Подейкують, саме в Харкові під час Революції гідності виник популярний нині термін «ватніки». Так охрестили переважно малоосвічених людей із пострадянською ментальністю, агресивно налаштованих до всього, що не вписується в їхнє уявлення про те, «як має бути». Саме цей величезний прошарок населення і створює сьогодні візуальне тло другого за населенням міста країни. Хоча насправді все набагато складніше. У тій викривленій реальності панують побоювання війни, соціальна млявість, творча імпотентність та невід’ємне відчуття тотального незадоволення геть усім. Український, вільний, проєвропейський Харків існує окремо, в різних вимірах із совковою, сірою, переляканою «першою столицею», як ще за комуністичних часів звикли називати своє місто нащадки Сковороди. Геометрія духу паралельних світів, що ніколи не перетинаються, особливо яскраво виявляється на культурному фронті. Як каже лідер гурту «Папа Карло» Василь Рябко, донедавна навіть розмовляти в Харкові українською мовою було актом політичної волі. Зараз також майже неможливо натрапити в місті на українські газети, книжки, програми на місцевих телеканалах, масштабні патріотичні акції. На півторамільйонний мегаполіс лише кілька українських храмів, мистецьких майданчиків, острівців сучасного європейського кіно, модернових театральних студій, музичних гуртів, що відверто демонструють свою громадянську позицію. Внутрішня діаспора пробиває стіну патріотичного невігластва та суспільної апатії через заходи Літературного музею, книгарні «Є», через окремі акції «Просвіти», демократичні ініціативи, народжені Євромайданом, різні волонтерські проекти чи просто окремих відчайдухів. Але всього цього замало для прориву інформаційного вакууму та подолання іншої крайності – відвертого вишиватництва.
Як водиться, усі ці просвітницькі потуги робляться всупереч бездіяльності влади та офіційних державних установ. Доба Добкіна – Кернеса, які не приховували своєї ворожості до всього українського, наклала відбиток на загальну мистецьку атмосферу в Харкові. Місто просто задихається від чиновницького свавілля, радянської минувшини, наслідків російської пропаганди, провінційності вишів, масового від’їзду самобутніх митців. Комунальні заклади освіти та культури перетворилися на тераріум однодумців, що уособлюють вічно заляканих бюджетників із хронічною психологією пристосуванства. Різні відверто проукраїнські акції нерідко навмисно спускаються на гальмах, аби раптом не нариватися на можливі неприємності. При цьому не забуваймо, що в Харкові досі править «маленький Янукович», а випадки, коли вчителі їздять обмінюватися досвідом патріотичного виховання до Росії чи впускають у школи прокомуністичні організації, непоодинокі.
Обласна влада теж пасивна й не ініціює нових змістовних ідей щодо просування української ідентичності. Відчуваються кадровий голод, відсутність стратегічного мислення, готовності ламати стереотипи. Складається враження, що нікому нічого не потрібно, і ця тотальна байдужість іноді буває навіть страшніша від постійних терактів, до яких поступово привчається Слобожанщина.
Читайте також: Координатор Євромайдану Харкова: близько 10% харків’ян хочуть у «ХНР»
Очевидно, що сьогодні Харкову не вистачає справжніх лідерів, відповідального бізнесу, креативного мислення, критичної маси пасіонаріїв, моральних авторитетів, яскравих митців та багато іншого, але він ніколи вже не стане пролетарським Донецьком. Незважаючи на всі прогалини проукраїнського виховання, тут годі чекати «ХНР» чи повторення донбаського сценарію. Харків може бути яким завгодно: жлобсько-торгацьким, політично інертним, інфантильно-безшабашним, естетично вульгарним, однак він неодмінно зуміє зберегти свій традиційний уклад. Притаманні толерантність, несприйняття будь-яких форм насильства, різновекторна героїчна історія, безпідставна претензійність на столичність, прикордонна ментальність з усіма її плюсами та мінусами – усе це нікуди не подінеться. Однак, якщо влити нове вино постмодернового українства в старі міхи слобожанського прагматизму, міг би вийти смачний аперитив. Варто цього лише всім дуже забажати: владі, громадянському суспільству, місцевим елітам, звичайним містянам. Ну а Харків і надалі матиме свій неповторний гонор, нічим не схожі взаємини людей «великої дєрєвні», багатонаціональність і білінгвізм, жагу справедливості та недоторканість особистого простору.
Утім, сучасна геометрія харківського духу найкраще проявляється в його світоглядній поліфонії провулків, де гасла «Україна понад усе!» через паркан змінюються зовсім протилежними настроями. Тут немає відчаю, приреченості чи самобичування. І на сто відсотків має рацію Сергій Жадан, розмірковуючи про сучасний Харків та війну: «Ось ходиш містом, спілкуєшся з мешканцями цих вулиць і кварталів, їздиш із ними в одних вагонах метро – й не бачиш жодного страху. Немає його чомусь. Можливо, хтось не надто добре усвідомлює, що відбувається. Можливо, хтось, навпаки, розуміє все не надто добре й саме тому не боїться. В кожного своє розуміння, своє бачення, свій список претензій і перелік вимог». Саме йдучи назустріч страху й долаються сьогодні комплекси прифронтового Харкова. Міста, яке виборює власну незалежність, пробуджуючись від летаргічного сну.