Геній конформізму

 

 

60-річний Багалій був у зеніті своєї наукової слави, мав досвід адміністративної роботи. На той момент його вже двічі обирали ректором Харківського університету, сенатором Державної Думи, лише рік тому він склав повноваження харківського міського голови. Багалій був «своїм» для москвофілів: дійсний статський радник, дворянин, кавалер орденів Св. Станіслава, Св. Володимира та Св. Анни з генеральським титулом «єго прєвосходітєльство». Він був «своїм» для українського національного руху: борець за поширення у освіті української мови, ініціатор відкриття у Харкові української гімназії – за його ректорування звання «почесний доктор наук» Харківського університету отримали Іван Франко, Олександра Єфименко, Михайло Грушевський. Чорносотенці називали Багалія «жидівським батьком», бо той вважав безглуздими будь-які обмеження вступу до університету представників національних меншин.  

 

Як писав сучасник Багалія відомий історик Дмитро Дорошенко: «Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той же час безперечний українець, авторитетний український вчений, – він міг погодити собою різні кола».

 

Коли Багалій дізнався, чому його викликали до Києва, він рішуче відмовився від посади. Старий вчений послався на вік та бажання надалі займатися наукою. Повернувшись додому, він відкрив близьким справжню причину своєї відмови. Із бісиками в очах Дмитро Іванович казав: «Трапляється, що відмовитися почесніше, ніж прийняти пропозицію». «Ось побачимо,» – додавав історик. Він не вірив у міцність влади, що утримувалася багнетами. До зречення Скоропадського лишалося менше аніж півроку. [230]

 

 

«Багалія раз-у-раз обвинувачували в зайвій дипломатії, в тому, що він ходив поміж дощ, щоб не замочитися,» – писав один із засновників Товариства українських поступовців Євген Чикаленко. Ця риса Багалія у різний час викликала у різних людей увесь спектр можливих почуттів. «Невимовно чарівлива особистість» – із захопленням писав геніальний художник і знайомий нашого героя Ілля Рєпін. «Кутузовим від науки» називав Багалія одеський історик Михайло Слабченко. «Багалій, як завжди хитрує, – записав Володимир Вернадський у щоденнику в 1918 році, – але чоловік він розумний та знаючий, […] із ним добре можна буде працювати, але варто бути пильним». «Зараз діяльність Дмитра Івановича за цинізмом перевершила всі межі. Я навіть не розумію для чого він це робить,» – це знову Вернадський, але вже 9 років потому, в одному з листів до колег 1927 року. Тоді – у ювілейний для Багалія рік – дехто вважав його виступи та заяви проявами «психології одвічного українського рабства». Академік Сергій Єфремов у своєму щоденнику висловився ще гостріше: «Мабуть-таки краще загинути, ніж здобувати ласки шляхами Багалієвими».

 

 

Майбутній академік народився у родині києво-подільського лимаря, з роду старожилих дніпровських рибалок-цеховиків. Дмитро рано осиротів. І на присмерку своєї днини він дивувався – як йому поталанило здобути таку непритаманну для своєї верстви освіту. Він був з тих, кого англійці звуть self made man – людиною, яка зробила себе сама.

 

У серпні 1876 року Багалій став студентом історико-філологічного відділу Київського університету. Саме на першому курсі із Дмитром трапилася історія, яка, здається, вплинула на все його життя. Вимоги викладача латинської мови професора Цвєтаєва викликали «студентську демонстрацію». Цю історію пов’язували із іншими студентськими протестами, що тісно переплелися із подіями того року – виїздом за кордон Михайла Драгоманова, указом про заборону української мови. Цікаво, що сам Багалій не брав участі у «демонстрації», але співчував їй, про що чесно сказав на університетському суді, і за що був з університету виключений. Цей урок він запам’ятав назавжди. Відвертість не належала до чеснот, які виховувало царське суспільство.

 

Попри все Багалій закінчив Університет св. Володимира одним із найкращих студентів. У березні 1883 року його обрали штатним доцентом кафедри російської історії Харківського університету. «Київська метрополія відряджає Багалія єпископом у Харків для організації тамтешньої церкви» – жартували в колах київської українофільської інтелігенції. «…Це можна вважати важливою подією. Багалій може вдихнути дух життя у діяльність Харківських народолюбців доволі сонних, мало дієвих…» – згадував один із його сучасників. Вісті про громадянську позицію Багалія швидко долетіли до столиць: за характеристикою голови наукового комітету міністерства народної освіти А.І. Георгієвського, «по частным сведениям Багалей в значительной мере отличается хохломанством».

 

 

Вже у 30 років Багалій став одним із наймолодших в імперії докторів російської історії. Назву його дисертації «Нариси з історії колонізації та побуту степової окраїни Московської держави» критикували як аж надто вірнопідданську. Утім, така назва була не тільки і не стільки наслідком свідомо виказаної лояльності. Адже саме такою була географія слов’янської Реконкісти, наступу на суцільно незаселений простір Дикого поля – від Воронежщини до Середньої Наддніпрянщини. Багалій створив першу справді наукову регіональну історію. То була ідея іще його університетського вчителя Володимира Антоновича. Саме Антонович «роздавав» своїм учням українські землі для впорядкування їхньої історії. Пізніше, так само як Багалія на Схід, Антонович відправить на Захід, до Львова, іншого свого видатного учня – Михайла Грушевського. Багалій чітко слідував антоновичевому науковому заповітові, заглиблюючись у історію Слобідського Краю, його міст, установ і людей. Коли писав фундаментальну «Історію Харкова за 250 років його існування», він не просто досліджував, а творив харківський міський історичний міф.

 

Чи не всі харківські культурні та освітні заклади зрощені багалієвими руками: історичний архів, бібліотека університету, археологічний і етнографічний відділи художньо-промислового музею, поповнення його художньої колекції. Публічна бібліотека за його 12-річного головування у її правлінні збільшила свої фонди вдвічі, сягнувши більше 100 тисяч томів. За часів його ректорування побудовано нові корпуси університету – юридичного та історико-філологічного факультетів, окремі будівлі для хімічних та фізичних лабораторій, закладено великий хімічний корпус. Запам’ятався харків’янам Багалій не лише як перший літописець Слобідської України, і як очільник університету, а також тим, що увійшов у радянську добу як міський голова Харкова. У лютому 1917 року Дмитро Іванович, відкинувши усю притаманну йому обережність, вітав революцію – і у військових казармах, і з балкону міського будинку, і з автомобіля на майдані серед тисяч співгромадян.

 

«Подарунком» Багалію на 60-річний ювілей 8 листопада 1917 року стали вісті з палаючого у більшовицькому перевороті Петрограда. Світ змінився. Його будинок був націоналізований, збереження знецінилися, цінні папери – заборонені, велика ректорська пенсія – скасована. Навесні 1918 року, за 3 місяці до спокусливої пропозиції Скоропадського, Дмитро Іванович садив картоплю у міському парку. «Ось були проти царського уряду, то й саджайте тепер картоплю,» – зловтішався якийсь перехожий, побачивши «єго прєвосходітєльство» дійсного статського радника із кошиком та лопатою.

 

 

Та Багалій не переймався незручностями – його захопила ідея створення Всеукраїнської академії наук. Разом із Володимиром Вернадським, Агатангелом Кримським, Володимиром Липським він уклав Статут ВУАН, став її фундатором, одним із перших українських академіків. Іще за часів роботи у Державній Раді Дмитро Іванович наполягав, щоб до українських губерній була приєднана Холмщина, та його прагнення об’єднати усі українські землі у єдину адміністративну цілісність не реалізувалися.

 

З часом Багалій почав безпосередньо співпрацювати із більшовицьким урядом, ба більше – публічно його підтримувати. Із поверненням в Україну Михайла Грушевського у академічному середовищі загострилися застарілі суперечки. У Академії наук одразу утворилися два табори: його противників та його прихильників. Багалій був «жилеткою» для всіх ображених. «Знаючи до того, що од Вас мої слова не підуть далі, та й кажу, що відколи приїхав Грушевський, Академія всенька дихає інтригами, які попросту отруюють повітря, – писав Багалію незмінний секретар академії Агатангел Кримський, – Я силуюся нічого не бачити і не чути, але такі вразливі на всяку погань люди, як Єфремов, не перестають плюватися та плюватися». Це сьогодні вже відомо, що застарілі суперечки між світилами української науки роздмухувалися агентами ГПУ, аби авторитетні постаті українського національного руху не об’єдналися.

 

Багалій був більшим «мазепинцем», як називали патріотично налаштованих українців у царській Росії, аніж Грушевський, чи хтось інший з того покоління. Він краще за всіх усвідомив мазепинську стратегію відносин із вищою владою, підказану іще Макіавеллі: «Варто дотримуватися однієї з двох крайнощів, тобто, або зблизитися з государем, або віддалитися від нього… але якщо для відкритої боротьби сил бракує, потрібно всіляко намагатися здобути ласку государя. Хто чинить інакше, той має жити в постійному страху, хоча б він і відзначався великими чеснотами». Конформізм в умовах бездержавності дійсно стає прагматичною необхідністю і запорукою особистого успіху. Так було із Мазепою. Так було із Багалієм. Просто у Багалія не було своєї Полтави.

 

В останній день життя професору повідомили, що винесено вирок співробітнику кафедри – наразі улюбленому учню – Миколі Горбаню. Потім зателефонував Микола Скрипник: «Все, Дмитре Івановичу, українізації – кінець!» [231] [232]