У вас багаторічний досвід адвоката-криміналіста. Ця праця потребує багато часу, сил, знань та емоційної стабільності. Як вдається поєднувати з волонтерською роботою керівництво однією з найбільших ветеранських організацій в Україні?
— Я вибрала для себе кримінальні справи, тому що вони для мене найцікавіші, а десь, можливо, навіть важливіші, якщо можна так сказати. Раніше в мене в місяць було від 30 до 50 кримінальних проваджень. Це велика робота. Але займатися тільки криміналом, тобто йдеться про постійні райвідділки, суди, СІЗО, для жінки дуже важко морально. Не всі твої підзахисні — прості люди, хтось відбував покарання по кілька разів. Звичайно, дуже важко з ними спілкуватися, не завжди з цим може впоратися суддя, хоч має більше повноважень, більше поваги та вирішує їхню долю. Ясна річ, це непросто. Я не вирішувала урізноманітнити своє життя, так сталося само собою, як кричуща потреба допомогти.
Ще до війни я тісно співпрацювала з активістами Майданів, вела їхні справи, коли почалися масові арешти. З початком війни більшість цих добровольців пішли на фронт. Я не могла залишити їх без підтримки, стала з однодумцями збирати гуманітарну допомогу, ми постійно їздили на Схід, підтримували хлопців як могли. Із часом цей волонтерський склад переріс у громадську організацію. Нині в Україні вона одна з найчисленніших серед ветеранських. Нам вдалося об’єднати дуже багато людей. Це і добровольці, і десантники, і нацгвардійці, і медики та волонтери. Як то кажуть, поєднали непоєднуване. Нас зблизило питання війни. Така волонтерська діяльність надає крила, хочеться більше працювати й розвиватися. Однак я маю багато справ як адвокат. Звичайно, не так, як раніше, але мені вистачає. Адже повинна чимось заробляти на життя, і я заробляю, це моя улюблена справа.
Однією з конституційних змін, яку запропонував президент на початку роботи парламенту нового скликання, є скасування адвокатської монополії. Як ви вважаєте, чи доцільна така ініціатива?
— Адвокати повинні мати певну монополію. Тому я й не дивуюся, що в нашій державі це зафіксовано в Конституції України, а не тільки на законодавчому рівні. Чим адвокат відрізняється від звичайного юриста? Ми зобов’язані й сплачуємо податки, щорічні внески на розвиток адвокатської діяльності, оплачуємо ліцензію, проходимо навчання з підвищення кваліфікації. Натомість діяльність юристів не контролюється: сплачується той чи інший податок чи ні, невідомо. Має диплом про вищу освіту — і для більшості цього достатньо, навіщо розвиватися, платити більше. Але ж усі прагнуть якісних послуг. Це так, якби ми говорили про власне здоров’я і сперечалися, що краще: народна медицина чи лікар, який має диплом і постійно проходить навчання. Правильно, хірург, який не проходить кожні п’ять чи десять років атестацію, не показує певний рівень, не допускається до операції. Вважаю, що такий підхід правильний і в адвокатській діяльності. Звичайно, монополія адвокатури дає нам більше переваг, але адвокат — це не тільки переваги, а й зобов’язання. Тут будується правовий механізм, і це в інтересах людини, яка замовляє юридичні послуги.
Сьогодні більшість ваших клієнтів укладають договір та оплачують послуги чи здебільшого ви працюєте як адвокатволонтер?
— Те, що я, як адвокат, працюю з військовими, добровольцями, сім’ями, які постраждали від війни, не означає, що не маю інших справ. Але, звичайно, левову частку своєї роботи присвячую захисникам виключно на безоплатній основі.
Це вже, певно, протягом п’яти років?
— Так. Коли хлопці стали повертатися з фронту, на жаль, я вела дуже багато справ, у багатьох із них ми вигравали. Чимало справ тягнеться досі ще з 2014 року. Річ у тім, що до учасників бойових дій прикута надзвичайна увага. Часто буває, що людина не винна, а всі ЗМІ вже розповіли про її нібито вину, що не відповідає матеріалам справи. Наприклад, я займалася справою, у якій зазначалося, що людина перебувала в стані алкогольного сп’яніння, але в матеріалах справи був документ, який засвідчував, що в людини не виявлено жодних наркотиків чи алкоголю абсолютно. У такому разі судді дуже важко брати на себе відповідальність, коли всі ЗМІ, вся Україна назвали його винним. Як у цій ситуації винести вирок, що виправдовує? Ми хоч і знаємо, що суд має орієнтуватися тільки на документи справи, але розуміємо, що такі справи часто заполітизовані й хоч-не-хоч маємо те, що маємо.
Хлопці, які повернулися із зони бойових дій, справді є частими фігурантами кримінальних справ, чи не так?
— На цьому дуже зосереджена увага суспільства. Хоча більше хотілося б, щоб важливішого значення надали саме цій проблемі. Справ дуже багато, тому що люди, повертаючись із фронту, досі не мають належної медичної та психологічної підтримки, і, як наслідок, це виливається в те, що вони потребують юридичної допомоги. Але насправді передусім їм бракує допомоги від держави, тому що в багатьох країнах світу, власне, Міністерства ветеранів займаються такими питаннями й уже визначають, чи справді справу слід передавати до суду. Дуже багато справ добровольців, які в мене були, закінчувалося тим, що ми відвозили людей у психоневрологічні центри й уже там їм надавали допомогу.
Шкода, що бійці повертаються і їх притягують до кримінальної відповідальності за те, до чого їх, по суті, змусила держава. Адже в країні війна, звичайно, їхня психіка порушена через політику держави, а не тому, що вони робили щось неправильно. Дуже багато випадків, коли люди просто з’ясовують стосунки, але про це в пресі ніхто не згадує. Наведу приклад. Учасник бойових дій повертався потягом зі Сходу, ще зі свіжими емоціями, бо одразу після поля бою сприйняття життя зовсім інакше. І один чоловік став його ображати, обзивати, дуже довго його провокував, називаючи бандерівцем, мовляв, він незрозуміло за що воював і політики його використовують. Звичайно, солдат не витримав, дістав ніж і встромив йому в живіт. Дякувати Богу, рана виявилася несмертельною. До того ж боєць надав першу медичну допомогу, зробив перев’язку й чекав ще три-чотири години до кінцевої станції, коли приїде поліція. Усі очевидці, працівники залізниці дали покази, що потерпілий спровокував бійця. Звичайно, коли справа дійшла до суду, потерпілий написав, що жодних претензій не має, що справді він зініціював конфлікт. Утім, кримінальне провадження є, кримінальний інцидент також, тому суд дав атовцю умовний термін.
Хоча розуміємо, що в іншому разі його тримали б під вартою. Але з огляду на ознаки злочини є різні. Не нам судити й казати, що вони точно винні, не ми пройшли цей шлях. Найважче, звичайно, добровольцям. Це я з власної практики знаю. Бо якщо людина була в армії, нехай навіть просто підмітала, то все одно їй у голову щось вклали й морально вона буде підготована. У ЗСУ це контролюється, після фронту бійці їдуть на полігон, у них плавно відбувається перехід, а ось у добровольців — ні. У 2014-му багато тих, хто ніколи не був у армії, пішли на Схід. Це колосальна проблема, коли людина без військової та моральної підготовки йде на фронт, проводить півтора-два роки на передовій, що за всіма стандартами армії неприпустимо, й одразу після пекельних боїв, які були на початку війни, повертається в цивільне життя. Її дратує все. Наприклад, те, що люди гуляють парком, тому що вона думає: на фронті побратими, вони гинуть, там війна, чому всі такі безтурботні? І це проблема. А коли ще й запитують: «Чому ти туди йшов? Хто тебе відправляв?», вони дратуються ще більше. До того всього додається небажання держави визнавати тебе учасником бойових дій, тож стає зовсім нестерпно.
Ви були ініціатором законопроекту № 7190 про визнання добровольців та надання їм статусу учасника бойових дій. За нової влади ця проблема нарешті зрушила з місця на всеукраїнському рівні. Чи не так?
— Ми знаємо, що якби не добровольці, то російська агресія у 2014-му просунулася б дуже далеко. Держава забула тих, хто першим пішов на війну. Так, у нас відмінні військові з відповідними навичками, які пройшли Югославію, Ірак. Це люди, яким дає позитивну оцінку американська армія. Відомо, що в них високі вимоги. Але якщо ти був столяром, а потім ідеш воювати, туди, де стріляє важка артилерія, не орієнтуючись при цьому у військових термінах, поняттях і не розуміючись на військовій стратегії, то це справді великий героїзм, гідний пошани. Тому, звісно, питання цього статусу — це насамперед підняття духу й визнання тих, хто справді став на захист держави. Хоча завдяки нашим зусиллям добровольців визнали на всіх обласних рівнях, а народні депутати нового скликання підтримали законопроект № 2045-1 щодо надання їм статусу, багато бійців звертається до нас по допомогу, тому що це велика проблема. Я є співавтором законопроекту № 7190 про визнання добровольців, який подавався до Верховної Ради. Він дуже важливий для хлопців, їхніх сімей, та й для України загалом. Ми надзвичайно багато працювали в цьому напрямі. Добровольці не терористи, а захисники Батьківщини. Ті, ким варто пишатися.
Але чомусь у нашій державі зовсім інше сприйняття військових. Люди часто до них ставляться як до злочинців, знову ж таки фігурантів різних кримінальних справ, а не як до Героїв.
— Сьогодні ми бачимо позитивні зміни в цьому аспекті, як серед населення та в Збройних Силах України, так і на державному рівні. Найгірше було на початках. У 2014 році суспільство було дуже байдужим, ще не усвідомлювало, що відбувається. Але коли спалахнули запеклі бої з численними втратами, люди стали жаліти хлопців, молитися за них, допомагати. На жаль, є такий вислів, що коли стається війна, то згадують про солдата й про Бога, коли ж вона закінчується, то забувають про того й про того. Тобто дуже шкода, що така тенденція є. Але все залежить від політики держави. В Америці такі люди, як у нас, у Франції такі люди, як у нас, тобто ми всі однакові. Що стосується військових: якщо політика держави нав’язує якісь негативні речі, так люди і сприймають дійсність. Але держава має бути на боці військових. У Сполучених Штатах, наприклад, якщо ти носиш військову форму й не маєш відповідних документів, тебе або оштрафують, або арештують на 15–30 діб, як вирішить суд. У нас же грибники, прибиральники, водії, ремонтники — усі солдати за формою. Недопустимо, що форму можна носити будь-кому. Це неповага до військових, так принижується статус солдата, і політика держави в цьому напрямі абсолютно не працює. У Франції в аеропорту військові ходять з найкращими зразками зброї, люди з ними фотографуються. Я розумію, що це показово, мовляв, ми пишаємося своєю армією, дивіться, які вони мужні та сильні, будьте, як вони! А в нас я часто чую від політиків фразу «обезкровлена армія». Однак ми розуміємо, що у 2014–2015 роках наші хлопці дали неймовірну відсіч агресору, це навіть не обговорюється, сєпари й ті назвали їх «кіборгами». Так, серед воїнів теж є різні люди, — і хороші, і погані, — але повірте, якби держава виконувала свої функції з психологічної реабілітації, цих питань не виникало б і злочинності було б значно менше. Бо без підтримки з боку держави трапляються злочини на різних рівнях. Людина не контролює себе, тому що їй вчасно не була надана кваліфікована медична допомога. Звичайно, юридично це неможливо довести, тому що немає такої норми законодавства. Але держава повинна виконувати покладені на неї функції, і тоді суспільство житиме краще.
Матеріал опубліковано на правах реклами