Однак перед початком цих дискусій нам необхідно зрозуміти й визначити для себе прості, очевидні речі: щó в принципі є територією України; яке значення має територія для історичної долі народу, котрий її населяє; як і де вона розміщена в контексті відносин і, на жаль, імовірних претензій сусідів; які історичні підстави для того, щоб вважати ці території нашими? Так, ці банальні проблеми європейські країни, які не були колоніями, вже давно вирішили – і для них вони старомодні, смішні й наївні. Проте українці без відповіді на них не можуть віднайти й утвердити своє місце під сонцем цивілізації. І тут дуже корисно й важливо було б дослухатися до тих думок, які виголошували наші вчені ще в минулому столітті: щодо важливості й специфіки кожного регіону зокрема та перспектив державотворчих процесів на цих землях загалом.
Як відомо, Михайло Грушевський дав українцям національну історію, а Степан Рудницький – національну географію, тобто чітко визначив територію, на якій ця історія творилася. Важливо пам’ятати, що він говорив про політичну націю, тобто населення певної території, яке безвідносно до своєї етнічної належності бачить себе спільнотою, бажає мати власну державу, вважає себе її громадянами та визнає і дотримується всіх необхідних атрибутів державності (мова, історія, культурний простір тощо). Рудницький, зокрема, писав, що «національна територія – це головна основа нації, на якій вона живе й розвивається», бо саме перетворення території та населення на єдиний більш-менш одноцільний організм формує державу, яка вже потім може політично, економічно, матеріально й духовно зростати. Для вченого ніколи не було сумнівів стосовно того, що український народ здавна жив, живе нині й житиме, хоч би весь світ, «закривши собі, очі репетував заодно: нема України, нема українців». На його думку, «Україна обіймає цілком окремішній суцільний простір, причому багатий на природні ресурси. Унаслідок свого особливого «окрайного положення» (спочатку як земля цивілізованого Орієнту, потім як межова територія еллінського світу, потім як лінія розмежування осілих хліборобських та кочових народів і так далі – протягом багатьох століть аж до сьогоднішнього дня) Україна мусила піти своїм власним, своєрідним шляхом розвитку, цілком відмінним від шляху держав Європи й Азії (підкреслення Степана Рудницького. – Авт.)».
Читайте також: Від Запорозьких Вольностей до Новоросії
Спираючись на дослідження німецького антропогеографа Фрідріха Ратцеля, Степан Рудницький, а згодом і Юрій Липа зазначали, що ця згадана своєрідність не останньою чергою залежить від мережі річок, яка формує єдність території, торгівлі, влади, звичаїв, мови та релігії. Внутрішня мережа доріг на українських теренах завжди була достосована до мережі рік, переправ, бродів, гирл. Річкова система сполучалася з морською – і наші землі активно контактували не лише через Чорне море із країнами Середземноморського регіону, а й через Атлантичний океан з усім світом. Підкреслюючи роль і значення Чорного моря, Степан Рудницький зазначав, що воно є «єдиним добрим природним кордоном України». Щоб вести діалог із Заходом (Польщею) та Сходом (Росією) і відстоювати власні інтереси, Україна має спертися на своє чорноморське узбережжя. Тому, вважав він, самостійність Української держави немислима без Криму. Саме із Причорномор’я та цього півострова розходяться вигідні й зручні шляхи на Балкани, Кавказ, до Передньої Азії, тобто загалом у Південну Європу, Азію та Африку. Отже, щоб бути міцною та незалежною державою, Україна повинна міцно триматися за ті геополітичні переваги, які має, і використовувати їх для блага своїх жителів.
Розвиваючи ці свої думки й розмірковуючи над способом збереження геополітичних переваг України, Рудницький наполягав на тому, що держава має бути національною, а отже, монолітною, унітарною, а формуватися власне такою вона може й повинна саме в етнічних межах (які він визначав від Карпат до Кавказу, тобто від Галичини до Кубані, від Полісся до Причорномор’я). Існування української національної держави, на думку вченого, мало запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи. Окресливши таким чином територію, що мала величезне значення як для самих українців та їхньої державності, так і для континенту загалом, учений майже 100 років тому передбачливо звернув увагу на те, які небезпеки має Україна і про що їй слід постійно пам’ятати.
Читайте також: 1914–1918. Європейська катастрофа
Географічних сусідів, зрозуміло, не обирають, а отже, треба навчитися з ними жити. Особливо якщо вони постійно зазіхають на те, що за парканом. Серед усіх охочих поживитися за рахунок української території Степана Рудницького найбільше непокоїла Росія. Ще на початку ХХ століття він вважав: якщо колишня Російська імперія почне втрачати Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Білорусь, то вона зможе зосередитися на внутрішніх проблемах, зокрема на «скультуризуванні» власного народу, піднесенні його освіти й матеріальної культури. А ось коли Росія випустить зі своїх пазурів Україну, тоді вона перестане бути імперією. Ідея Рудницького полягала в тому, щоб створити на противагу Росії «балтійсько-чорноморську федерацію». Аналогічну ідею у своїх творах пізніше пропонував і Юрій Липа, закликаючи у своїй так званій Чорноморській доктрині до заснування регіонального союзу держав, об’єднаних лише економічним та політичним інтересом.
Якщо ми під таким кутом зору бачитимемо й розумітимемо українську національну територію, усвідомлюватимемо значення і специфіку кожного з її складових елементів, а також важливість усіх зовнішніх та внутрішніх загроз, пов’язаних з утратою земель, для існування держави та народу, то питання про реформу територіально-адміністративного поділу постане зовсім на іншому рівні.
Передусім маємо усвідомити й осягнути свою територію, відкинувши при цьому ідеї будь-яких анексій, окупацій, самопроголошень. І на цій основі, по-перше, звернутися до логічного та зрозумілого економіко-географічного районування, пов’язаного з уже сформованими історико-етнографічними регіонами, а по-друге, саме в контексті такого районування вибудовувати і вертикальну вісь «столиця – регіональний центр», і горизонтальні мережі територіальних громад, наділених відповідними повноваженнями.
Біографічна нота
Степан Рудницький (3.12.1877, Перемишль, Австро-Угорщина − 3.11.1937, Сандармох, Карельська АРСР) − український географ, картограф, історик, краєзнавець, педагог, академік ВУАН. Основоположник вітчизняної наукової географії та геополітики. Середню освіту здобув у Тернополі, вищу – в університетах Львова, Відня та Берліна. Учень і послідовник Михайла Грушевського, Ісидора Шараневича, Людвіґа Фінкеля, Антонія Ремана. 1901 року здобув ступінь доктора філософії, став членом НТШ. 1904-го брав участь у польових експедиціях Інституту географії Альбрехта Пенка та Геологічного інституту Віктора Уліґа. Того ж таки року дістав звання професора. Від 1908-го − професор кафедри географії Львівського університету. Після проголошення ЗУНР став експертом і радником з економіки та політико-географічних питань її уряду. Від 1919 року в еміграції. Був професором економічної географії Академії торгівлі у Відні, професором географії та деканом філософського факультету у Вищому педагогічному інституті імені М. Драгоманова у Празі, одним із засновників Українського вільного університету у Відні. 1926 року повернувся до України на запрошення радянського уряду. Спочатку очолив кафедру топології і картографії Геодезичного інституту в Харкові. У 1927-му організував Український науково-дослідний інститут географії і картографії, став його першим директором та редактором «Вісника природознавства». Протягом 1927−1933 років здійснив експедиції на Дніпро та Донбас. У 1929-му став керівником кафедри географії ВУАН, комісії краєзнавства, Музею антропології та етнографії імені Ф. Вовка; був обраний академіком ВУАН. У 1933 році заарештований органами НКВД і звинувачений у належності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві. Засуджений до п’яти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі «Свірлаг», на об’єктах Біломорсько-Балтійського каналу, в Соловецькому таборі особливого призначення. 9 жовтня 1937-го згідно з постановою особливої трійки НКВД Ленінградської області РРФСР засуджений до розстрілу і 3 листопада страчений у складі «соловецького етапу». Місце розстрілу − урочище Сандармох, поблизу міста Каргумякі (Медвеж’єгорськ, Карелія). Реабілітований 1965 року. У березні 1990-го посмертно поновлений у складі АН України. Залишив по собі наукову школу – численних учнів. Його ідеями послуговувалися Юрій Липа, Омелян Пріцак та інші дослідники