Люди, які не належать до світу шпигунів, тобто більшість із нас, схильні робити дві чи три помилки у своїх спробах його зрозуміти. Перша – це величезне перебільшення влади, впливу, мізків і можливостей розвідувальних та спеціальних служб. Такі люди припускають, що ЦРУ, «Моссад» чи ФСБ, як гігантський похмурий восьминіг, можуть не лише поставити жучки у вашій домівці, пошкодити ваше авто та прослухати кожну вашу телефонну розмову, а й контролювати медіа, шантажувати політиків та багато чого іншого. Якщо ви в це не вірите, ви наївні.
Другої, не менш серйозної помилки, припускаються ті, хто вважає світ шпигунів жартом. Це, мовляв, зарозумілі бюрократи, які загубилися у кривих дзеркалах холодної війни разом з усіма їхніми таємними чорнилами, фальшивими ідентичностями та незрозумілим жаргоном. Усе, що справді хочеш знати, все одно можна знайти в Google та на Wikipedia. Якщо вірите в щось інше, ви параноїк.
Спецслужби і політика
Правда зовсім інша. Шпигунські агентства є державними бюрократіями з усіма їхніми слабкостями та перевагами. Вони здатні працювати на перспективу, на відміну від корпоративного комерційного шпіонажу, який зазвичай орієнтується на негайний результат. Спецслужби не фокусуються на всьому. Але якщо на чомусь зосереджуються, результати можуть бути страшними. Єдине, про що мають хвилюватися розвідувальні агентства, – гроші платників податків (але їхні бюджети добре захищені від будь-якої парламентської чи громадської перевірки), тож вони можуть собі дозволити бути глибокими, терплячими і непомітними.
Сюжет фільму «Привид» обертається довкола ідеї, що дружина британського прем’єр-міністра була завербована ЦРУ і «керувала» політичною кар’єрою свого марнославного та обмеженого чоловіка. Це перебільшення, але незначне. В усіх країнах розвідувальні агентства встановлюють контакт із талановитими молодими людьми та підтримують зв’язок із ними впродовж їхніх професійних кар’єр.
Шпигуни небезпечні й корисні, бо порушують правила: дають хабарі, шантажують і лестять (останній спосіб найефективніший), щоб змусити людей видавати секрети та приймати рішення, яких інакше не прийняли б. Саме тому і є шпигунами. Якби вони збирали інформацію легально, то були би дипломатами або експертами на держслужбі.
Те, що шпигуни можуть порушувати правила, не означає, що вони це роблять. Спецслужби, на диво, сором’язливі. Їх лякає перспектива зробити щось не так, особливо якщо наслідком можуть бути негативні політичні побічні ефекти або погана слава. Як результат – вони вдаються до масивної обережної бюрократичної діяльності та планування. У шпигунських фільмах операції відбуваються зі швидкістю світла. У житті спочатку розсилаються тонни інструкцій. Найбільшою проблемою спецслужб є не збір інформації, а її опрацювання та використання. Зайти в електронну пошту жертви порівняно легко. Проблематично знайти час, щоб вивчити її.
Спецслужби мають сильний політичний вплив. Коли доходить до секретної інформації, політики схильні поводитися, як ігромани. «Зігравши» раз, вони хочуть зробити це і вдруге, і втретє. Тому добрий керівник спецслужби робить своїх політиків при владі щасливими та підтримує в них бажання більшого. Саме так можна отримати великий бюджет і менше запитань.
Вони, втім, є також політично вразливими. Коли щось іде не так, летять голови. Найкращим аргументом проти ідеї, що американським урядом керують шпигуни, є той факт, що США розпочали війну з Іраком, виходячи з інформації ЦРУ про зброю масового враження, яка виявилася абсолютно фальшивою. Наступні перевірки виявили: звіти більшості західних розвідувальних агентств ґрунтувалися на жменці нечесних джерел. Тепер їм знадобиться багато часу, щоб відновити свою репутацію.
Продовження статті читайте в наступному номері.