Кажуть, що на місцевих виборах можливий реванш колишніх регіоналів. Наскільки це реально в Дніпропетровську?
— Це справді так. Намітився масштабний реванш. Фактично влада об’єдналася з так званим Опозиційним блоком. Насамперед це простежується у складі територіальних комісій. У Дніпропетровську та області за партійними квотами БПП, «Самопомочі», «Батьківщини» заведені люди Олександра Вілкула. А точніше працівники компаній, контрольованих Рінатом Ахметовим.
Але свого часу з Партією регіонів співпрацювали майже всі…
— Так, я розумію. Але в регіоні є потужний рух, маса активістів, громадських діячів, волонтерів, яких можна залучити до списків. Та чомусь вирішили піти легким шляхом.
Як можна охарактеризувати Дніпропетровщину політично? Вона так, як і раніше, за біло-синіх?
— Нам вдалося переламати ситуацію. Якщо раніше Дніпропетровська область була «ватною», її заносили в «синю зону», то сьогодні все інакше. Так, Опозиційний блок набирає більше, якщо порівнювати його з однією партією. Але якщо брати всіх, то екс-регіонали в серйозній меншості. Це 19–21%. Решта — продемократичні сили. На минулих виборах у Раду біло-сині взяли 21% у Дніпропетровську, 24% — у Кривому Розі та Павлограді. За явки відповідно 49% і 51%. Це їхній поріг. Вони його не перестрибнули. Може, трохи електорату додалося через економічні невдачі в країні. Але глобально вони не підросли.
Читайте також: Непримарний реванш. Регіонали хочуть повернути собі Кіровоградщину
Створення УКРОПа — це спроба відродити дніпропетровський клан?
— Різне подейкують. Не думаю, що нашу партію можна розцінювати саме так. Якщо заглибитися в історію, то Дніпропетровськ був потужною кузнею кадрів навіть за СРСР. А УКРОП — це всеукраїнська партія, що має ідеологічну основу. Так, дніпропетровці в парламенті в більшості випадків з УКРОПа. Але є представники Львова, Одеси, Луцька, Івано-Франківська. Є люди з Донбасу.
Як ви вважаєте, чому дніпропетровські свого часу програли донецьким?
— На початку 2000-х у Дніпропетровську утворився вакуум. У велику політику висунулася Юлія Тимошенко. А доти був Павло Лазаренко. Ці люди представляли дніпропетровський клан. Хоча клану, як його називають, насправді не існує. У Києві спершу вони зазнали фіаско, скажімо, як Лазаренко із «Громадою». А Тимошенко набирала політичну вагу, поки стала національним лідером. Тоді як у Дніпропетровську люди займалися бізнесом і не вважали за потрібне йти в політику. Ні в 2004-му, ні в 2005-му. А донецькі в той самий час… були монолітні. У цьому регіоні бізнес вибудовувався за принципом феодалізму. Скажімо, хтось зводив три заправки. Одну залишав собі, одну —
меру, третю — бізнес-групі. А в Дніпропетровську була конкуренція, ніхто ні на кого не тиснув. І в якийсь час Дніпропетровськ виявився розрізненим і не зміг бути представлений у Києві на політичному Олімпі. Не було такої мети й завдання.
У такому разі чому ви вирішили йти в політику зараз?
— У березні 2014-го нас запросили. Стояло питання утримання стабільної ситуації в області. Ми впоралися із цим. Якби нас не запросили, думаю, ми реально жили б в іншій країні. 4 березня нас призначили, а штурми ОДА були 10-го, 19-го. Доки не вжили відповідних заходів. Тоді вся країна дивилася, впаде Дніпропетровськ чи ні. А якби він упав, посипалися б регіони аж до Одеси. Так, ми не зовсім із власної волі опинилися в політиці, нас запросили. Ми, своєю чергою, висловили ініціативу, бо нам не хотілося війни. І в нас вийшло. Не приховуватиму: нам сподобалося. Чом би не піти далі? Оскільки ми показали результат, то, вважаю, тепер у змозі впоратися з труднощами всередині країни. Це наступний етап розвитку. Складніший, цікавіший.
На яких китах тримається економіка Дніпропетровщини?
— Це гірничорудна промисловість, металургія. У нас в області є все, починаючи від вугілля й закінчуючи марганцевими та кольоровими рудами. Є база для всієї металургії України. А головне — великі машинобудівні компанії, які можуть працювати на оборону держави. І, безумовно, в області розвинені бізнес, конкуренція, не було монопольних відносин, як, скажімо, у донецьких. Там навіть відомі підприємці, як-от Тарута, Ахметов, Гайдук, були пов’язані одним бізнесом. У Дніпропетровську цього немає. Відповідно й інший підхід.
Читайте також: Антипроекти Банкової
Як ви ставитеся до дерадянізації? Чи потрібно міняти назву Дніпропетровська?
— Будь-які імена можна змінювати. Але потрібен місцевий референдум. Закон про десовєтизацію прийнято. Так, можна знести пам’ятники й зробити це культурно, розбивати їх не обов’язково. Просто акуратно демонтуймо. А що стосується перейменування вулиць, міст — це питання часу. І вирішувати його повинні місцеві громади. Якщо людям подобається слово «Дніпропетровськ», вони знайдуть іще 20 сенсів, щоб залишити таке ім’я. Так, Дніпропетровськ названий на честь річки й революціонера Петровського, а не на честь апостола Петра, як це хотіли представити деякі «діячі». Так, держава на своєму рівні має виконувати закон. Якщо будівля Верховної Ради належить державі, то вона може спиляти зірку із флагштока. Наші міста сьогодні все ще радянські за статусом — як окремі цехи на великому заводі. А місто, хоч воно і все ще держпідприємство, має вирішувати такі питання самотужки.
Як ви заробили перший мільйон?
— Чесно кажучи, в Україні ніхто не заробив свій перший мільйон на виготовленні інноваційного продукту. Всі перші капітали будувалися на торгівлі. Я не став винятком. Купив тару на Рахівській картонній фабриці, відвіз у Прибалтику, поміняв на вершкове масло, відвіз його на рефрижераторі в Баку, завантажив бакинські кондиціонери, привіз в Україну і продав їх з рентабельністю у 2 тис відсотків.
Як вийшло, що проспект Карла Маркса, центральна вулиця Дніпропетровська, став фактично вашим?
— Ця колекція збиралася багато років. Частина збудована, частина приватизована. Хоча приватизовано мало, більше куплено на вторинному ринку. Дещо було відвойовано, можна так сказати. У того самого Лазаренка. У різні періоди це коштувало різних грошей. Оцінюючи в середньому, скажу, що це вигідно, коли враховувати капіталовкладення. Але сьогодні в Дніпропетровську низька ліквідність. Якщо ми йдемо в Європу, в майбутньому це може дати свої дивіденди.
Як просувається справа щодо вбивства Аксельрода?
— Ніяк. Не хотів би коментувати цю тему. Справа не просувається й не просунулася абсолютно. Навіть будучи при владі, я не мав часу цим займатися. Правоохоронні органи й учора, й сьогодні в досить розбовтаному стані. Безумовно, є протидія, хоч я і не можу її явно побачити. Є великий непрофесіоналізм в органах, які займаються кримінальними злочинами. Формальне ставлення до справ. Їм просто складно розслідувати замовні вбивства.
А як ставитеся до децентралізації?
— Не забігаймо наперед. Ніякої децентралізації немає. А та, яку нам пропонують, — це слова. Проблема не тільки в префектах. Вона конституційного характеру: присвоєння повноважень президентом. Не може одна людина приймати рішення про розпуск місцевих рад. І так само вона не повинна бути призначена іншою, нехай і президентом. А друга проблема: за словом «децентралізація» нічого немає. Хоча повинні бути гроші й повноваження. Щоб делегувати бодай щось із цього, потрібно ліквідувати Казначейство. І домовитися з кожним регіоном про норму доходу, яку він залишає собі, та про гроші, які віддаватиме до центру на державні проекти.
Читайте також: Вибори, які не здивували
Як оцінюєте передвиборчу кампанію в Києві?
— Вона тільки стартує, ми нещодавно почали нею займатися. Фальстарт, як на мене, це спроба менш розкручених кандидатів заявити про себе, поки борди не зайняті обличчями, що зливаються в одне. Наразі все йде нормально. Адмінресурс працює, це очевидно, є проекти, які є спойлерами…
Наприклад?
— Проект Олександра Омельченка. Начальник штабу в нього Вадим Столар, який мав очолити штаб Віталія Кличка. Окрім цього на Омельченка поклали репутаційні ризики повя’зані з іменем начальника штабу Кличка. Це спойлерна партія, кандидат, який зображує конкуренцію. Імітує політичну діяльність. Але в цьому немає нічого протизаконного.
Є думка, що політики, вибравшись із Дніпропетровська до Києва, забувають місто…
— Є таке. У мене в Дніпропетровську живуть батьки, діти. Дітей, може, доведеться перевезти. А ось батьків не вийде, вони осілі люди. Скажу так: у мене вистачає якорів, щоб не забути місто. Досить власності, близьких.
————————————————-
Геннадій Корбан народився 1970 року в Дніпропетровську. Був брокером Московської біржі «Центр союз» і Російської товарно-сировинної біржі. У 1992 році на зароблений у Москві капітал заснував брокерську контору «Україна» і став її комерційним директором. Із 1994-го — голова наглядової ради ВАТ ІК «Славутич-Капітал». Із 2001-го — голова наглядової ради ВАТ «Південний гірничо-збагачувальний комбінат».
У 1997 році закінчив Національний гірничий університет за спеціальністю «економіст». З 2005-го — член наглядової ради ВАТ «Укрнафта». Власник «Аксельрод Естейт». Входить до команди Ігоря Коломойського, відстоює інтереси групи «Приват» у корпоративних конфліктах. З 16 березня 2014-го по 24 березня 2015-го — заступник голови — керівник апарату Дніпропетровської обласної державної адміністрації при Ігореві Коломойському. Згодом очолив партію УКРОП.