Американський президент із висоти позиції лідера країни з «найсильнішим військом, яке колись знав світ» намагався переконати присутніх у тому, що «сила націй залежить від успіху їхніх людей: знань, інновацій, уяви, креативності, мотивації й особистої безпеки. А репресії вдома й зовнішня агресія — це симптоми неспроможності забезпечити цей фундамент». Оратор він блискучий, а тому, поки тривала його промова, справді можна було повірити в те, що «сильні нації передусім відповідальні за підтримку міжнародного порядку», який ґрунтується на базових законах і нормах, а ще на співпраці у випадку конфліктів. Коли ж спіч закінчився, згадалися «червоні лінії» для Асада, які той кілька разів успішно переступав. Відтак мільйонні потоки біженців і необхідність робити бодай щось сьогодні зі зруйнованою Сирією, «ІДІЛ» і тираном, який після всього скоєного (не без підтримки, зокрема, Росії) все одно має шанси «тимчасово» залишатися при владі. Під час Майдану, до речі, такі самі шанси «тимчасово» залишитися при владі мав і Янукович, але нас, на щастя, пронесло. Згадалися й «перезавантаження» відносин між США і Росією, на яку тоді, за президентства Мєдвєдєва, західний світ дивився з більшою надією. Відтак і російська агресія в Грузії, а тепер в Україні.
І ще на тлі чомусь постійно згадувалися слова з пісні Imagine Джона Леннона: «Уяви собі, якщо всі люди житимуть у мирі… ти, може, скажеш, що я мрійник, але я не один такий».
Російський президент традиційно намагався нав’язати іншим власну реальність «влаштованих революцій», говорив про те, що правом вето у Радбезі ООН користувалися, зокрема, і США, а сила ООН у тому, щоб ураховувати різні погляди, тож «спроби розхитати легітимність ООН», змінюючи її процедури, вкрай небезпечні, бо можуть призвести до руйнування всієї архітектури міжнародних відносин. А ще позиціонував Росію як невід’ємного гравця у вирішенні сирійського конфлікту. Хоча вже наступного дня Рада Федерації дозволила (знову!) використання російських військ за кордоном, а Washington Post повідомив про початок ударів російської авіації в Сирії. За повідомленням кремлівських посадовців, військову підтримку РФ попросив Асад, тож її винищувачі атакуватимуть цілі в Сирії на прохання її уряду. Це може вилитися в подальшу ескалацію бойових дій з огляду на розбіжності такої позиції з позицією США та західної коаліції, які виступають за усунення, а не зміцнення режиму Асада.
Промова українського президента звучала доречно, щиро і зворушливо. Правильні акценти на нагадуванні міжнародній спільноті про російську агресію, недовірі до держави, яка пропонує створення «антитерористичної коаліції», у той час як сама активно підтримує та використовує тероризм, необхідності реформувати принципи роботи ООН з огляду на можливість маніпулювати правом вето.
Про це справді треба не втомлюватися говорити, щоб тримати міжнародну увагу на українському питанні, коли навколо стільки інших викликів. Але вона тим часом дедалі більше зосереджується на внутрішніх процесах в Україні. Це зумовлено тим, що постійний потік новин про обстріли, борти з двохсотими і трьохсотими й жертви серед цивільних у нас призупинився. І цього не варто недооцінювати. Але в період затишшя не тільки українська громадськість, а й міжнародна активніше приглядається до процесів усередині країни, у Києві та регіонах. Чи зможуть нинішні еліти збудувати міцну систему, яка буде здатна протистояти політичним та економічним підривним впливам Росії? Чи є вони надійним партнером, із яким можна будувати довгострокову, а в перспективі стратегічну співпрацю? Чи зможуть і схочуть вони, зрештою, ефективно скористатися міжнародною допомогою?
Читайте також: Світ про виступи Обами та Путіна на Генеральній асамблеї ООН та їх приватну зустріч після засідання
Коли говорити з іноземцями, які працюють у міжнародних установах на місці, в оцінках ситуації тут вони переважно сходяться. Війну за реформи називають другим фронтом, який, утім, за пріоритетністю в їхніх очах сьогодні став першим. Розширюють в Україні представництва, ініціюють нові проекти та програми, підштовхують український уряд до проведення реформ і боротьби з корупцією. Українцям, здається, вдалося переконати їх у тому, що фронт цей надовго й здаватися не можна. Натомість треба запастися терпінням і наполегливістю. То вже неабияке досягнення. І приписувати його великою мірою варто громадянському суспільству й жменьці політиків, не пов’язаних зі старими схемами та системою. А ще українським військовим і добровольцям, які втримали фронт у найкритичніші моменти.
Якби ж світ бачив таку саму наполегливість і прагнення до змін у нинішньої української влади, вона, напевне, мала б значно переконливіший вигляд на міжнародних майданчиках. Але на тлі закликів до світової підтримки з’являється інформація про те, як на стратегічних держпідприємствах зубожілої держави наживаються сірі кардинали провідних політичних сил країни. Про масштабну корупцію на митницях. Про побори з бізнесу, що й так заледве виживає. Про контрабанду до окупованих районів Донбасу, з якою чомусь ніяк не можуть впоратися, і корупцію в системі пропусків для населення цих територій. Про захист інтересів окремих осіб, наближених до влади, на шкоду інтересам держави.
Усьому цьому можна знаходити багато пояснень. Говорити, що не варто руйнувати імперії всіх олігархів одним махом, бо вони тоді розвалять економіку всієї країни. Не можна масово люструвати корумпованих суддів, прокурорів і правоохоронців, бо вони опиняться на вулиці, обізляться й перетворяться на зручний інструмент для внутрішніх і зовнішніх сил, що прагнуть реваншу. Не можна не давати колишнім регіоналам, особливо в південних і східних областях, повернутися до влади через вибори під прапорами провідних на сьогодні політсил, бо вони знову ж таки гратимуть на когось іншого, ймовірно, гіршого. Не можна зганяти відразу всіх корумпованих чиновників середньої ланки з насиджених прибуткових місць, бо вони збунтуються.
Читайте також: Чи можлива «фінляндизація» України?
Але такі компроміси, коли вони тягнуться вже понад рік, а кінця їм чи стратегії боротьби з ними не видно, видаються непереконливими. Непереконливими в очах власне української аудиторії, ключової на сьогодні для влади, яка намагається вижити в дедалі важчих економічних умовах. І в очах міжнародної спільноти, яка має опиратися компромісам із Росією, хоча та підходить до неї з пряниками, а не батогами, як до українців чи грузинів.
Якщо ми хочемо безкомпромісності не тільки в риториці, а й у діях від інших, маємо насамперед діяти так самі.