прославлені Спілберговою екранізацією «Парку…» велоцираптори (насправді у фільмі показані їхні більші родичі дейноніхи, але ця новина стосується і їх) були вкриті пір'ям – для теплорегуляції та більшої маневренності. Iснує певна ймовірність, що й справжня поп-зірка 20-го ст. тираннозавр рекс носив пір'я.
Тобто історики майбутнього, можливо, посміхатимуться, дивлячись на логотип поширених у нас протикомашиних засобів «Раптор». Проте дейноніхи лишаються сороміцьки обскубаними в «пізнавально-ігровому журналі для малюків та школярів «Яблунька» за 2009 р., китайському парку атракціонів, що брався за основу для планування «Диноленду» в Криму, серед роботизованих динозаврів, що здіймають галас на Оксфорд-стріт, і, попри заяви про постійні звіряння з науковими даними, такими є старенькі на вигляд фігури «Світу динозаврів», що зараз демонструються на Співочому полі (один з трьох польских «юрапарків» у м. Балтов, частина експозиції якого ідентична цій, презентує обидва варіанти дейноніха).
Сучасні діти, на відміну від їхніх батьків, уже не познайомляться з помилкою науки – бронтозавром. Мультфільм «Льодовиковий період 3» розпочав відлік прогресу, показавши пернатих ґуанлонґів. Але остання кінопригода Люка Бессона «Неймовірні пригоди Адель», скоріше за все, цей прогрес гальмує, бо ж, згідно останніх даних, крила птерозаврів були вкриті чимось на кшталт хутра.
Найулюбленіші монстри дорослих та дітей, затерті частим використанням, вже стоять у черзі на отримання нової ін'єкції публічного інтересу. Та, здається, творці розваг ще не знають як грати на архетипах, водночас ламаючи стереотипи.