Нещодавно на Донбасі знов спалахнув черговий «екологічний» скандал, спричинений маніпулятивним поєднанням подій, що, як з’ясувалося, насправді не були між собою пов’язані. Мешканці міст на півночі Донецької області почали скаржитися на різке погіршення якості централізованої води. Окрім специфічного запаху, у Краматорську, наприклад, зафіксували випадки раптової загибелі домашніх акваріумних рибок після оновлення води. Але на скарги, що їх масово озвучували мешканці Слов’янська, Краматорська і Дружківки, спочатку не було реакції ні від керівництва області, ні від власників підприємства «Вода Донбасу», які запевняли, що «всі показники перебувають у межах норми». Аж поки в регіональних медіа з’явилася доволі буденна новина від НАК «Нафтогаз України» про початок подання газу зі Святогірського газоконденсатного родовища до системи магістральних газопроводів.
Умовний рефлекс
Після цього ланцюгова реакція, у якій поєдналися географічна необізнаність, брак якісної комунікації влади й певні політичні інтереси, передбачувано призвела до скандалу. В області стрімко поширилися плітки про початок видобутку газу щільних порід (так званого сланцевого газу) у туристичному містечку Святогірськ, розташованому на річці Сіверський Донець — єдиній водній артерії регіону. Пристрасті підігріла також заява очільника Нафтогазу Андрія Коболєва. «Їхня особливість у тому, що вони пробурені в так звані щільні колектори, — розповів Коболєв про свердловини Святогірського родовища. — Тобто в породи з низькою проникністю, з яких набагато важче видобувати газ. Але можливо, якщо застосовувати сучасні технології. Ба більше, запуск Святогірки — це хороший заділ, щоб якнайшвидше розпочати освоєння Юзівської площі».
Читайте також: Екологія чи державна зрада?
Зв’язок між проблемами з водою на Донеччині й розробкою Святогірського родовища намагалися спростувати на різних рівнях. Представникам Донецької ВЦА довелося навіть пояснювати, що Святогірське газоконденсатне родовище, розробку якого запустив Нафтогаз, розташоване зовсім не біля Святогірська й узагалі не на Донеччині, а поблизу міста Ізюм на Харківщині. І що технологія гідророзриву, яку там використали, — це не загрозливе ноу-хау, а звичний метод, яким користуються вже понад 60 років, зокрема й на шахтах Донбасу. Відмінність полягає лише в хімічному складі речовин, які в різний час і за різних умов використовують для видобування копалин.
Не переконало людей і розслідування, яке здійснила робоча група фахівців Сіверсько-Донецького басейнового управління водних ресурсів, лабораторії моніторингу вод та контролю якості води Слов’янського відділення «Води Донбасу», а також низки установ Харківської області, де врешті й виявили причину погіршення води. «У водах річки Сіверський Донець, де бере початок канал Сіверський Донець — Донбас (який є єдиним питним джерелом для 4 млн жителів Донеччини), зафіксовано перевищення фонових показників амонію приблизно у 2–4 рази, — сповістив голова ВЦА Донецької області Павло Кириленко. — Щоб з’ясувати причини, лабораторії зробили аналіз води в річці та її притоках. Найбільшу концентрацію амонію (14,25 мг/л) зафіксовано в Харківській області в річці Уди, яка є притокою Сіверського Донця. Зважаючи на результати аналізів, у компанії «Вода Донбасу» припускають, що найімовірнішим джерелом забруднення є очисні споруди одного з комунальних підприємств Харківської області».
Перший підхід
Але хвиля антисланцевої істерії, попри наявність і багатьох інших екологічних проблем, на Донбасі запускається з пів оберта. Проти видобування газу почали збирати підписи місцевих мешканців, у соціальних мережах з’явилися відео з фейковими доказами «страшних наслідків» видобування газу, лунали заклики різноманітних політичних діячів до протестів.
А головне — те, що технологію видобутку, про яку розповів Андрій Коболєв, пов’язали з прикрим випадком забруднення Сіверського Донця, а потім усе це асоціювали з давньою панікою довкола компанії Shell, яка ще до війни здійснювала розвідку родовищ сланцевого газу на Донбасі методом гідророзриву (фрекінгу). Усе це дає підстави підозрювати, що знову йдеться про цілеспрямоване нагнітання істерії, що має чіткі цілі й конкретних замовників. Хоча зараз акцентують уже не на «втручанні західних корпорацій», а на роботі української державної компанії, проте проросійські сили не марнують нагоди вкотре дестабілізувати ситуацію на Донбасі.
На думку багатьох експертів, «антисланцеві» протести 2012–2013 років стали своєрідним тренуванням перед «русской весной» на Донбасі. «Росія, як завжди, тримала руку на пульсі: вона скористалася ситуацією для спроби керувати великою масою людей на Донбасі. Так, це була своєрідна генеральна репетиція сепаратистського руху. Я виступав щодо газу на масових зборах у Слов’янську, де протест було організовано майже так, як потім ми бачили навесні 2014 року. Тому чітко відчував атмосферу й агресію, бачив виконавців організованих протестів», — розповідав у інтерв’ю Тижню (детальніше див. Тиждень № 25/2017) керівник державного підприємства «Донецькгеологія» Микола Жикаляк. Певні паралелі справді можна побачити, якщо згадати, хто і як здійснював акції спротиву в населених пунктах на півночі Донеччини. У 2013 році, коли Shell заявила про початок розвідувальної діяльності, на території області відбулися десятки мітингів протесту. «Як організатори лідирують комуністи. Але тема дуже «смачна», тому до них приєдналися й інші партії та громадські організації. Я противник того, щоб політики заробляли свій політичний капітал на необізнаності та страхах людей», — розповідав тодішній очільник Донецької ОДА Андрій Шишацький.
Читайте також: Микола Жикаляк: «Протести проти газу сланцевих товщ були своєрідною репетицією сепаратистського руху»
Комуністи, вітренківці та структури Віктора Медведчука мали на Донбасі досить велику аудиторію та неприховано лобіювали російські інтереси. КПУ тоді ситуативно перейшла в опозицію до «Партії регіонів» і звинувачувала останню у зраді, зокрема й щодо «єдності братніх народів». Тому на «антисланцевих» мітингах можна було побачити й політичні гасла на зразок «Даешь Таможенный союз» або «Соглашение с МВФ — долговая яма для Украины». «Невже історія не навчила наших сьогоднішніх правителів, що жартувати з націоналістами не можна. Це спроба погрожувати Росії відрубаним пальцем. Подивіться на час, який вони вибрали. Коли провалено зовнішньополітичний напрям, коли є чимало проблем із ціною на газ — вони вирішили полякати Росію», — ділився на одному з таких мітингів перший секретар Донецького обкому КПУ, народний депутат трьох скликань Микола Кравченко.
Але серед тих, хто виходив на площі, були дуже різні люди. Хтось, як-от Денис Пушилін, згодом зробив кар’єру в російських окупаційних структурах, а хтось залишився в українському політичному полі. Наприклад, учасників одного з мітингів у Донецьку лякав «екологічним Чорнобилем» тодішній лідер «Союза спасения Донбасса» Дмитро Вєрзілов, який уже кілька місяців є головою міста Часів Яр, де його обрали як кандидата від ОПЗЖ. Зараз екологічна стурбованість уже не заважає йому сприяти перетворенню міста на кар’єр із видобування глини, яку багато років експортують його проросійські спільники — родина ексдепутата-регіонала Владислава Лук’янова.
Окремий прошарок протестувальників — місцеві екологічні активісти, які заперечують свою причетність до проросійських кіл: мовляв, Москва втручається взагалі в усе, що може призвести до суперечок в Україні. «Я не знаю, хто там іще протестував, мені тоді було байдуже. Я читала про фрекінг, зокрема ресурси англійською, і була проти цього, — пояснює Наталя Жукова з екологічної організації «Бахмат». — Я не вірю, що в державі мало газу, який видобувають звичайним способом. Але заводити західні корпорації та непрозоро щось там розподіляти й видобувати — тоді мене це обурювало». Утім, саме цих екоактивістів Shell відправляла на екскурсію у США на тамтешні свердловини, після чого їхнє ставлення до видобутку сланцевого газу змінилося. «Нам відкрито розповіли про технології, показали, яку територію вони охоплять, продемонстрували, як це працює в Пенсильванії. Ця компанія працювала дуже відкрито й дуже переконливо», — розповідала в інтерв’ю «Новинам Донбасу» керівниця ГО «Мама-86» Галина Олійникова, яка у 2013 році була однією з активних учасниць протестів. Вона наголосила, що досі вважає незакритим питання ймовірності забруднення вод Сіверського Донця, з якого, на її думку, і братимуть воду для впровадження технології гідророзриву, без якого видобувати газ на Юзівській площі невигідно.
Ціна комунікаціїї
Але під час презентації першої в Україні бурової установки від Shell біля села Веселе Харківської області, на якій у 2013 році вдалося побувати авторці цих рядків, фахівці компанії наголошували, що для гідроударів використовуватимуть воду лише з власних свердловин, а також демонстрували спеціальні технології зберігання й утилізації забрудненої води. Журналістам показували резервуар із рідиною мутного кольору без запаху, яка пройшла крізь вібросито — залишки традиційного бурового розчину з хімічними елементами четвертого класу небезпеки. Цю рідину мали утилізувати на спеціальних заводах, але тоді зберігали у шламових коморах, дно яких було вкрите спеціальною плівкою, що запобігала просочуванню рідини в землю. За словами фахівців, після відповідного очищення теоретично її можна використовувати для буріння вдруге, але вигідніше утилізувати. Тимчасом агресивна манера спілкування протестувальників, які на власних машинах супроводжували автобус із журналістами до самої свердловини, була гідна подиву. Однак згодом таку поведінку довелося спостерігати на всіх проросійських мітингах, що відбувалися на Донбасі.
Читайте також: Екологія як фактор економічної війни
Поки тривали протести, компанія Shell брала участь у трьох проєктах газовидобування в Україні, зокрема й на Юзівській площі, де зараз почав працювати Нафтогаз. Також був проєкт розробки континентального шельфу Чорного моря «Скіфська площа», який Shell планувала реалізовувати разом із ExxonMobil, OMV Petrom та НАК «Надра України». Але з початком бойових дій компанія Shell пішла з України. Попри зусилля держави, знайти нових інвесторів для розробки Святогірського родовища не вдалося. Поновити законсервовані роботи державне підприємство самостійно планувало ще торік, але тільки у 2021 році Нафтогазу вдалося запустити пробний промисловий потік.
Та попри перспективність цього напряму, без залучення додаткових інвестицій це навряд чи швидко стане революційним проривом у забезпеченні України власним газом. А нові протести, що спалахують під гаслом «не дражнити Росію», точно не заохочують компанії, які могли би зацікавитися у співробітництві задля розробки цього родовища. Що ж до довкілля, то зараз активісти мають повне право вимагати дотримання екологічних норм від державних підприємств, а не від «іноземців, які прийшли знищити українську землю». Залишається тільки сподіватися, що це колись почне відбуватися в конструктивному ключі, коли громадськість справді контролюватиме виконання екологічних норм і дотримання технологій, а не просто вимагатиме знизити ціну на споживаний газ і перенести свердловини «якнайдалі від мого дому».