Реакція вітчизняної влади на виведення Росією на фінішну пряму газогону «Північний потік-2», що має замінити основну частину української ГТС у транзиті блакитного палива до ЄС, укотре стала виявом тієї пасивності, яку вона демонструє в більшості питань, що безпосередньо зачіпають інтереси чи безпеку країни. Знову основна ставка робиться на те, що проблему мають вирішити хороші дяді чи тьоті далеко за межами нашої держави, натомість самі керманичі обмежаться спогляданням, проханнями й закликаннями. Про те, щоб самим активно діяти, вживаючи дієвих упереджувальних заходів для мінімізації викликів національній безпеці, не йдеться. Таким чином, ситуація вкотре свідчить про те, що українська влада так і не переросла власні провінційність і комплекс меншовартості, вона й далі розглядає країну виключно як об’єкт політики інших держав і залишає вирішення своїх питань на розсуд «центру». Хоч би де він був: на Сході чи на Заході.
Незворотні зміни
Європейський газовий ринок та архітектура маршрутів його постачання переживають тектонічні зміни, після яких вони вже ніколи не будуть такими, як у попередні десятиліття. Тож неможливими стануть і те місце та роль, які мала Україна в попередній конструкції. В основі таких процесів природне прагнення до диверсифікації ринків збуту продавцями й джерел постачання споживачами. Тому можна намагатися це гальмувати, але зупинити неможливо. До того ж багаторічна пасивність України невблаганно призводить до відтиснення її на задвірки відповідних процесів.
Шанс стати центром нової газової архітектури — диверсифікованим хабом, через який постачалося би блакитне паливо з різних джерел (не тільки з Росії, а й з Азербайджану, Туркменістану, Ірану й так далі), ми вже втратили на користь Туреччини. А останнім часом поступаємося цією роллю навіть Польщі, котра спромоглася збудувати термінал СПГ на Балтиці для приймання скрапленого газу з Катару, США чи будь-якої іншої країни та готує трубопровід із Норвегії. І повернути Україні цю можливість не вдасться.
Будь-якою ціною триматися за статус головного транзитера російського газу, що пропонують представники п’ятої колони, було б водночас і небезпечно, і наївно. По-перше, це могло б відбутися виключно в разі повної передачі української ГТС під контроль РФ і згоди на васальну залежність від останньої в політичній сфері. По-друге, навіть у таких умовах Росія прагнула б диверсифікувати свої маршрути постачання, бо ризики залежності нехай і від лояльної до неї, але іншої країни однаково залишалися б. Це наочно засвідчив досвід Білорусі, транзитний потенціал якої в транспортуванні російського газу до ЄС уже багато років заморожений на користь розвитку нових ниток того ж таки «Північного потоку». Цілковитий контроль Газпрому над її ГТС і проросійська орієнтація Мінська не зарадили.
На цьому тлі потоки блакитного палива дедалі більше оминатимуть Україну. За останнє десятиліття частка російського блакитного палива, що транспортується до ЄС через ГТС України, зменшилася із 70–80% до 44% у 2017‑му та найближчими роками має опуститися взагалі до 10–20% або в гіршому разі й зовсім зведеться до мінімуму. Натомість уже зараз близько 25% транзиту відбувається через Білорусь, а 30% — «Північним потоком». У IV кварталі 2017-го частка транспортування, що припадала на Україну, зменшувалася навіть до 39% через збільшення «Північного потоку», використання номінальної потужності якого сягнуло 100,7%.
Читайте також: Два полюси торгової війни
Газпром не лише виводить на фінішну пряму реалізацію «Північного потоку-2», який має подвоїти пропускну спроможність балтійського маршруту, а й завершує будівництво першої нитки «Турецького потоку» по дну вже Чорного моря. Остання здатна покласти край транзиту через Україну російського газу не тільки до Туреччини, а й принаймні до кількох сусідніх країн ЄС, які зараз також отримують його через Україну. Зокрема, у 20-х числах квітня трубоукладач Pioneering spirit перебував на відстані лише 30 км від точки входження газогону на турецький берег у районі Кийикей. Завершення робіт на морській ділянці першої нитки, потужність якої становить 15,75 млрд м3, очікується вже на початку травня. І хоча подальший маршрут газогону з Туреччини до країн Європи в цих умовах усе ще не визначений, принаймні до Болгарії та сусідніх із нею країн Південно-Східної Європи російське паливо з нього може надходити через наявну систему газогонів. Зокрема, і тими, якими досі постачалося блакитне паливо в регіон і до західних районів Туреччини через Україну (Трансбалканський газогін). Наприклад, у 2017 році лише Болгарія та Румунія отримали транзитом через Україну 4,5 млрд м3, Греція — ще 2,93 млрд м3. Це майже половина потужності першої нитки «Турецького потоку», але ж більша частина газу з нього має діставатися Туреччині.
Доки Газпром диверсифікує маршрути постачання свого палива до ЄС, у самому Союзі та окремих його країнах-членах активно працюють над урізноманітненням джерел постачання блакитного палива. Коли під час нещодавнього коментування теми «Північного потоку-2» німецька канцлерка Анґела Меркель заявила, що незалежно від того, як постачатиметься російський газ до ЄС, — по дну Балтійського моря чи через українську ГТС, — це ніяк не збільшить і не зменшить загалом залежність від російського газу, то, звісно ж, мала рацію.
«Північний потік-2» здатен підірвати європейську єдність і збільшити можливості Газпрому чинити тиск на окремі країни, особливо на колишніх транзитерів. Однак реальне зменшення залежності від російського газу залежить не від того, чи буде він побудований, а від того, чи збільшуватиметься постачання палива з інших джерел. І в ЄС над цим працюють. Наприклад, для забезпечення поставок каспійського газу з Азербайджану через «Південний газовий коридор» уряд Німеччини готується надати позику €1,2 млрд азербайджанському держпідприємству в німецькому банку. А в жовтні 2017-го Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) також поінформував про виділення $1,3 млрд на будівництво цього самого маршруту.
Збільшується й імпорт до ЄС скрапленого газу (СПГ), який у 2017 році зріс на 12%, а у IV кварталі навіть на 16% порівняно з аналогічним періодом 2016-го. Основними постачальниками тут залишаються Катар, Нігерія та Алжир, але збільшуються поставки палива й із нових джерел: наприклад, зі США чи Тринідаду і Тобаго. Однак СПГ найдинамічніше купують середземноморські країни ЄС, яким через віддаленість трубопровідне транспортування з РФ чи Норвегії виявляється дорожчим. У листопаді 2017 року польська PGNiG оголосила про п’ятирічний контракт із компанією Centrica для постачання американського СПГ. Утім, наразі поставки зі США все ще дуже малі для масштабів європейського ринку, та й американці віддають перевагу іншим ринкам через вищу прибутковість. Наприклад, якщо у 2017-му загалом США експортували СПГ в еквіваленті 17,2 млрд м3, то лише 2,2 млрд м3 надійшло до ЄС, тоді як майже 60% до Азії, а решта до країн Латинської Америки (26%).
Читайте також: Економічний націоналізм. Гра на випередження
Що робити
Зупинити російські обхідні маршрути Україна не здатна, і тут справді доводиться повністю покладатися на позицію ЄС та особливо США, яким і з геополітичного, і з економічного погляду важливо зупинити цей проект. Якщо не спрацює активна дипломатична протидія та «Північний потік-2» таки почнуть будувати, в арсеналі Вашингтона, утім, залишатиметься останній аргумент — запровадження санкцій проти компаній, які братимуть у ньому участь.
Однак у руках України достатній інструментарій для внутрішніх дій, який мав би мінімізувати для країни загрози в разі, якщо навіть російські обхідні газогони таки будуть реалізовані. Зрештою, втрата чи різке зменшення транзиту російського газу українською ГТС — це головним чином фінансові збитки. А неможливість забезпечити внутрішні потреби в блакитному паливі через дефіцит газу внутрішнього видобутку, який наразі сягає третини споживання та вкрай повільно зменшується, — це вже виклик національній безпеці. І потенційна зброя в руках ворога в умовах гібридної війни.
Якщо припиниться великий транзит російського газу українською ГТС, то придбати його в потрібних обсягах у європейських компаній за схемою віртуального реверсу може виявитися проблемою. А транспортування здалеку, із маршрутів на кшталт ТANAP, чи закупівля в терміналах скрапленого газу на балтійському узбережжі Польщі або середземноморському в Хорватії не може розглядатися як оптимальний вихід. Адже неодмінно зробить вартість такого газу в Україні значно вищою, ніж в інших країнах Європи, а значну частину українських виробників неконкурентоспроможними.
Оптимальний вихід для України в нових умовах — це позбутися потреби в імпорті блакитного палива взагалі. І начебто саме це й декларується на урядовому рівні. Однак проблема в тому, що на практиці відбувається зовсім інше. Заходи енергозбереження, заощадження чи нарощування видобутку палива далі фінансуються за залишковим принципом або адміністративно блокуються. Це, приміром, саботаж органами місцевої влади надання необхідних дозволів для нарощування внутрішнього видобутку газу найбільшим гравцем галузі — державною компанією Укргазвидобування.
У результаті після незначного збільшення видобутку у 2016–2017 роках із лютого 2018-го газовидобувна галузь країни повернулася до зменшення видобутку (1,59 млрд м3 замість 1,6 млрд м3 того самого місяця 2017 року та 1,61 млрд м3 того самого місяця 2016-го), яке продовжилося в березні (1,74 млрд м3 проти 1,78 млрд м3 у березні 2017 року).
Керівництво держави демонструє нездатність, а то й небажання протидіяти саботажу місцевими і центральними органами влади планів нарощування газовидобутку або й сприяє підриву діяльності окремих компаній, які асоціюються з політичними конкурентами. Наприклад,Укрнафта у 2017-му зменшила обсяг видобування газу на 17% — з 1,3 млрд м3 до 1,1 млрд м3. Основною причиною стало блокування процесу продовження спецдозволів компанії з боку Держгеонадр. Обсяги видобутку газу приватними виробниками в тому ж таки році теж зменшилися до 4,1 млрд м3 проти 4,2 млрд м3, хоча попередніми роками вони динамічно нарощували показники.
Ще гірша ситуація зі зменшенням споживання газу. Від 2015-го воно залишається майже незмінним: за даними Нафтогазу, у 2017 році впало лише на 6% — з 33,8 млрд м3 до 31,9 млрд м3. Причому й це зменшення відбулося головним чином завдяки промисловому сектору, тоді як найбільший потенціал має комунально-побутова сфера. Наприклад, за офіційними даними, населення у 2017-му спожило (11,2 млрд м3) фактично стільки само блакитного палива, як і у 2015 році (11,3 млрд м3). Це особливо дивно в умовах, коли підприємства теплокомуненерго за той час зменшили споживання з 7,1 млрд м3 до 5,6 млрд м3, тобто більш як на 20%.
Навіть якщо насправді газ «для населення» по цій статті просто списали, щоб потім перепродати дорожче, по суті, це нічого не змінює. Два роки, які можна було використати для різкого зменшення споживання блакитного палива громадянами, фактично згаяні.
Знову з’явився сприятливий ґрунт для зловживань на різниці цін для окремих категорій споживачів. Якщо для комунальних потреб паливо продається по 6,94 грн/м3, то для комерційних споживачів вартість газу в травні 2018‑го становитиме 9,14–10,04 грн/м3 залежно від обсягів споживання та наявності чи відсутності боргів і передоплати. Можливість списувати на комунальних споживачів паливо на $100 за кожну тисячу кубометрів дешевше створює дуже поживний ґрунт для корупції та гальмує енергоощадність. Як і нинішня непродумана система субсидій, що не передбачає належних стимулів для заощадження чи енергозбереження та не дає для цього необхідних українським громадянам ресурсів, зокрема й кредитних.
А стара система перехресного субсидування в межах Нафтогазу, яка до 2013 року провокувала марнотратне споживання енергоресурсу, наразі просто модифікована й реалізовується через держбюджет. Нафтогаз сплачує з наближених до ринкових цін газу внутрішнього видобутку десятки мільярдів гривень податків і ренти, а потім ці кошти переливаються через Мінсоцполітики з використанням механізму субсидій споживачам.
Читайте також: Як Газпром маніпулює на ринках Європи. Досвід Польщі
За останні роки зростає чорна діра на ринку: списування на втрати під час транспортування та розподілу, розбаланс тощо, які в нас і так зашкалюють порівняно з прийнятними у світі нормативами. З 2015-го по 2017-й у такий спосіб було списано 5,5 млрд м3 газу замість 3,7 млрд м3 у 2015 році. Про цю проблему вже без зайвої дипломатичності прямо заявляють навіть представники міжнародних організацій в Україні. Зокрема, нещодавно керівний директор Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) у країнах Східної Європи й Кавказу Франсіс Маліж відверто заявив: «Дуже багато газу все ще «зникає» під час розподілу. І коли так кажу, я не маю на увазі, що він зникає для всіх. Занадто багато газу все ще крадеться під час розподілу».
Таким чином, очевидно, що плани зі зменшення споживання та збільшення видобутку блакитного палива в країні, які давали б шанс на самодостатність України в газовій сфері вже з опалювального сезону 2020–2021 років, реалізувати не вдасться. А це, своєю чергою, свідчить не тільки про потребу рішучих кроків для активізації заходів зі зменшення споживання блакитного палива в комунально-побутовій сфері й збільшення його видобутку компаніями незалежно від форми власності. Потрібно вже зараз готувати й страхові механізми, які закрили б часовий лаг між імовірним припиненням великого транзиту українською ГТС, а отже, і віртуального реверсу з одного боку та досягненням Україною самодостатності в газовій сфері через збалансування внутрішнього видобутку й споживання в обсязі орієнтовно 25 млрд м3 на рік.
У зв’язку з цим необхідно вже зараз на державному рівні взяти курс на максимальне наповнення вітчизняних сховищ і створення стратегічного ресурсу, доки газ у великих обсягах все ще проходить через українську ГТС. Адже якби вдалося до початку опалювального сезону 2019–2020-го довести запаси у вітчизняних ПСГ до 30 млрд м3, то за зменшення споживання та збільшення видобутку була б можливість забезпечувати країну блакитним паливом принаймні до кінця опалювального сезону 2021–2022 років, а можливо, і до 2022–2023-го.
Цього часу — майже трьох років від імовірного припинення транспортування великих обсягів російського газу українською ГТС — було б досить, аби знайти прийнятну альтернативу імпортному блакитному паливу. Або так збалансувати обсяги видобутку й споживання, щоб мати можливість спокійно пережити опалювальний сезон 2022–2023-го й усі наступні.
Натомість якщо заповнити сховища під зав’язку до початку опалювального сезону 2019–2020 років не вдасться, то серйозні проблеми із забезпеченням країни паливом можуть датися взнаки вже наприкінці 2020-го. Підготуватися до них в умовах цейтноту буде набагато складніше й дорожче, що може зробити Україну вразливою жертвою шантажу з боку РФ.
Наразі Нафтогаз проводить діаметрально протилежну політику, спрямовану на максимізацію короткострокового фінансового ефекту (менше запасів — менше заморожених коштів, відсутність закупівель — знову ж таки їхня економія) на шкоду довгостроковій енергетичній безпеці держави. На час завершення цьогорічного опалювального сезону — квітень 2018-го — запаси в ПСГ країни виявилися одними з найнижчих за останні роки. В Укртрансгазі хизуються тим, що «Україна розпочала 2018-й із найбільшими за останні 5 років запасами газу в ПСГ — 14,7 млрд м3. Це дало можливість успішно пережити осінньо-зимовий сезон 2017/2018 за рекордних і тривалих морозів у березні цього року, а також зменшити необхідність імпорту газу з ЄС у період традиційно високих цін на європейських хабах».
Виключно з корпоративного погляду така політика керівництва Нафтогазу, можливо, і правильна. Тому потрібні політичні рішення та воля з боку влади, яка має доручити Нафтогазу виступити агентом держави в гарантуванні довгострокової енергетичної безпеки та сформувати максимально можливі стратегічні резерви блакитного палива в ПСГ. На щастя, час ще є. Можливості реверсу дають змогу накопичити до 1 листопада 2019-го в українських сховищах до 30 млрд м3 блакитного палива. Однак затягування з ухваленням відповідних рішень щомісяця здорожуватиме й навіть технічно ускладнюватиме виконання такого завдання.