«Іноземець, який хоче щось зрозуміти в політиці Польщі, постійно стикається з несподіванками», — напише про Другу Річ Посполиту нобелівський лауреат поляк Чеслав Мілош. Ця думка була цілком популярною, тож не дивно, що ще перед ним, 1 червня 1926 року, подібне висловив кореспондент газети «Діло»: «Майбутній історик Польщі матиме чималий клопіт. Якщо він схоче доходити подій відродженої польської республіки методою праґматичною й користуватись при їх освітленні арґументами льоґіки — швидко вдарить чолом в замкнуті двері».
Це стосувалося як політики, яку реалізовували в Другій Речі Посполитій, так і цілої низки постатей, що за нею стояли. Водночас це буде справедливо й щодо національних меншин, яких у тогочасній Польщі налічувалося 30% усього населення і які компактно проживали на близько 40% територій.
Польське «око» та рятівник Петлюри
Ще не вляглися повоєнні міжнаціональні пристрасті та навіть не погодили кордони, як польський провід висловив своє бачення майбутнього Східних кресів. Якщо лідер народних демократів, чи, як їх кликали, ендеків, Роман Дмовський спільно з Польським національним комітетом 2 березня 1919 року дійдуть рішення колонізувати та полонізувати волинську землю, то думка Юзефа Пілсудського була більш примирливою. У січні 1920-го, перебуваючи в Рівному, він скаже: «Я сам на Кресах був вихований і пережив всю ганьбу, якої нам не жаліли, як народові переможеному… В цілому світі кресова політика є подібною до тієї, що ми були об’єктом. Не знаю іншої кресової політики, як політика приниження та пригноблення, гаслом якої є «Горе переможеним!». Ми, поляки, добре по собі знаємо, які наслідки вона має, як недалеко провадить і які невеликі результати осягає… Якщо прикордонна політика у всьому світі є несправедливою, то я хотів би, щоб наша політика на кордоні була справедливою».
У той час коли Пілсудський виголошував свою промову, на межі краху перебувала Українська Народна Республіка. Варшавський договір, який у квітні 1920-го підпишуть українці та поляки, буде сприйнято неоднозначно: Петлюра відмовився від Західної України на користь Польщі, зате дістав військового союзника. Менш помітною буде адміністративна допомога польської сторони. До роботи в уряді УНР делегують двох осіб: міністра земельних справ Станіслава Стемповського та віце-міністра внутрішніх справ Генрика Юзевського.
Про останнього прем’єр-міністр УНР Ісаак Мазепа писав: «Мав, очевидно, з Варшави доручення бути польським «оком» у нашому уряді». Сам Юзевський спростовував такі думки: «Я не був «інструментом» Польщі в українському уряді, не був «агентом» чи «шпигуном». Польща могла довіряти мені. І не меншою мірою могла довіряти Україна». Здається, він щиро вірив у можливість поєднання обох патріотизмів без шкоди жодній нації.
Коли незабаром об’єднані польсько-українські війська ввійшли в Київ і 9 травня 1920-го провели на Хрещатику парад, владу з рук польського генерала Ридза-Сміґли від імені українців приймав саме віце-міністр поляк.
«Мій приїзд до Києва був досить оригінальним і в певному сенсі неймовірним. Відомий польському суспільству Генрик Юзевський, киянин з народження, учень Першої київської гімназії, а згодом студент Університету Святого Володимира, громадський діяч, президент «Філареції» (одна з польських студентських організацій. — Авт.), поза тим музикант та разом із Станіславою Висоцькою творець і сценограф польського театру «Студіо», з’являється в Києві як український міністр, приймає в імені уряду УНР Київ, встановлює київську адміністрацію…» — згадував Юзевський.
Менш ніж за рік він проявить себе ще в одній місії: якщо вірити спогадам, саме йому завдячував життям Симон Петлюра. Після того як уряд Другої Речі Посполитої підписав із більшовиками Ризький договір, їхній союз із УНР було денонсовано. Спільна більшовицько-польська комісія мала виїхати до польського Тарнова, щоб затримати Петлюру та передати червоним. Випередивши їх, Юзевський вивозить керівника Директорії до Варшави та переховує у своєму помешканні в палаці Рачинських.
Читайте також: Бонапартизм без Бонапарта
«Ніхто не знав, що сталося з Отаманом і де він є. Не знали ані поляки, ані українці. Через кілька днів почали до мене приходити, щоб щось дізнатися. Очевидно, що не дізналися, — писав Юзевський. — Намагалася довідатися «двійка» (військова розвідка. — Авт.), Міністерство внутрішніх справ, Міністерство зовнішніх справ».
Дійшло до того, що, коли представник східного відділу міністерства Шумяковський притиснув Юзевського до стіни, випитуючи за Петлюру, той прямо скаже, що отаман перебуває за стінкою, у сусідній кімнаті. Чиновник образився й, не повіривши, покинув помешкання.
Справи волинські
Хоча титул «Начальник Держави» зберігся за Пілсудським, але справжню перемогу над думками та поглядами поляків здобув Дмовський. Тому на Волині одразу розпочнеться масштабний процес асиміляції та полонізації. Першим кроком була колонізація земель. Лише в 1921 році, зберігаючи полковий поділ, сюди організовано прибуло 1055 польських солдатів, коли на всі інші Східні креси припало 1396. Так з’явилися «осади», які офіційно було названо «Пілсудчанка», «Галлерівка», «Уланувка» тощо, і ці назви пов’язували їх із військовою традицією, яка привела їх сюди.
Ще більшим був удар по українському шкільництву. За офіційними даними, з 442 шкіл, які існували на Волині в 1922–1923 роках, на 1926-й залишилися 2, та й ті журналісти не могли відшукати.
Прем’єр-міністр Владислав Сікорський, майбутній символ еміграційного польського уряду в часи Другої світової війни, на початку 1920-х прямо озвучить пропозицію зіграти на відмінностях галичан і волинян, щоб розбити українську єдність. Незважаючи на нижчий рівень національної свідомості, відсоток українського населення на Волині був більшим, ніж на Галичині: 68,4% українців на 16,6% поляків. І це вже станом на 1931 рік, після інтенсивної колонізаційної кампанії.
Читайте також: Чи був у Петлюри шанс виграти?
У 1926-му завдяки «травневому перевороту» до влади в Польщі прийде Пілсудський. Це коштувало полякам близько 400 життів та утвердження режиму «санації» («оздоровлення»). Серед «пілсудчиків» вирине й постать колишнього активного члена Польської військової організації Генрика Юзевського, який у 1928-му стане десятим із черги волинським воєводою. Його урядування триватиме ціле десятиліття й буде довшим, аніж усіх інших місцевих воєвод разом узятих.
Годі знайти суперечливішу особу в історії українсько-польських відносин, аніж Юзевський. Зрештою, можливо, річ не в особі, а в політиці щодо українців, яку дуже невиразно уявляли в середовищі Начальника Держави, але втілити її довелося воєводі. В історію вона ввійшла як «волинський експеримент» і дає уявлення про те, якою могла бути концепція Пілсудського щодо національних меншин.
Дискримінація. Розпорядження воєводи Юзевським, про заборону «зібрань, згромаджень та походів на «Козацькі Могили» біля Берестечка
Українське життя на Волині розвивалося за безпосередньої допомоги влади: у боротьбі з російськими впливами воєвода сприяв українізації православної церкви та опануванню українцями різних громадських установ. Його дії часом були сповнені ризику, та виконував він їх «українськими руками». Так, намагаючись перешкодити проросійській акції в Почаївській лаврі, підбурив українців виступити під своїми національними прапорами й надати їй українського тону.
«Визнаю, що план був досить ризикований, — пригадував Юзевський. — Під час таких маневрів тисячний натовп, затиснутий у стінах монастиря, міг спричинити трагічні наслідки та призвести до людських жертв. Я вирішив, що найкраще, аби в день Святого Йова воєводи не було в Луцьку, щоб ніхто не знав, де він. Рано-вранці поїхав полювати на тетеря, а повернувся лише ввечері. Очікував на гнітючі новини, рапорти поліції, втрати, протести, скарги митрополита, інформацію про вбитих і поранених… Усього можна було сподіватися». Попри побоювання воєводи, того разу акція закінчилась успішно та без жертв.
Якщо на Галичині офіційно використовували поняття «русини» та «рутенці», то завдяки Юзевському на Волині поняття «українці» мало офіційний статус. Синьо-жовті прапори піднімали зі згоди влади, на заходах у присутності воєводи подекуди виконували гімн «Ще не вмерла Україна», а українських діячів обирали до Сейму за списками проурядового «Блоку безпартійного».
Читайте також: Сергій Остапенко. Прем’єр-економіст, орієнтований на Захід
Сам Юзевський боровся не лише з проросійськими впливами, що дедалі більше були проявами радянофільства, а й з ендеками, зневажливо називаючи їх «богоойчизнами». Фраза «ендецька ментальність, широко пропагована духовенством, була ворогом номер один у формуванні польського ставлення на східних землях» належала саме воєводі.
Архітектор «сокальського кордону»
Та був ще один «ворог», від якого Юзевський прагнув захистити місцеве населення, а саме Галичина, чи, як її офіційно називали, «Східна Малопольща». Сприяючи розвитку підконтрольних українських установ, він старанно перешкоджав поширенню легальної галицької преси та громадських організацій. Так, на Волині було ліквідовано близько 800 осередків читалень «Просвіти» та інших культурно-господарських товариств.
Найбільшу галицьку політичну силу — Українське національно-демократичне об’єднання — не допустять на Волинь, а на противагу їм створять Волинське українське об’єднання. У ньому активну роль відігравали політики з уенерівським минулим: з УНР до Другої Речі
Посполитої емігрувало близько 40 тис. осіб, і Волинь була тим регіоном, де вони могли себе проявити.
Юзевський прагнув перетворити українців на лояльну польську групу, і «сокальський кордон», який перешкоджав поширенню галицьких впливів, став реальним внутрішнім кордоном у межах Польщі. Відкидаючи Львів як регіональний центр, він організовував спільні конференції з воєводами північно-східних земель, відводячи роль місцевої «столиці» Вільнюсу. Волинське воєводство було другим за величиною після Поліського, а разом із Віленським та Новогродським вони займали 30% площі Польщі.
Відкриваючи в 1929 році конференцію воєвод Східних кресів, Юзевський заявить: «Головним завданням державної політики на Волині, яка випливає з польського національного інтересу та локальних умов терену, є державна асиміляція краю та найглибше, органічне поєднання його населення з Річчю Посполитою».
Читайте також: Данило Заболотний. Від віршів до щеплень
Ці тези схвалять й інші воєводи. А чим була асиміляція краю, можна уявити із цікавого феномену, що розвинувся на північно-східних землях, унікальної народності — «тутейші». Сам волинський воєвода пояснював цей феномен просто: «Національна українська свідомість робила перші кроки. Більшість жителів Волині православного віросповідання — «тутейші».
Та проблема виникає, коли переглядаємо результати двох переписів Польщі, які було проведено в 1921‑му та 1931-му. Перший покаже, що в Другій Речі Посполитій 38 943 особи ідентифікували себе як «тутейші». Натомість за 10 років їхня кількість збільшилася майже в 20 разів і становила вже 707 088.
Якщо припустити, що тут маємо справу не з фальсифікаціями адміністрації, то напрошується висновок про денаціоналізацію мешканців північно-західних українських територій. Хоча ближче до правди було б визнати, що обидва фактори відіграли свою роль у тому, що в міжвоєнній Польщі з’явилася «національність», яка в межах країни кількісно майже дорівнювала німцям чи білорусам і втричі перевищила литовців, чехів і росіян разом узятих.
Скорботна акція в Луцьку у зв’язку зі смертю маршала Юзефа Пілсудського. За трибуною, під портретом Начальника Держави, Генрик Юзевський. Йому належала ідея «шлюбування волинського» — урочистої присяги на вірність померлому Пілсудському
Ще одним прикладом політичного «дресирування» місцевого населення буде «шлюбування волинське» — присяга, яку з ініціативи воєводи населення масово складало «померлому Юзефу Пілсудському». Списки з підписами «шлюбування» мали вмонтувати в мури замку Любарта в Луцьку, але цю ідею не реалізують. Водночас не був вдалим і «волинський експеримент»: тогочасні польські та українські інтереси так різнилися і їх так складно було поєднати, що Юзевський став мішенню для критики та ворогом як поляків, так і українців. А ОУН засудить його до смертної кари, проте замах не виконають.
Кінець 1930-х у Другій Речі Посполитій буде часом посиленого наступу на українське життя. На Холмщині руйнували храми, на Волині підрозділи Корпусу охорони прикордоння «навертали» православне населення на римо-католиків та виселяли місцеву людність. Водночас осадники намагалися запровадити новий церковний календар для православного краю.
«Те, що діялося на Волині в 1938 році, ставало нестерпним. Це був замах не лише на православних, але замах на Польщу, — писав у спогадах Генрик Юзевський. — Я намагався протистояти. Відбував розмови з найвищими державними урядовцями. В момент, коли зрозумів, що нічого не вдасться вдіяти, поїхав до Варшави, зголосився в прем’єра і міністра внутрішніх справ ген. Славоя-Складовського і склав на його руки відставку з поста волинського воєводи».
Волинь прощалася з Юзевським ритуальною піснею «Чуєш, брате мій» та виконанням польського гімну українською мовою.
«Вістку про зміну на становищі воєводи в Луцьку прийме ціле польське громадянство Волині й Галичини і більшість польського громадянства у цілій Польщі зі справжніми радощами», — відреагує на його звільнення польська преса. А українське «Діло» додасть: «Коли «ціле польське громадянство» прийняло той відхід «з радощами», то й ціле українське громадянство стрінуло його без найменшого смутку».
І польські, і українські журналісти мали рацію: Юзевський не подобався нікому. Та річ, мабуть, була не лише в особі воєводи, а й у тій химерній та непослідовній політиці, яку проводила Друга Річ Посполита щодо національних меншин. І волинський воєвода став її особливим та, напевно, найколоритнішим представником.
——————
З біографії Юзевського:
1892 — народився в Києві,
з гімназійного віку належав
до польської «Корпорації» — об’єднання гімназійних та студентських спілок, навчався на фізико-математичному відділі Університету Святого Володимира (нині КНУ імені Тараса Шевченка).
1915 — відправлений на заслання до Саратова. Перед тим став членом Польської військової організації.
1917 — повернувся до Києва,
про що писав: «Повернувшись, виявив Київ українським, столицею Української держави з власним урядом, парламентом,
адміністративним апаратом. Зникло трьохколірне знамено, на його місці возвеличувався блакитно-жовтий прапор». Займається розвідкою на користь Польщі.
1919 — виїжджає до Варшави,
а вже наступного року призначений віце-міністром внутрішніх справ уряду УНР.
1920 — повертається
до Варшави, хоча формально
ще значився членом уряду УНР. Займається малярством.
1927 — очолює Кабінет голови ради міністрів Польщі.
1928 — волинський воєвода.
На короткий період
у 1929–1930 роках повертається в уряд на посаду міністра
внутрішніх справ.
1939 — після початку війни
працює в польському підпіллі, зокрема очолює Варшавський округ.
1953 — заарештований
Службою безпеки та засуджений до довічного ув’язнення.
1956 — достроково звільнений. До кінця життя займається малярством, зокрема стає членом Спілки польських художників.
1981 — помер у Варшаві.