Аналітик і політичний філософ Філіпп де Лара ґрунтовно аналізує поняття «Глобальний Південь». Наростання невдоволення Заходом у кількох регіонах світу не означає, що країни Півдня виробили спільну позицію щодо Росії і Китаю — головних порушників міжнародного порядку. За словами автора, демократичні принципи лишаються більш дієвою і мобілізаційною силою, ніж авторитарна модель.
Питання присмерку Європи знову актуальне. Дивний альянс Росії і Китаю і небажання багатьох країн Півдня засудити вторгнення Росії в Україну засвідчили б занепад впливу ліберальних демократій і розквіт Глобального Півдня на чолі з БРІКС і передусім Китаю, що виступає проти «неоліберальної глобалізації», віддаючи перевагу іншим політичним моделям. Дехто навіть береться стверджувати, що війна в Україні вивела на поверхню багаторічну ізоляцію Заходу. Путінська Росія, незважаючи на невдачі на полі бою і нечувані воєнні злочини, здійснила б свою мрію про «девестернізацію світу», тобто запровадження нового міжнародного порядку, де немає місця домінуванню Заходу.
Цей порядок, так званий «багатополярний», насправді передбачає панування нестримної сили і наростання територіальних конфліктів. Це не заважає численним країнам спокушатися «девестернізацією». Ліберальні демократії на тлі своїх культурних розколів уже не можуть запропонувати тріумфальну модель, а повинності «глобального Заходу» (один з улюблених висловів Путіна) занадто обтяжливі для світу: в африканських країнах відроджуються антиколоніальні обурення після кількох десятиліть незалежності; іншим країнам (Перська затока) набридло, що з ними не рахуються і що виводять американські війська (байдуже, чи з власного бажання, чи ні) (Судан, Єгипет); а ще деякі країни (Ірак, Афганістан) стали жертвами згубних проявів гіперсили Заходу. Є також країни (Бразилія, Туреччина), які гадають, що досягнутий ними рівень економічної або стратегічної потужності дозволяє їм націлюватися на регіональну гегемонію і звільнитися від опіки «великої сімки». Марксизм третього світу, що вважався навіки похованим, постає з мертвих і відновлює зв’язки з колишнім радянським спонсором аж до Південної Африки, на тлі відродження проряднського тропізму Африканського національного конгресу (АНК) часів Холодної війни. Нарешті лишається непереборна привабливість потужної влади Китаю, що зміщує центр світу з євроатлантичного простору до Азії.
Громадська думка в бідних країнах відгукується на обіцянку девестернізації. Захід звинувачують в усіх гріхах світу. Санкції, а не російська агресія, спричинили харчову кризу. Путіним захоплюються, бо він протистоїть Заходу. Загарбника України вважають антиімперіалістом. Китай вихваляють за побудовану інфраструктуру в Африці, а на його хижацьку політику (захоплення мінеральних ресурсів і сільськогосподарських угідь для того, щоб нагодувати китайців, і розставлення боргових пасток), схоже, ніхто не зважає.
Ален Фрашон у своїй нещодавній, як завжди глибокодумній, колонці зазначає, що «Глобальний Південь став розмаїтим і поводиться по-різному: підтримує то китайсько-російський блок, то Захід. У вересні 2022 року в ООН Глобальний Південь проголосував переважно проти анексії українських територій Росією», але, додає журналіст, «перед лицем Путінської агресії на Півдні немає політичної солідарності, за браку одностайного осуду, ба навіть присутнє розповсюдження китайсько-російської пропаганди в чистому вигляді (Захід завжди в усьому винний). Чому так відбувається?».
Прощаючись після візиту в Москву 22 березня 2023 року, Сі Цзіньпін сказав своєму «другові» Путіну: «Зараз у світі відбуваються геополітичні зміни — зміни, небачені за останні сто років (…); і, співпрацюючи, ми можемо взяти лідерство в цих змінах». На що Путін серйозно відповів: «Я згоден». Для Росії тема (чи наратив, як то кажуть) девестернізації світу — як бальзам на душу. Із занепалої країни, обтяженої непопулярною і безнадійною війною, вона перетворилася на рівноправного партнера китайського гіганта, що обрав правильний бік історії. У Путінському баченні світу жалюгідні результати російської армії в України — це дрібничка, порівнюючи з глобальним геополітичним переворотом, для якого війна в Україні послужила каталізатором.
Владімір Путін та Сі Цзіньпін під час прийому у Кремлі, березень 2023 року
Ален Фрашон, поза сумнівом, мав рацію, коли застерігав нас про невдоволення Заходом у країнах Півдня. Та чи варто пов’язувати його з глобальним наративом девестернізації? Якщо розглянути кожний факт на підтримку цього наративу окремо і згрупувати їх, не замислюючись про кумулятивний ефект, можна переконати себе, що йдеться про масштабну тенденцію. Якщо додати ще й порцію гравітаційної сили історії (демографічний занепад Заходу, зростання БРІКС, тощо) та трохи ненависті до себе (Глобальний Захід справді завинив, протести цілком заслужені), то виходить незворотний процес девестернізації, незалежно від озброєння України. Утім, попри те, що занепад Заходу вже проголосили вельми поважні особи, говорити про нього зарано. Нещодавня поява ознак цього занепаду не дозволяє стверджувати про наявність тривалої тенденції, адже наразі мова про атмосферу станом на зараз. Занепад Заходу цілком може тривати стільки ж, як остаточний тріумф ліберальної демократії 1989 року, — є і немає.
Розколи на Заході
Почну з того, що нагадаю важливий, але неврахований у картині девестернізації контраргумент: зміцнення НАТО — моральне і матеріальне. Окрім того, що дві сильні країни, Фінляндія і Швеція, вирішили вступити в альянс, НАТО також виявило неабияку військову ефективність і непохитну солідарність в обороні атакованої демократії. Військова ефективність — це не тільки про вирішальну матеріальну допомогу для України, а й про організаційну і тактичну перевагу так званих натівських стандартів. Успіхи України на полі бою, безперечно, засвідчили єдність і відвагу її народу, але й також якість командування, координації і тактичної розвідки за моделлю НАТО, яку Україна переймала протягом багатьох років, ще до 2014 року.
Навряд ще є сенс говорити про розмежування Європи і Сполучених Штатів, та, схоже, євроатлантична солідарність відроджується, чи радше засяяла: стало зрозуміло, що вона твердо спирається на свої принципи, у той час як Китай і Росія цинічно нехтують правом і дотриманням обіцянок. Таким чином євроатлантизм приваблює Японію й демократії Індо-Тихоокеанського регіону не лише як актив безпеки, а й з огляду на моральну послідовність, як я волію це називати.
Військова перевага НАТО зберігатиметься ще довгий час, враховуючи втрати і виявлені слабкості російської армії. Окрім того, санкції й ембарго на передові технології вже завдають Росії удару і ще тривалий час позначатимуться на виробництві й експорті російської зброї. Саме тому виникають сумніви в тому, чи вдасться Росії втримати своїх найвірніших клієнтів, починаючи з Індії.
Зазираючи далі на схід, можна побачити, що розвиток військово-промислового комплексу Китаю корелює зі зростанням його економічного потенціалу, однак кількість атомних підводних човнів не компенсує брак воєнного досвіду.
Захід, і зокрема ЄС, виявили єдність і рішучість перед лицем не зовсім очікуваної війни. Ця війна поклала край роззброєнню, що тривало протягом 30 років заради «дивіденду миру». Нібито споживацькі демократії, послаблені розколами і недовірою до еліти, та здатні мислити лише в короткостроковій перспективі, мобілізувалися навколо принципів: міжнародного права і політичної свободи, «щоб влада народу, волею народу і для народу ніколи не зникла з лиця Землі». Ці принципи — не просто «цінності», а конкретний спосіб життя, існуванню якого загрожує російський імперіалізм. Наразі лише українці проливають кров за ці принципи. Але захоплення їхнім народом може розбудити нас від демократичної апатії.
Розбіжності на Глобальному Півдні
Як пише Ален Фрашон у своїй колонці, розчарування Заходом на Глобальному Півдні не перетворює цей регіон на єдиний фронт. Індія, що саме скинула Китай з п’єдесталу найбільш густонаселеної країни світу, проводить завуальовану Realpolitik. Відмовилася запроваджувати санкції і не засуджує російську агресію, що, схоже, підкріплює її проросійський тропізм — у відповідь на постачання американцями зброї в Пакистан, кревним ворогам індійців. Однак це не поклало край давньому конфлікту Індії з Китаєм на кордонах і в морі. Жан-Сильвестр Монґреньє підкреслив вплив цієї напруженості на Desk Russie: серед іншого Індія має намір протидіяти претензіям Китаю в Індійському океані. Саме тому вона щойно вступила в неформальний Індо-Тихоокеанський альянс (США, Японія, Австралія, країни АСЕАН).
Читайте також: Свасті Рао: «За зачиненими дверима в Індії точиться багато дискусій про те, наскільки стійкими можуть бути відносини з Росією»
БРІКС претендує на роль очільника боротьби проти Західного «домінування», та чи заманить бідні країни в цей «хрестовий похід» на довгострокову перспективу, враховуючи розбіжності інтересів? Прихильність бразильського страшила до Путіна не допоможе завоювати симпатію боліварських і пероністських країн Латинської Америки.
Саміт БРІКС у Південній Африці, липень 2018 року
Найслабшою ланкою Глобального Півдня є його наріжний камінь — Китай. Глобальні амбіції Сі Цзіньпіна вражають і тривожать, але як бути з численними дилемами? Альянс із Росією видається надійним із погляду грандіозних стратегічних ідей, але, якщо заглибитися в деталі, виникає багато питань: Китай прагне якнайшвидше зупинити війну, але Путін нічого не хоче чути і готовий воювати безкінечно, нехай і без перемог; Китаю на руку тривале послаблення Росії (що збігається з цілями України та її союзників), але китайців лякає потенційний крах Росії; Китай забезпечив собі важливі позиції в Ірані й Росії, та, поза сумнівом, не бажає мати репутацію третього крадія вісі зла. І нарешті «системне суперництво» з Європою і Сполученими Штатами — дуже хитка стежка для Китаю, тож це послаблює загрозу: китайці не можуть собі дозволити перегинати палицю з ворожістю до Заходу, щоб не втратити найважливіших клієнтів і основний двигун свого зростання. Окрім того, Китай має дбати про свій імідж для бідних країн, які він грабує й забруднює, інакше постане як новий символ імперіалізму. Деякі фахівці називають диктатуру Сі Цзіньпіна поверненням до тоталітаризму, причому ще радикальнішого, адже цифрові технології уможливлюють мрію про повний контроль над населенням. Це переконлива версія, але нам відомо про вразливість тоталітаризму через його схильність підміняти реальність саморуйнівним сюром та ставити нереалістичні цілі.
Читайте також: У напрямку на південь
Старіння населення може слугувати потужним аргументом на підтримку теорії про занепад, позаяк демографічні тенденції вважаються найбільш непохитними. Та є деякі сюрпризи й ефекти, що відомі тільки фахівцям: у Китаї почалася фаза старіння й різкого скорочення населення, що становить загрозу для його моделі зростання в найближчі десятиліття. Індія стала найбільш густонаселеною країною світу, і поки що неможливо визначити добра це чи погана новина для неї.
Хто прагне реформування ООН?
Репутація ООН зіпсувалася. Організація в халепі по самі вуха і через її безпорадність перед лицем російської агресії, і через те, що вона втілює застарілий і несправедливий міжнародний порядок на основі «Західного домінування». ООН безнадійно зайшла в глухий кут: склад Ради безпеки і право вето постійних членів уже не виправдовують себе. Країни Глобального Півдня більше не хочуть миритися з тим, що їх не зараховують до постійних членів, а Росія і Китай розпалюють невдоволення. У вересні 2022 року дві важливі держави пообіцяли Генеральній Асамблеї просувати запровадження нових постійних членів Ради безпеки з усіх материків, а також провести реформу щодо права вето. Одразу напрошується припущення, що це були представники Глобального Півдня: наприклад, Індія або Бразилія. Але ні — йдеться про Францію і Сполучені Штати, які приблизно в такому дусі запропонували відкрити Раду безпеки для нових постійних членів, «для кращої репрезентативності» (Емманюель Макрон) та обмежити право вето. На засіданні Генеральної Асамблеї Джо Байден закликав постійних членів Ради безпеки, «зокрема США», «утриматися від застосування права вето, за винятком рідкісних і надзвичайних ситуацій, щоб рада лишалася гідною довіри й ефективною». Франція підійшла до справи конкретніше: запропонувала реформувати Раду безпеки, обмеживши застосування права вето до випадків масових злочинів. Наразі не схоже, щоб Франція і США завоювали цими пропозиціями популярність серед країн Півдня. Зрозуміло, що реформувати Раду безпеки дуже складно. Та, якщо колись сформується достатньо широка коаліція для ухвалення рішень про реформи, бідні країни і БРІКС будуть на боці Заходу.
Безсовісність Глобального Півдня
Насамкінець наведу, можливо, найбільш переконливий контраргумент проти тези про девестернізацію світу, щоправда він моральний — як відомо, у міжнародній політиці «реалісти», особливо проросійські, ставляться до моралі саркастично. Країни, які розігрують карту Глобального Півдня проти Заходу на боці Росії змушені, за логікою, ігнорувати, тобто мовчки приймати, злочинну агресію і воєнні злочини Росії, злочини проти людяності й геноцид. Ці злочини не можна назвати «помилками», які країні вигідно не помічати. Їх не можна вважати побічними збитками, притаманними міжнародній політиці. Так чи інакше такі країни наштовхнуться на осуд.
Наразі кричущу аморальність Лули да Сілви і підхід Сі Цзіньпіна затягнуло туманом війни. Та одного дня Глобальний Південь і його прихильники муситимуть відповісти за те, що перейшли на бік зла.
Його безсовісність й нехтування російськими злочинами й брехнею стануть політично необґрунтованими і засуджуватимуться навіть міжнародною судовою системою. Реалізм у міжнародних відносинах не зводиться до цинічного прийняття принципу «виживання найсильнішого»: якщо сила відіграє беззаперечну й незбориму роль у міжнародних відносинах, тоді це стосується також і правових та етичних принципів. Таким чином, абсолютне зло, втілюване Путінською імперіалістичною мрією, є експериментальною демонстрацією дієвості принципів у міжнародній площині.