Події 2 квітня, коли опозиції так і не вдалося домогтися призначення київських виборів, а «масові акції» під стінами парламенту знову вилилися в чергову пародію, вкотре нагадали про те, що в нинішніх українських реаліях віртуальні методи політичної боротьби є цілком безпечними для режиму Януковича. Маючи меншість у ВР, слабку присутність у ЗМІ, обмежений фінансовий ресурс та недостатньо активну підтримку громадян, опозиція позбавлена шансів перемогти цей режим за умови, що він протидіятиме (що й зрозуміло) цьому всіма можливими засобами.
Після того як у Верховній Раді забракло голосів для призначення київських виборів, Арсеній Яценюк заявив, що опозиція блокуватиме її трибуну, доки влада не виконає три вимоги: прийняття постанови про призначення виборів у столиці на 60-й день після її ухвалення, скасування пенсійної реформи, розгляд питання про відставку уряду в найближчу п’ятницю. Проте вже очевидно, що самі по собі парламентські методи боротьби неефективні. Наразі ані влада, ані опозиція не можуть самостійно зібрати необхідну більшість. Усе залежить від ситуативної позиції комуністів та позафракційних. Показовим стало голосування за скасування пенсійної реформи того ж таки 2 квітня. Підтримали його 220 осіб, і рішення не було ухвалено переважно через низьку мобілізацію депутатів від самої «Батьківщини» – від неї не проголосували вісім осіб. Водночас у межах парламентського протистояння шансів досягати ситуативних альянсів із КПУ у влади значно більше. Оксана Калетнік заявляла, що «фракція Компартії голосуватиме за вибори мера Києва 2 червня». Однак у підсумку КПУ забезпечила лише 21 «за» із 32 можливих. Адже, схоже, напередодні комуністи таки досягнули домовленості з Януковичем про відновлення своєї квоти у керівництві митниці, яка раніше, за чутками, була важливою годівничкою для них.
За інформацією джерел Тижня, регіонали спочатку нібито були готові до поступок у питанні київських перегонів, зокрема погоджувалися на їх проведення дещо пізніше від раніше визначеного 2 червня. Однак нечисленність мітингу під стінами парламенту підштовхнула їх до виходу з переговірного процесу. Тепер вибори, принаймні міського голови, можливо, відбудуться в мертвий сезон, коли у столиці різко зросте роль «бабусь Черновецького», що має підвищити ймовірність перемоги Олександра Попова. Однак у будь-якому разі сценарій подій цілковито нав’яже Банкова, про жодні поступки опозиції чи київській громаді не йтиметься. Підтвердженням цього може стати, наприклад, проведення виборів мера без виборів міськради, шанси на більшість у якій у влади набагато нижчі, аніж навіть на здобуття Поповим посади столичного голови, і водночас ризики від втрати контролю над якою значно вищі, аніж обрання цілком безправним (за нинішнім законодавством) мером того чи іншого представника опозиції.
Втім, негативний наслідок подій 2 квітня для опозиції значно вагоміший, аніж просто непризначення перегонів у столиці. Йдеться про сигнал слабкості опозиції, втрати нею ініціативи, який уже «впіймала» влада і перейшла в наступ. Регіонали знову повернулися до залякування опозиції можливим розпуском парламенту та призначенням виборів до ВР уже за повністю мажоритарною системою, від чого були змушені відмовитися під час попереднього протистояння щодо персонального голосування. «Рада в цьому складі непрацездатна… треба обирати не хуліганів за партійними списками, а за мажоритарними округами… через референдум, безпосередньо звернувшись до народу, можна це питання провести», – заявив Олександр Єфремов після того, як опозиціонери знову заблокували президію. «Якщо опозиція не бажає працювати, значить люди на референдумі скажуть своє слово, парламент треба скорочувати, переходити на мажоритарну систему», – роз’яснила бажані для влади зміни в разі його проведення Ганна Герман. Кампанія розгортається на всіх рівнях державної влади: днями перший віце-прем’єр Сергій Арбузов на засіданні Комітету з економічних реформ заявив, що реалізації реформ перешкоджає саме «бездіяльність Верховної Ради». Наразі можна сперечатися, що це: реальний план дій Банкової чи лише цілеспрямована психологічна війна проти опозиції? Але, що дуже важливо, остання серйозно сприймає і побоюється такого розвитку подій.
«Ми вивчаємо настрої людей… Арабської весни в Україні не буде, як і арабської осені… Влада не дасть дестабілізувати ситуацію в країні», – цілком відверто пояснила зростання зухвалості режиму пані Герман. Звісно, 3–5 тис. людей, які вийшли під стіни парламенту
2 квітня, більшість із яких до того ж розійшлася, не дочекавшись навіть розгляду ВР питання про вибори (закінчилися проплачені години?), не могли справити враження. Однак чи могло бути інакше. Очільники «Батьківщини», УДАРу та ВО «Свобода» записали відеозвернення, у якому закликали киян долучитися до акції протесту 2 квітня біля Верховної Ради. І все. Тим часом мітингувальники періодично «просто благали» людей залишатися на вулиці й зателефонувати близьким та друзям із закликами приєднатися. Втім, лави протестувальників неухильно ріділи. Поширеною думкою в соціальних мережах є те, що події 2 квітня засвідчили: люди не піднімуться на повстання на заклик сьогоднішніх політичних лідерів, бо не довіряють їм, вважаючи їх не кращими. Однак у такому разі постає питання: що робити?
Лідерам опозиції час зрозуміти, що віртуальні й парламентські методи політичної боротьби в нинішніх умовах не дадуть їм шансів перемогти режим Януковича. За потреби майданбайтерів ПР може дозволити собі найняти значно більше, а також забезпечити потрібну телевізійну картинку і присутність своєї версії подій в інформаційному просторі. Як уже зазначалося, в тому самому парламенті зібрати ситуативну більшість, залучивши на свій бік комуністів чи позафракційних, владі також значно легше. Нарешті, Банкова має цілковитий контроль над держінститутами, від яких залежить «правовий» розвиток держави. Це стосується і рішень Конституційного та решти судів.
За таких умов в опозиції залишаються два можливі шляхи діяльності: або перетворитися на весільних генералів без армії, покликаних ілюструвати «багатобарвність політичного спектра демократичної України» у Верховній Раді для Заходу, або нарешті розпочати формування реальних армій: розгортати мережу місцевих організацій і нарощувати партійний актив, що перебуватиме в повсякденному тісному контакті із суспільством. На цей актив, а також на втягнуте ним у політичне життя коло прихильників можна було б спиратися як під час масових акцій (і тоді вони справді могли б перетворюватися на тривалі, численні й, що не менш важливо, загальнонаціональні), так і на виборах усіх рівнів. Він же має слугувати персоніфікованою сполучною ланкою між опозиційними політичними силами та громадськими організаціями, зокрема профспілковими, які наразі залишаються переважно лояльними до влади і протестний потенціал яких не використовується.
Але для цього актив має бути справжнім, здатним реально впливати на ухвалення рішень по партійній вертикалі від місцевих осередків, регіональних організацій до керівних органів, а не паперовим. У нього має бути реальна мотивація до політичної боротьби, відмінна від отримання заробітної плати з партійних фондів. І, що не менш важливо, такий актив повинен мобілізуватися не щедрими популістськими обіцянками та золотими горами, якими вже тривалий час українська опозиція годує електорат, а реальними цілями, що принаймні у більшості своїй могли б бути досягнуті.