Тиждень поспілкувався з українським військовиком і державним діячем генерал-лейтенантом Олександром Скіпальським.
Олександр Олександрович активно працював над створенням українських силових структур. Він один з фахівців, які сприяли розбудові української розвідувальної системи, що була б незалежною від радянської. На початку 1990-х років Олександра Скіпальського призначили начальником Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Упродовж 1994–1998 років — народний депутат Верховної Ради другого скликання. Член Комітету з питань оборони і державної безпеки. Двічі заступник голови Служби безпеки України (1997–1998, 2006–2007). Почесний голова правління Об’єднання ветеранів розвідки України.
У першій частині інтерв’ю Олександр Скіпальський зосередився на історії спецслужб СРСР. У другій — історії створення й становлення спецслужб незалежної України як державних інституцій.
В останній третій частині пропонуємо розмову про функціонування спецслужб України в умовах війни й глобальних змін.
Далі ключові думки Олександра Скіпальського. Повну розмову можна переглянути на відео.
— З початком активної фази російсько-української війни світ швидко змінюється. Можливо, він мав би почати змінюватися з 2014-го, але всі вдавали, що нічого особливого не відбулося, як приблизно й після нападу Росії на Грузію 2008-го. З 2022-го вибору не залишилося: уже треба було реагувати. Сьогодні Україна стала чинником глобальної політики. Тепер до конфліктів додалися протистояння між Північною і Південною Кореями, між Китаєм і Тайванем, яке сьогодні вчергове загострилося, окрім того, зросла ворожнеча на Близькому Сході між Ізраїлем та ісламськими терористичними угрупованнями. Україна в центрі цього глобального протистояння. Це створює виклики для її спецслужб. Наскільки вони готові до такого сьогодні?
— Насправді ми непогано вчимося. Не забуватимемо спецоперації ГУР в Афганістані, Африці, Малі, ту ж надскладну операцію зі звільнення острова Зміїного. У нас є такий потенціал, що подеколи західні спецслужби роти розкривають.
Ще далекого 1983-го, працюючи в контрольованому КДБ у Владивостоці, ми мали матеріали, як Китай специфічними йому фінансовими методами захоплює вплив в Африці й Латинській Америці. Банально просто — за допомогою кредитів, які африканські племена прогулювали, а за них доводилося платити корисними копалинами. Китай у такий спосіб поступово набирав сили. Ба більше, я переконаний, що війна Росії проти України відбулася не без благословення Китаю. Йому це було вигідно, адже вдалося ослабити Росію, внести суперечки, представити Україну як одну з детонаторів. Я все-таки маю надію, що Європа й Америка стряхнуть з очей облуду та зрозуміють, що йде загроза не стільки Україні, скільки втраті впливу Європи та Америки на економіку й технології надалі. Натомість Китай захопить ці сфери, а як результат — поглинання всього європейського світу.
Я позитивно сприйняв перший офіційний виступ короля Великої Британії на зустрічі в Парижі, де він сказав, що ця небезпека має змусити світ консолідуватися й треба не дозволити Україні програти.
Будьмо чесними, що окупація України, на яку розраховував Путін, — це поповнення резервів його армії. В історії ми вже не раз бачили, що здавалося б російські конфлікти були війнами саме українських полків. Українці становили кістяк російської імперської армії. Згадаймо перехід Суворова через Альпи, Севастопольські чи війни на Балканах. Ті ж царські генерали не завжди були російського походження.
Сьогодні Росія вперше в історії воює без українців, а, навпаки, з ними. Цього насправді й добивався Путін. І дай боже, щоб Європа зрозуміла, що зрадивши Україну, вони дістануть невдоволення значної частини українців, яких Росія кине на війну.
Тому роль наших спецслужб нині в тому, щоб провадити операції, взаємодіяти й пояснювати нашим колегам у західних спецслужбах потенційні загрози як з боку Росії, так і, безумовно, Китаю.
— Як вважаєте, чи розуміють ці глобальні виклики президент і Верховна Рада? Чи можливий варіант, коли влада нашої країни не втручатиметься в професійну діяльність спецслужб. Нині ж вона в їхніх діях постійно вбачає загрозу найперше для себе, тому намагається обмежувати й контролювати її.
— Я думаю, що рівень їхнього усвідомлення дуже низький. Вони допускають деградацію внутрішньої ситуації в Україні й не розуміють, що зовнішня політика базується на фундаменті саме внутрішньої. Замість того щоб проводити збройну боротьбу з агресором, зміцнювати фундамент економіки, вони й далі терпимо ставляться до того, хто руйнує, грабує, краде, організовує контрабанду. Відсутність реальної боротьби стверджує, що вони не розуміють, що роблять. І в цьому питанні також.
— Сьогодні йде війна, і традиційно в державі за такого часу силові органи — це найважливіша інституція, від якої залежить наше майбутнє. На вашу думку, наскільки в армії та в спецслужбах у широкому розумінні існує уявлення про свою історичну місію і свою відповідальність?
— Я не претендую на виключність в оцінці, але, аналізуючи ці аспекти, можу сказати, що розуміння й усвідомлення своєї відповідальності сконцентроване не в Генеральному штабі, не в Міністерстві оборони України, а на «передку» — у передових частинах, де свистять кулі, де летять снаряди, де втрачають друзів, де людей калічать і вбивають. Вони значною мірою заради своїх дітей, заради майбутнього жертвують життям.
Можливо, індивідуально хтось із керівництва також розуміє. Наприклад, найбільше це сьогодні проявляється в Головному управлінні розвідки, де Кирило Буданов, розуміючи свою історичну відповідальність, демонстративно нагороджує зв’язкову УПА з гаслом «Україна понад усе!». За такі лозунги до 2014-го ще в спину кидали «бандєровци», якщо ці заяви робив хтось із керівництва. Така ж ідеологія впроваджується, наскільки знаю, в академії СБУ. Але я не бачу в соціальних мережах чи на телебаченні консолідовану, розумну, педагогічно аргументовану діяльність з боку Міністерства оборони, Генерального штабу. Якби те робилося, це було б фундаментом для мобілізаційної роботи. Не хапати — і на «передок», а виховувати, пояснювати людям, що сьогодні стоїть питання «існування чи асиміляція української нації».
Бо якби 2022 року нас покорили, то українці в глобальному світі були б зовсім асимільовані. Уся російська верхівка саме на це була налаштована. Вони вже планували розділити українців на три частини. На тих, кого знищать, змусять будувати й відновлювати Росію, і рабів.
— Що думаєте загалом про потребу приєднання до Альянсу? І які зміни чи реформи потрібні нашим спецслужбам на шляху до НАТО?
— Єдність країн у НАТО роблять їх сильнішими, безпечнішими. І, безумовно, найнадійнішим був би блок України там. Але одного бажання мало. Я вже наводив приклад, як за часів Ющенка замість того, щоб дійсно клопітливо працювати над формуванням готовності нашого суспільства до вступу в НАТО, наші можновладці приділяли увагу міжусобицям між президентами й прем’єрами та давали змогу ворогові голосно про це заявляти. Не було професійних роз’яснень, роботи, впливу.
Зробити нам треба багато. Але реформувати спецслужби — найпростіше завдання. Нам треба змінити морально-психологічний стан нашого суспільства, зокрема у сфері корупції. Згадайте один з останніх корупційних скандалів у сфері медицини (у керівниці Хмельницького обласного центру медико-соціальної експертизи Тетяни Крупи під час обшуків ДБР знайшли готівкою майже $6 мільйонів. — Ред.). Цинізмом, корупцією, продажністю пронизана вся система: прокурори, поліція, податківці. І це треба побороти. А чи хтось поніс відповідальність за попередні скандали? Може, Резніков, який у Міністерстві оборони створив мафіозну структуру? Обов’язково треба навести порядок, і це можна зробити, аби були воля й бажання.
— Яке ваше побажання колегам-генералам Василеві Малюку й Кирилові Буданову?
— Хочу, щоб Василь Васильович Малюк на посаді голови Служби безпеки України під час вдосконалення й провадження діяльності такої структури не оглядався на будь-яких чиновників. Якщо держава, Конституція довірили керівництво, то керуй Службою повністю. Бачиш негідника — виганяй. Бачиш людину розумну й надійну — призначай, а не оглядайся на чиновників із сумнівним минулим та зв’язками, які нібито можуть на щось впливати.
Кирилу Олексійовичу хочу сказати, що він на правильному шляху. Безумовно, проблеми є. Але, як кажуть, не бійся й не проси. Роби свою роботу, бо це свята робота із забезпечення безпеки України й захисту її національних інтересів.