Сьогодні поміж голлівудських режисерів найпопулярніше кіно про супергероїв, хоч би ким вони були: реальними особами чи вигадками з коміксів. Можна сказати, це сучасний тренд. Але він невдовзі зміниться. У нас завжди такі гойдалки – мода приходить і відходить, а потім знову повертається.
Та хоча «Рестлер» виявився значно ближчим до голлівудської традиції, я не продумував такої стратегії спеціально. Насправді цього просто вимагала історія. Тільки-но ми розпочали роботу над фільмом, стало зрозуміло, що структура «героїчного» типу найліпша. Світ реслінгу унікальний саме для Голлівуду, тут ще ніколи не розповідали про таких людей.
Але викликом стала не рідкісна тема, а сам виконавець головної ролі. Міккі Рурк був «поганим хлопцем» щодня. Водночас він був і найкращим актором, із яким мені дотепер випадало працювати. Єдина проблема – змусити працювати самого Рурка. Щовечора він ходив на дискотеки, причому туди, де мав знайомого власника, щоб отримувати безплатну випивку. Телефоную до клубу й запитую: «Міккі там?» – «Так». – «Ви любите Міккі?» – «Так». – «Тоді налийте йому води й відправте додому». Повторюю – і так щовечора.
Озираючись у минуле, розумію, що мені притаманне циклічне мислення. «Пі» – стрічка про людську свідомість, «Реквієм за мрією» – про серце і тіло, «Фонтан» – про духовність як таку. Скажете, всі ці поняття не утворюють цілісної тріади? Крім того, фільми створювалися єдиною згуртованою командою, зокрема, продюсером усіх стрічок був Ерік Вотсон, оператором – Метью Лібатік, композитором – Клінт Менселл. Ми ніби зростали всі разом.
«Рестлер» означив зовсім інший період мого життя. Ця команда розпалася, я сам змінився. Натомість утворилася зовсім інша група, а з її появою виникло й нове бачення кіновиробництва. Нині ми подумуємо поповнити свій бійцівський клуб фільмом про боксера з робочою назвою «Боєць». Схоже, з попередньою стрічкою вони утворять дилогію.
А ось наступний запланований проект принципово відмінний від попередніх: «Лебедине озеро» в жанрі хорор. Але не в банальному розумінні жанру з ріками крові, відрізаними кінцівками й надміру жорстокими сценами. Я люблю класичний саспенс, побудований на тривожному очікуванні й передчуттях. Один із моїх вчителів казав: «Ти маєш змусити глядачів плакати, сміятися чи налякати їх до смерті. Цього достатньо, щоб бути режисером». Сподіваюся, моє «Лебедине озеро» буде справді страшним. Та поки що ми тільки працюємо над сценарієм – про остаточний вигляд говорити зарано.
Як глядачеві мені подобається різне кіно. Я люблю мистецькі фільми – так зване незалежне кіно, європейські та японські стрічки, але і голлівудські блокбастери теж. Головне, щоб вони були гарно зроблені, з увагою до деталей. Щоб на екрані відбувалася своєрідна магія і, певна річ, була присутня якісна акторська гра. Думаю, мої смаки мало чим відрізняються від уподобань інших людей. Один із моїх улюблених режисерів – Престон Старджес. Обов’язково перегляньте його фільми «Леді Єва» (The Lady Eve) і «Подорожі Салівана» (Sullivan’s Travels) – вони просто фантастичні.