У 1887 році в Парижі вийшов «Щоденник» Марії Башкирцевої, який одразу спричинив гучний літературний скандал. Тим резонансніший, що водночас оприлюднили й щоденники братів Ґонкурів. Щодо них, то обурення викликав сам факт публікації записів живого автора. Ну, а міра жіночої відвертості молодої художниці руйнувала всі приписи патріархального й пуританського ХІХ століття. Найавторитетніший тоді французький літературознавець Фердинанд Брюнетьєр назвав книжку скандальною та непотрібною, а сам автобіографічний жанр — «жанром плебсу, жінок і підлітків». У цьому визначенні цікаве все! Ієрархія жанрів, у якій автобіографізм, безбоязне саморозкриття й самоаналіз були цілковито упослідженими. Місце жінок-авторок між неосвіченим «плебсом» та інфантильними підлітками. І, зрештою, впевненість професора літератури в непомильності своїх присудів. Сьогодні очевидно, що Брюнетьєр випустив з уваги всі тенденції тодішнього культурного процесу й виявився у своїх прогнозах цілковито безпорадним.
Космополітика з українським корінням
Марія Башкирцева була однією з перших жінок-малярок, чиї картини з’явилися в колекції Лувру. Проте відоміша вона все ж отим «непотрібним» щоденником. То чому він мало не півтора століття привертає читацьку увагу, спричиняє дискусії й контроверсії? Авторка не побоялася змалювати себе амбітною жінкою, готовою боротися за визнання в чоловічому світі й претендувати на цінності, доступні тільки представникам «сильної» статі. А французький академік виявився геть нечутливим до духу часу. Уже було написано чимало емансипаційних маніфестів, розгорталася боротьба не лише за економічні, а й за політичні, виборчі права жінок. Жорж Санд задовго до Башкирцевої на власному прикладі показала, що штани таки зручніші за спідниці, а жінка в брючному костюмі не спричиняла світових катаклізмів і зміщення земної осі. Якраз після Жорж Санд жінкам-літераторкам стало легше самореалізовуватися, бо з’явилася ще одна дуже авторитетна попередниця. У другій половині ХІХ століття іноді навіть найуспішніші романісти, як-от Ґюстав Флобер чи Іван Турґєнєв, вважали за можливе визнавати вплив жінки-письменниці. У 1878 році в Парижі відбувся перший Міжнародний жіночий конгрес.
У нас творчість Марії Башкирцевої переважно розглядають поза контекстом, як певний ексцес, явище неймовірне й неспівмірне. Проте останні десятиліття ХІХ століття стали якраз часом жіночої експансії в багатьох національних літературах. Її ровесницями й молодшими сучасницями були британки Олів Шрайнер і Вірджинія Вулф, італійки Ада Неґрі й Ґрація Деледда, полька Ґабріела Запольська, наші землячки Ольга Кобилянська й Леся Українка.
Читайте також: Художники-мандрівники демонструють улюблені міста
Наділена величезною енергією й силою волі, вона мріяла про мистецьку кар’єру, світову славу й неймовірні звершення в широкому світі. І не лише мріяла, а й заповзято працювала над здійсненням своїх замірів. Це особливо вражало, бо юна аристократка мала всі засоби для задоволення своїх жіночих амбіцій. Однак роль господині модного салону її не приваблювала.
Башкирцева народилася в Україні. Її батько, маючи високий титул дійсного статського радника, володів величезним маєтком у Гавронцях на Полтавщині, що поблизу Диканьки. Марія навіть мала певні українські сентименти, наголошуючи у своїх європейських мандрах, що вона приїхала не з Росії, а з України. Шлюб її батьків не був вдалим; матір урешті роз’їхалася з чоловіком і поселилася на французькій Рив’єрі. Отож проживши все доросле життя у Франції, Марія насамперед ідентифікувала себе як представницю космополітичної мистецької богеми. Вона була заангажована популярними емансипаційними ідеями.
Геть скромність
Максималістську відвертість цієї дівчини на щоденникових сторінках мусили б, здавалося, навіть вітати в час поклоніння реалізму й правді життя, але її психологічні замальовки й автопортрети були надто вже несхожими на те, що у вікторіанську епоху називали правдою й реальністю. Сучасники Башкирцевої хотіли вірити: якщо про якісь речі не говорити, сором’язливо відводити від них погляд, то їх ніби й не існуватиме. Засади жіночого характеру, жіночої психіки, як їх трактувала позитивістська дарвіністська психологія другої половини ХІХ століття, цілковито не збігалися з тим, про що не боялася писати авторка щоденника. Не кажучи вже про суспільну толерантність, звичаї й присуди. Зрештою, вона порушила чи не найбільш непереступну моральну заповідь другої статі: скромність. Цнотливий ангел у муслінах і мереживах мусив би дбати насамперед про пристойність, тобто про те, щоб якомога рідше виходити з тіні й виявляти власну суб’єктність. Натомість тут жінка, по-перше, претендує на питомо чоловічі права й прерогативи, як-от популярність, слава, кар’єра, творчість, політика, громадська діяльність, а по-друге (і це поєднання може навіть нині прозвучати неординарно) не боїться виявляти, ба навіть афішувати плекану жіночність.
«Зустріч», 1884 рік. Марія Башкирцева стала однією з перших жінок-художниць, картини якої почали виставляти в Луврі
Натоді вже звичним, навіть карикатурним став образ борчині за жіночі права, яка домагається рівності й схожості в усьому, аж до зовнішності, манер, поведінкових моделей. Відмова від мало не всіх ознак фемінності ставала в такому контексті пожаданим ідеалом. Марія Башкирцева натомість дорожить розрізненням, не хоче зрікатися нічого питомого, дорогого жінці й водночас претендує на те, що було суворо заказане патріархальною культурою. Коли українська дослідниця Марта Богачевська-Хом’як писала про тогочасний жіночий рух, то спробувала порівняти позиції «двох визначних українок» — Марії Башкирцевої та Наталі Кобринської (див. Тиждень, № 32/2021). Вона уявила обставини ймовірної зустрічі, яка, звісно, ніколи не відбулася, хоча зближення і співпраця цілковито могли б налагодитися. 1887-й, рік публікації щоденника, — також дата появи українського жіночого альманаху «Перший вінок». А в рік смерті Башкирцевої Кобринська організовувала жіночий з’їзд у Станіславові. Вони обидві були заангажовані політичною злобою дня.
Марія Башкирцева роллю вуличної пропагандистки навіть тішилась і мріяла про політичну діяльність. 2 грудня 1876 вона описала в щоденнику прикметну сцену: «Була на французькій вулиці, розмовляла з простими жінками з народу. Немає, звичайно, ніякої заслуги в тому, якщо на доступних прикладах вдається пояснити щось заплутане простим жінкам, які нічого не знають, які не переймаються жодними проблемами. Проте моє дурне марнославство було втішене, коли я почула навколо себе шепіт цих жінок ніццькою говіркою: «Це правильно, це цілком правильно. Якби це казав мужчина, його зробили б королем». Наївність цього запису дратувала б, якби в підтексті не вчувалася авторська самоіронія. Наталя Кобринська принагідними розмовами з простолюдом не обмежувалася, вона не жила в теплиці. А організовувала жіночі товариства та втілювала конкретні проєкти, бо добре розуміла, що на перешкоді стають і сформовані традиційним дівочим вихованням упередження, і боязнь публічного простору, і страх розриву з традицією. Коли вже йдеться про підстави й можливість порозуміння — у сенсі близькості ціннісних орієнтацій, естетичних пріоритетів і навіть манери письма, стилю, — то більше підстав згадати не Кобринську, а Ольгу Кобилянську. Насамперед ідеться про жіночий нарцисизм і «артизм», про настанови на творчу самореалізацію всупереч усім перешкодам.
Мода як естетичний простір
Цікаво також порівняти щоденник Марії Башкирцевої зі спогадами й навіть белетристикою Олени Пчілки. Вони точно знайшли б спільну мову, обговорюючи фасони суконь, особливості мережок і вишивок у різних регіонах і в різні історичні епохи. Знаємо, що обидві любили фотографуватися в українських народних строях. Але так само порозумілися б і щодо ролі жінки в суспільстві, яке стрімко змінюється, щодо потреби освіти й повсякчасної праці над своїми мистецькими задумами.
Мекка для богеми. Париж ХІХ століття був не лише мистецькою столицею Європи, а й оплотом радикальних на той час ідей, зокрема фемінізму
Авторка «Щоденника» чи не на кожній сторінці милується собою та власною зовнішністю майже як мистецьким витвором, перелічує деталі, нюанси, шукає гармонійних поєднань і переходів. (Це прагнення гармонії й краси навіть у повсякденні зближує письмо Башкирцевої та Кобилянської, — насамперед згадується знаменитий «Меланхолійний вальс». І в Ніцці, і в Чернівцях кожна з авторок відчувала дух часу, віяння модерністської епохи, коли суб’єктивні враження починали превалювати над пошуком загальної правди й об’єктивності.) Майстерних, вишуканих описів туалетів, зачісок, прикрас, інтер’єрів багато й у Башкирцевої, й у Кобилянської. «Бувають щасливі дні, — задоволено фіксує Марія, — коли все вдається. Сьогодні в мене якраз такий день. Мені вдалося зачесатися саме так, як я хотіла. Волосся якось саме по собі так красиво вклалося, що голова стала схожою на чарівні голівки античних грецьких статуй. Уся маса волосся охоплена спереду тонким золотим обручем, тільки потилиця зосталася відкритою, і на неї падає кілька локонів. Я вдягла цілковито рівну сукню, без шва, що облягала мене м’якими складками, як статую. Це мене трохи сковувало, бо така сукня не може приховати мої майже ідеальні форми. Само собою зрозуміло, що жодних прикрас на сукні не було. Я навіть заборонила підрублювати її, так що оторочені краї її висіли вільно. На шию я вдягла перлове намисто. І обличчя моє також виявилося сьогодні люб’язним: воно постало в усьому своєму блиску. /…/ Я дуже змінилася за цей рік. Я виросла, я стаю жінкою». (Мода поширюється вірусно та не зважає на кордони. У зачісках у стилі «антік» кохаються й персонажки «Меланхолійного вальсу» Ольги Кобилянської.)
Читайте також: Художник Антон Логов: «. Ми звикли говорити, малювати та зображувати виключно те, що бачимо»
А в іншому випадку замилування перфектністю образу, зачіскою, прикрасами підсумовано записом про цілком контрастне почуття: «Мій туалет і зачіска дуже змінили мене. Я була схожа на картину. Не хвалитиму свою красу, надам цю можливість іншим, — я віддаю тільки справедливість всьому ансамблю…». А трьома рядками нижче — останнє речення цитованого уривка: «Цього вечора я зневажаю себе, зневажаю й ці записки». Захват блискуче дібраним ансамблем, тканинами, барвами, прикрасами, насолода дотику й споглядання — усе це захват жінки-художниці. (Марія Башкирцева часто сама проєктувала й моделювала свої сукні, сперечалася з найзнаменитішими паризькими модельєрами і якось навіть висловила жартівливу претензію, що жодну з її знахідок не увічнено її іменем: «Найвідоміші фасони в Дюсе — мій винахід. І жоден з них не носить мого імені!».)
Марія Башкирцева в народному вбранні. Під час своїх європейських мандрів художниця наголошувала, що приїхала не з Росії, а з України
Мода в Башкирцевої стала одним з вимірів естетичного простору. Так ставилися до одягу зокрема поети-романтики. Шарль Бодлер вважав її чи не основою сучасного естетичного ідеалу. Образ денді привертав пильну увагу багатьох романістів. А знаменитий французький поет-символіст Стефан Маларме навіть намагався якийсь час редагувати модний журнал. І дендизм Марії Башкирцевої можна в певному сенсі вважати інверсією дендизму численних її попередників-чоловіків. Ця естетська (і, до речі, помітна в манері багатьох жінок-прозаїків межі століть) увага до деталей, до викінченості ансамблю, до тієї вже згаданої «рамки» в Башкирцевої повсюдна.
Схоже, і картини, і тексти, і повсякдення вона хотіла б оцінювати за тими самими критеріями. Утім, підстави оцінок змінювалися, її дуже рано перестало задовольняти світське товариство, тож шукала інших авторитетів і зразків. Скоряючись примхливому бажанню, щоб її оцінив видатний літератор, почала писати Ґі де Мопассану свої «листи незнайомки». Щось вирізнило її серед численних адресаток, тож метр відповів і домагався зустрічі. Можливо, вразила й заінтригувала якраз її певність у тому, що, як переконувала знаменитого адресата, «ніколи ще не було істинно блискучої слави без золота», тож «все виграє в гарній оправі — краса, геній і навіть віра».
Певність у крайній потребі гарної оправи навіть для генія й віри могли б розділити численні героїні Ольги Кобилянської, Уляни Кравченко, зрештою, й персонажки деяких новел Лесі Українки: це, знову ж, стиль ранньомодерністського письменства. У щоденникових записах Кобилянської (виданих окремою книжкою з назвою «Слова зворушеного серця») нарцисичні описи вражень від власної зовнішності також багаті на нюансування деталей і пів тонів. Ось один з них: «О, я знаю, вчора я була гарна в сірувато-рожевому костюмі з темно-червоним виложистим коміром. Густа (близька подруга, художниця Августа Кохановська. — Ред.) все казала, що я гарна-гарна, як провинний ангел». Особливою (її часом називали «мімозною») жіночою чутливістю, вмінням сприймати матеріальний, речевий світ у множинності й розмаїтті його виявів, прагненням ці вияви гармонізувати наділяє Ольга Кобилянська і своїх героїнь. Ця витонченість нюансування вражень особливо посилилася в добу імпресіонізму з його культом вражень і бажанням вловити неповторність миті як такої. Багатство чуттєвих деталей, описів тканин, парфумів, прикрас тощо якраз і зближує тексти Башкирцевої та Кобилянської. Усі деталі значущі й варті уваги: так, у відповідь на «фізіогномістичне» запитання вкрай заінтригованого чудесною епістолярною пригодою Ґі де Мопассана про форму вух адресатки Башкирцева добросовісно деталізує й уточнює: «У мене маленькі, дещо неправильної форми вуха, але красиві. Очі сірі».
Читайте також: Сонце, побачене крізь вітраж. До ювілею Івана-Валентина Задорожного
Навіть нарцисизм і замилування власним відбитком у глибині дзеркала усе ж більше, ймовірно, надавалися до вибачливого сприймання читацькою аудиторією, аніж геть уже обурливі претензії цієї юної дівчини на творчі звершення, славу й поклоніння. Модні туалети — все ж лише рамка, хай і вкрай необхідна. Вона дуже рано захотіла, щоб її вирізняли з-поміж інших за щось більше й вартісніше, ніж сукня, зачіска й сережки. У цьому контексті надзвичайно цікавий щоденниковий запис, у якому «неприємний» вираз власного обличчя після невдачі з картиною оцінений як відзнака, як особливо прикметна деталь зовнішності, чи не знак обранства, якою можна гордитися: «Ця невдача надає мені такого само зосередженого, неприємного вигляду, який буває в Бастьєна Лепажа. Мене це тішить, як тішило колись носити такі самі спідниці, які носила Бреслан».
Слава може видатися idee fixe шанолюбної дебютантки. Вона не боїться з майже хворобливою затятістю леліяти власну винятковість, обдарованість і обраність: «Я не росіянка, не іноземка, я належу, я дорівнююсь тільки собі самій. Я — те, чим повинна бути жінка з моїм шанолюбством… і тепер настала хвилина задовольнити його», «Молю тебе, Господи! Допоможи мені зостатися незалежною, дай мені можливість працювати, дай мені справжню істинну славу». Тут уже підриваються чи не всі патріархальні, традиційно жіночі, «домашні» чесноти й ієрархії. Башкирцева насміхається над численними претендентами на її руку, над долею господині розкішного аристократичного салону. Їй, народженій у великосвітській розкоші, можливо, тим легше було відчути насолоду досягненого аскетичного самообмеження й праці. Вчителька, яка пропускає уроки, заслужила в щоденнику учениці мало не проклять: так багато треба встигнути, а неоціненний час марнується з чужої вини. Багатогодинні заняття, вивчення мов, читання, уроки в приватній малярській школі. Праця стає її пристрастю, кшталтування себе вона не хоче обмежити вигадуванням нових зачісок і модних образів.
Конструювання ідентичності
Ба більше, Марія Башкирцева готова відкинути й ще одну святиню, якій мусила б поклонятися жінка, саму сутність вічножіночого, як його трактували найславетніші поети-чоловіки, — споневажити кохання. Вона добре розуміє, що образ прекрасної дами — це проєкція чоловічих уявлень про жінку. Тому, читаємо в щоденнику, «коли тебе поглинає честолюбство й коли задля нього працюєш, тоді все інше зникає. Наполеглива безперервна праця захоплює тебе всю цілком, і ні на що інше стаєш нездатною. Що ж, отже, художники ніколи не закохуються? Я не кажу цього: цілком викінчений художник може дозволити собі цю розкіш. Але, однак, тоді, коли він насолоджується любов’ю, його робота або зовсім зупиняється, або вона близька до цього». Не так важливо, скільки в цьому пасажі вичитаного (у тієї самої, скажімо, Жорж Санд), а скільки спостереженого на власному досвіді. Ієрархія так чи так вибудовується чітко, і робота в пріоритеті. Знову ж, Ольга Кобилянська в «Меланхолійному вальсі» схоже трактує любов як заваду для творчості, принаймні для жіночої творчості, адже залежність від родинних обов’язків у неї непорівнянно більша, аніж у чоловіка. (Проблема розподілу домашніх обов’язків, жіночої кар’єри й материнства зостається актуальною, щодо неї гостро дискутують і в ХХІ столітті, хоча суспільство все ж невпізнанно змінилося.) Про цю проблему писали багато найавторитетніших феміністичних теоретиків.
Марії Башкирцевій були приступні всі привілеї, цінності й нагороди, яких тільки може потребувати традиційна жіночність: багатство, чоловіча увага, незагроженість жодними негараздами в боротьбі за існування… Вона відкинула всі чесноти й дари, заперечила засадничі жіночі риси й вартості — скромність, стриманість, невтручання у справи великого світу. Для вбивства отого злощасного муслінового ангела дому вона зробила неймовірно багато. Враження від великосвітських розваг у щоденнику часом підсумовує саркастичним визнанням: «Як добре було б бути вродливою й дурною! Якби в мене була дочка, я бажала б їй бути красивою й дурною». Але що ж робити жінці, яка народилася розумною, ба навіть геніальною? Башкирцева обирає бунт. Якраз скандальність цього бунту проти патріархальної фемінності зокрема й викликала спротив і обурення численних читачів, наприклад французьких академіків.
Читайте також: Один день з життя котів та “Дифузій”
Марія Башкирцева послідовно конструювала власну ідентичність. Заперечувала гніт, підпорядкування, панівні владні стосунки. І закономірно, що серед іншого відкидала й тожсамість підданиці великої імперії, цікавлячись українським корінням, культурою, мистецтвом. Українські костюми, пісні, історія — частина романтичного іміджу, який вона витворювала.
І ця бунтівна настанова часто приваблювала вітчизняних поетів. Леся Українка у статті 1900 року «Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)» згадує вірш Ади Неґрі, присвячений Башкирцевій. Чи не спільність емігрантського статусу зокрема привабила до Башкирцевої увагу митця, здавалося б, неймовірно далекого і світоглядно й естетично: у 1927 році присвятний вірш Башкирцевій написав Євген Маланюк. Його захоплює якраз бунтарський ореол, максималістська відданість власному й лише власному вибору. На просторах українських степів він хотів би її зустріти —
Десь за містом — амазонкою —
На Мазепиному скакуні,—
Тільки стек та циліндр, та рукавички
Та стан стрункий,
Стиснутий тонко,
Ввижаються мені.
Маланюкові вимріюється бал у столичному Батурині, танець Башкирцевої з самим гетьманом Мазепою… Її Диканька — ніби знак приналежності до Мазепиної біографії, до української історії.
Панно Маріє, замріяна, як я,
В тих днях міцних, в тих днях варязьких,
Панно Маріє, Вашого життя
Барвисті дні були, як казка.
Коли говоримо про європейську закоріненість української культури, важливо зберегти якомога більше імен, що цю спільність уособлюють. Ім’я Марії Башкирцевої належить до найзнаменитіших у цьому ряду. Тож і Євген Маланюк долучає романтичну малярку й письменницю до нашої європейської традиції.