Аж ось нагодився цей серпень і вільний від роботи та поїздок тиждень, а разом з ними і чітке розуміння, що відкладати з фарбуванням більше нема куди. На моє щастя, вода в Сеймі все ще була теплою, тож після велопрогулянки до ріки улюбленими лугами і після години натхненного плавання вздовж і впоперек течії, я не менш натхненно брався за фарбування, залучивши до роботи і старого, досвідченого майстра, Йоганна Себастьяна Баха, властиво, 11-й том із кантатами.
Махаючи щіткою, пригадую, як колись восени сюди прибився київський режисер Леонід Кантер зі своїм приятелем. Вони влаштовували квест “Розшукай автора пісні «Вона»” і приїхали до мене обговорити подробиці. Я тоді так само фарбував вікна всередині, слухаючи Повне зібрання симфоній Гайдна, тож за чаєм палко переконував гостей, що в компаньйони до малярських робіт найкраще брати якраз Гайдна. «Спробую при нагоді», – посміхнувся Кантер і та приязна посмішка й досі світить із далекої осені, наче погасла зірка, бо сам режисер згодом трагічно загинув на облаштованому ним сусідньому арт-хуторі Обирок.
Читайте також: Аскетизм і мінімалізм
Гайдн Гайдном, а Бах, виявляється, допомагає фарбувати теж незле, і робота з кожним днем упевнено просувається вперед, а махання щіткою в такт неземним розспівам стає дедалі віртуознішим. Єдине лихо, що внаслідок мого захопленого диригування численні краплі білої фарби часто летять на підлогу і я змушений зробити ревізію в хаті, шукаючи, чим би ту підлогу застелити. У чорній валізі, з якою я колись їздив на сесії до Літературного інституту, знаходиться ціла пака старих газет. Я беру першу-ліпшу, дивлюсь на дату – 3 серпня 1962 року. Мене ще нема на світі! Але ж сьогодні так само 3 серпня! І ця дивна зустріч двох дат, двох країн, реальної й неіснуючої, України й СРСР, двох діаметрально протилежних політичних і державних устроїв примушує мене переглянути всю паку. Цікаво, чи підтримувала би Україна дипломатичні стосунки з Союзом, якби він якимось дивом зберігся дотепер?
Деякі заголовки і матеріали старих чисел «Літературної України» одразу доправляють мене у стан перманентного зачудування, чого ніколи не вдавалося добитися ні Фейсбукові, ані Твітеру. «Космодром зоряних стартів – соціалізм!» Ну, я би перефразував: «Космодром зоряних стартапів – капіталізм». Ілон Маск, Річард Бренсон, усі діла. «Довічне братерство (Декада російської літератури і мистецтва на Україні)». У підступної пам’яті напоготові поетична цитата у відповідь: «Никогда мы не будем братьями». «Людина пролетарської совісті». Пролетарської, Сенеко, совісті, Гайдеґґере.
Ага, є і про нашу вельмишановну літературну діаспору: «А ось ще один представник цієї «еліти» – Улас Самчук, колишній редактор фашистської газетки «Волинь». Юрій Мельничук влучно назвав його «чорнильним рабом Гітлера». В памфлеті під такою назвою автор таврує дрібненьке, підленьке животіння пана Самчука – плюгавого, ницого лакизи спочатку Гітлера, а нині дяді Сема». Далі йдеться про «горезвісного Є. Маланюка, який у своєму божевільному маренні хоче бачити Україну сплюндрованою американськими атомними бомбами». Нормальна така критика, Барт і Фуко ридали би. Які пристрасні епітети, яка розгалужена синоніміка, тепер так не вміють писати. На щастя.
Далі – Ілліч. Ілліч за нас, Ілліч ради нас, Ілліч з нами, Ілліч як Фіґаро, Ілліч тут, Ілліч там. Тема Ілліча розкрита «Літературною Україною» вичерпно.
Читайте також: Сон розуму породжує чудовиськ
Якоїсь миті мені нарешті стає бридко й нудно. Невже я в цьому багні народився, зростав, учився? Якими підлими і безглуздими здаються тепер ці позбавлені натяку на добрий смак тексти, написані – на думку спадає зеровське слово – безпробудними ницаками, тексти, що перебувають – дослівно – нижче пофарбованого плінтуса. Яким неприйнятним бачиться благополучно забуте радянське тодішнє. Добре, що моєму поколінню, принаймні більшій його частині, вже не довелося брати участь у ритуальних колективних обпльовуваннях Самчука й Маланюка, а там, дивись, і Стуса з Голобородьком. Добре, що ми встигли вчасно прокинутись від того нестерпного тоталітарного сну.
Вікна й двері сяють, кілька наступних років моя явно не пролетарська совість може бути спокійною. Я відкриваю верстку нового видання віршів Стуса зі своєю післямовою і, перш ніж зануритись у редагування, думаю навздогін темі газет із того світу: «Навряд чи ми підтримували би з ними дипломатичні відносини. Краще вже з дядею Семом і тьотею Анґелою…»