Особливо масштабну війну проти української мови здійснювала Російська імперія в обох своїх іпостасях – самодержавній і комуністичній – під гаслами боротьби з «малоросійським сепаратизмом» та «буржуазним націоналізмом». У царській Росії наступ на українську мову сягнув апогею наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, коли очолюваний Пєтром Столипіним уряд цілеспрямовано реалізовував проект «великої/триєдиної російської нації в складі великоросів, малоросів і білорусів». Звідси тотальна заборона використання української в усіх найважливіших сферах суспільного життя й заперечення права українців на будь-яку національну автономію навіть у складі Російської імперії. Розпад останньої в 1917 році пригальмував, але не зупинив зросійщення України. Після офіційного засудження більшовицькою Росією національного гноблення інших народів та короткочасного періоду «українізації» комуністичний режим Радянського Союзу на початку 1930-х відновив імперську асиміляційну політику. Відтоді війну проти української мови й культури вели інтенсивніше, планомірніше, систематичніше й у незрівнянно ширших масштабах. У роки, що передували розпаду СРСР, вона відбувалась у межах проекту створення «великого/багатонаціонального радянського народу». Ідеологія цього задуму, що був не чим іншим як модифікованою версією проекту «великої/триєдиної російської нації», ґрунтувалась на волюнтаристській теорії злиття всіх народів СРСР у нову єдину російськомовну соціальну спільноту.
Читайте також: СРСР як Російська імперія. Чим була радянська Україна?
Керований і примусово здійснюваний комуністичним режимом асиміляційний процес в історично короткий термін забезпечив тотальне домінування російської мови у національних республіках, українську було швидко витіснено з багатьох важливих сфер суспільного життя, насамперед освіти. Внаслідок цього наприкінці минулого століття наша нація опинилась перед реальною загрозою втрати ідентичності, а отже, зникнення з історичної арени. Відвернути загрозу могли тільки протидія русифікаторській політиці комуністичного режиму та створення незалежної української національної держави.
Усвідомлення представниками провідної верстви нації та активною частиною суспільства згубних наслідків антиукраїнської мовної політики КПРС дало поштовх до згуртування наприкінці 1980-х національно-патріотичних сил. Під потужним тиском громадськості Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 року ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР», відповідно до якого українській було надано статус державної. У преамбулі цього документа зазначено: «Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».
Ухвалення закону, у виробленні та обговоренні якого брали участь не лише експерти, а й широкі верстви суспільства, стало надзвичайно важливим етапом у зупиненні процесу інтенсивної русифікації України, орієнтиром у боротьбі за відновлення незалежної державності, створення правових, політичних та ідеологічних умов для національного відродження.
Після проголошення Акту незалежності 24 серпня 1991 року позиція Москви щодо України порівняно з історичним минулим принципових змін не зазнала.
Більшість політичної еліти і звичайних громадян Російської Федерації свято переконані, що Україна є частиною Росії й винна в розпаді СРСР та інших її негараздах; незалежна державність України є геополітичною аномалією і становить стратегічну загрозу для Росії; возз’єднання росіян і українців в єдиній державі має завершитися створенням потужного надетносу з однією (звичайно ж, російською) мовою, церквою і культурою; Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитись як світова наддержава.
У прагненні до імперського реваншу кремлівське керівництво намагається реалізувати проект під назвою «Русскій мір», який у концептуальному плані є пристосованою до сучасних реалій версією староімперського – «великої/триєдиної російської нації». У ньому немає місця ні українській нації, ні Україні як незалежній державі. Спільним для обох проектів є те, що головним засобом їх реалізації виступає війна проти української мови.
Читайте також: Чому радянська Україна була лише фасадом російсько-радянської окупації України
А відмінність полягає в тому, що царський уряд вів цю війну відкрито заради збереження і зміцнення імперії, а нині влада РФ діє в режимі спецоперації заради створення й розбудови її новітнього аналога.
Проект «Русскій мір», складником якого є концепція «російської/російськомовної України», має слугувати легальним прикриттям цієї спецоперації. Її виконують, залучаючи представників вітчизняного владного істеблішменту й активістів проросійських громадських організацій в Україні. Мета її в нав’язуванні нашій країні такого мовного порядку, який консервував би результати тривалої політики примусової русифікації українців, забезпечував її відновлення, продовження та посилення і сприяв поступовому перетворенню суверенної національної держави на тотально зросійщену губернію неоімперії. Ключовим гаслом цієї спецоперації є систематично озвучувана офіційними та неофіційними речниками РФ іще від початку 1990-х вимога надання російській мові в Україні статусу другої державної, а головним об’єктом – система української освіти.
Із промовистою відвертістю суть проекту «Русскій мір» озвучила в жовтні 2000 року Людміла Путіна, на той час дружина президента РФ, у виступі на Всеросійській конференції «Російська мова на рубежі тисячоліть», закликаючи до розширення ареалу застосування цієї мови. Вона проголосила: «Межі російської мови – це межі Росії». Сформульована нею теза є не чим іншим, як відтворенням концепції природних мовних кордонів, яку в минулому сильні держави континентальної Європи, зокрема гітлерівська Німеччина, використовували для обґрунтування територіальної експансії проти сусідніх країн, посилаючись на наявність там мовно спорідненого населення.