Авторка шістьох збірок коротких історій про жінок у різні періоди життя, англійська письменниця Гелен Сімпсон напередодні виходу у видавництві «Темпора» українського перекладу збірки вибраного «Кулак» розповіла Тижню про свою творчість і літературні вподобання.
Що спонукало вас почати писати?
— Можливо, випадок, коли вчителька прочитала вголос мою історію: як мене розлучили з власною країною і як я вирушила до небезпечного підземного світу, а потім повернулася, щоб возз’єднатися з усіма, й усі ми «плакали від щастя й радості». Це було в перший рік «великої» школи, мені було одинадцять. Пам’ятаю, як помітила, що в класі було тихіше, ніж зазвичай, перш ніж усвідомила: це тому, що всі слухали мою історію. Також пам’ятаю своє збентеження, коли вчителька (що було зрозуміло) мало не розсміялася на тій останній сентиментальній фразі. Я знала тоді й знала, коли писала, що ця фраза — неправильна. А потім на перерві до мене підійшла дівчинка й сказала, що історія їй дуже сподобалася, однак, на її думку, вчителька все зіпсувала наприкінці своїм стриманим сміхом, і запропонувала з деякими іншими учнями відтворити історію на ігровому майданчику.
Читайте також: Домінік Кардон: «Не треба підгодовувати тролів власною увагою та часом»
Як у вас з’являються ідеї? Що спонукає писати зараз? Як народжуються ваші історії?
— Мені цікавий світ і те, як він працює. Я тримаю очі й вуха відкритими, слухаю, що відбувається навколо мене. Веду записник, до якого занотовую уривки випадково почутих розмов та ідеї, коли ті з’являються, і де розмовляю сама із собою, знову й знову гортаючи ці записи. Але я не можу примусити історію народитися. Коли з’являється ідея для історії, здається, що вона це робить сама. Часом у мене є образ чи випадок, який, я впевнена, спрацює чи дасть поштовх історії в майбутньому, але маю зачекати на правильну тему й форму, щоб його використати. Наприклад, понад десять років тому в літаку поряд зі мною помер незнайомець. Тоді це було болісно й сумно, але письменниця в мені відклала ідею на потім. Значно пізніше, коли моєю темою стали кліматичні зміни, це стало центральним випадком історії, що дала назву моїй п’ятій збірці — «Розваги в польоті». Але такі незвичайні події чи сцени можуть із таким самим успіхом виникати й уві сні — досить багато так і з’явилося.
Крім художньої літератури, ви написали книжки про англійські традиції чаювання і снідання («Книга пообіднього чаю лондонського «Ріц» та «Книга англійських сніданків лондонського «Ріц». — Ред.) Як у вас з’явився цей досвід? І чи щось у цих традиціях здивувало вас як англійку або розповіло вам щось нове про англійців?
— Книжку про пообіднє чаювання мені замовив видавець, якому сподобався мій стиль письма. Мені було двадцять із гаком і я працювала у Vogue (свого часу перемогла в їхньому щорічному конкурсі талантів, і нагородою була робота в журналі). Я сказала «так», коли мене попросили, але не тому, що мала якийсь особливий інтерес до чаю чи сніданку, а тому, що потрібні були гроші. Я досліджувала й писала ту першу книжечку вечорами після роботи й у вихідні, а коли вона була видана й добре продавалася, замовники заплатили мені, щоб я написала ще одну. Та перша книжка чудово продається й досі, майже тридцять років по тому! Стосовно того, що я дізналася про англійців, гадаю, основне — те, що ми як нація значно краще готуємо сніданки («повним англійським сніданком» вважають тарілку з яєшнею, беконом, ковбасою, квасолею, грінкою і, можливо, копченою рибою або нирками, та з джемом збоку), ніж інші страви. Також якщо ми щось і готуємо добре, то це торти. І що далі на північ Сполученим Королівством, то вони смачніші!
Читайте також: Один рік, дві мови, тисяча поважних причин
Щодо несподіванок, то раніше я не усвідомлювала, яким демократичним було чаювання від ранніх днів, попри тодішню високу вартість чайного листя. Вільям Коббетт, видатний письменник і політик, був обурений тим, що середній англійський робітник витрачав на чай чи не третину свого заробітку. «Чаювання зробило чимало, щоб довести цю націю до злиденного стану, в якому вона зараз перебуває», — писав він 1882 року. — Для кожного мусить бути очевидним, що практика чаювання робить скелет слабким і непридатним до тяжкої праці чи суворої погоди… відбираючи кошти, що мали би піти на наповнення шлунку й прикриття тіла. Ось чому процвітають м’якість, женоподібність, прагнення до домашнього затишку, валяння в ліжку і, словом, усі ознаки ледарства». Звісно, наша найпопулярніша національна тактика відкладання справ на потім — запропонувати перерватися на чашку чаю.
Яка література вам найцікавіша, найприємніша як читачці і як письменниці? Чи є якісь твори ваших сучасників, які особливо вразили?
— Мені подобається все, що написано правдиво й сміливо. Моїми улюбленими сучасними письменниками завжди є ті, кого я читаю в цей момент. Наприклад, нещодавно була приголомшена непересічною якістю сучасної ірландської літератури: Саллі Руні, Анна Бернс, Імар Макбрайд, Колін Барретт, Енн Енрайт, Колм Тойбін і багато інших. «Іти, йшов, пішов» Дженні Ерпенбек (у перекладі) — найкращий роман, який я читала на складну тему глобальної міграції. «Американські реалії» Чимаманди Нґозі Адічі, дія якого відбувається в Нігерії й Америці, — захопливе чтиво. Короткі історії великої Еліс Манро — сильні, глибокі, несподівані й нерідко смішні. Просто зараз? Певний жаский чар мають нові романи, художні автобіографії й мемуари, що стосуються Brexit, як-от «Осінь» і «Зима» Алі Сміт, «Транзит» Рейчел Каск, «Зрадливий Альбіон» Сема Байєрса, «Середня Англія» Джонатана Коу.
Читайте також: “Бути іншим — це не проблема”. Три розмови про досвід писання в еміграції
Чи є якісь теми, які недооцінені чи малодосліджені письменниками? Або ж тема, якої вам бракує в літературі й про яку хотіли би прочитати чи написати?
— Я хотіла б дослідити тиранічне поняття «доброї жінки», «доброї матері». Чи мають чоловіки бути «добрими» такою самою мірою? Чи переймаються вони так само, як бути добрими батьками?
Ще одна пекуча тема — кліматичні зміни. Виявляється, на цю тему надзвичайно складно писати дієво в художній формі. Та це не означає, що ми маємо припинити спроби!
——————————–
Гелен Сімпсон — народилася 1959-го у Бристолі, що на південному заході Англії, у сім’ї корабельного архітектора й учительки молодших класів. Перша з родини вступила до університету, перша зі школи — до Оксфорда. Вивчала англійську мову й літературу в Коледжі Святої Гільди, здобула ступінь магістра літератури за дослідження про фарс в англійській драматургії періоду Реставрації Стюартів. Перемогла зі своєю короткою історією у щорічному конкурсі талантів Vogue й отримала як нагороду штатну роботу в цьому журналі. Пропрацювала там п’ять років, у вільний час і далі пишучи короткі історії. Коли її оповідання почали публікувати регулярно, стала фрилансером. Авторка шістьох збірок коротких історій, які з 1990-го видавала щоп’ять років, і двох книжок про англійські традиції чаювання та снідання. Мешкає в Лондоні.