Алгоритми Facebook підкидають нам зручну й актуальну інформацію, гнучкий YouTube відбирає ролики до смаку, і зрештою ми втрачаємо будь-яку можливість бачити щось поза штучно окресленими межами. Отримуємо інформацію, яку заздалегідь погоджено з нашими вподобаннями, і таким чином опиняємося всередині зачарованого кола й втрачаємо об’ємну оптику. Як недоладний фотон, що втрапив у гравітаційне поле чорної діри, ми приречені вічно падати за горизонт подій. «Створіть подію», — закликає Facebook й одразу ж дбайливо пропонує гостей. Хома Брут окреслює зону комфорту й втрачає будь-які перспективи особистісного зростання. Бульбашки множаться, подрібнюються — і ось уже нездоланна прірва розділяє фейсбучні спільноти «Обухівська фабрика туалетного паперу» та «Криптовалюти з нуля». Так інформаційне поле стає «газованою водою», наповненою мікроскопічними бульбашками, — цифровий Деміург, певно, конає від печії. За їх характером можна судити про марки напоїв у різних країнах. В Америці це, звісно ж, Coca-Cola, у Франції — шампанське, у Росії — національний коктейль «Йорш», в Україні — всенародно шанований «Живчик».
Читайте також: Цивілізаційна місія і я
Я також є мешканкою однієї з численних інформаційних бульбашок і схильна переоцінювати її масштаб (утім, як кожен із нас). Так, гучна в моєму маленькому світі буря, яка нещодавно струснула українську арт-спільноту, напевно, залишилася непоміченою в далеких від мистецтва сферах. Рутинна процедура затвердження мистецьких проектів від України на Венеціанську бієнале перетворилася на подобу абсурдистської документальної драми, породивши безліч мемів, фотожаб і навіть самостійних витворів мистецтва.
Конспектно історія така. Переможцем конкурсу було оголошено проект «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні» кураторства «Відкритої групи». Акція складається з двох частин. Спочатку (9 травня у визначений час) найбільший у світі літак «Мрія», всередині якого міститься інформація про всіх українських художників, пролітає над Венецією, відкидаючи тінь на Джардіні. А перформанс, що продовжить цю тему, передбачається презентувати в експозиції українського павільйону. Друге місце посів проект метра сучасного вітчизняного мистецтва Арсена Савадова «Голоси любові» — відеовідтворення візиту Мерілін Монро на американську військову базу в Кореї 1954 року. Роль Мерілін виконують El Кравчук і Марія Максакова, дію перенесено на військові бази на Сході України: у Попасну та під Дебальцеве. Савадов улаштував прес-конференцію, на якій публічно представив свій проект і висловив обурення рішенням комісії на користь «Відкритої групи». Слова художника розлетілися на цитати, перетворившись на меми. Мистецька спільнота особливо вподобала поетичну фразу: «Я, как пёс, за культуру буду бить в нос».
Спостерігаючи за цією публічною суперечкою, я не могла не зауважити, що за зовнішньої опозиційності проектів вони невловимо пов’язані між собою. Об’єднавчий контекст, на мою думку, лежить у площині такого важливого поняття сучасної культури, як карго-культ, або релігія літакошанувальників. Культ, поширений серед народів Меланезії після Другої світової війни, став яскравим виявом «магічного мислення». Літаки з їжею та корисними товарами острів’яни вважали посланцями богів. Щоб привернути їх, послідовники культу будували «злітно-посадкові смуги», «аеропорти» й «літаки» із соломи та паличок.
Читайте також: Велика кінематографічна феєрія
Обидва українські проекти відсилають нас до цієї теми. Проект «Мрія» втілює її буквально, являючи Венеції справжній, але унікальний, побудований ще за радянських часів у єдиному екземплярі літак. «Голоси любові» відтворюють «із соломи та паличок» образ Мерілін. В обох випадках це «сни про дещо більше»: мрія про найбільший літак, про найсильнішу армію, про найбажанішу кінодіву… У такому контексті ці ідеї цілком можуть співіснувати як дві частини єдиного цілого й обидві заслуговують бути представленими на бієнале. До того ж виявилося, що куратори «Відкритої групи» не планували використовувати приміщення, за яке Україна вже перерахувала 3 млн грн. А видовищний відеопроект Арсена Савадова якраз міг би прикрасити український павільйон в Arsenale. Об’єднання двох самостійних проектів, цих смислових бульбашок, у новий синтетичний вислів, на мою думку, цілком відповідало б духу Венеціанської бієнале 2019 року, головна тема якої звучить так: «Щоб ви жили в епоху змін».