На початку 1900-х одним із пріоритетних напрямів національної праці ідейного українства й виразним етапом українського національного руху стали його клопотання про власний інформаційний ресурс українською мовою, який дав би змогу поширювати національні ідеї, знайомити широкі кола українства з історією, культурою, літературою, мовою, суспільними процесами, змістом українського життя. Таким ресурсом стала перша щоденна українська газета «Громадська думка», згодом — «Рада».
Продовження. Читайте початок: Газета «Громадська думка» — перший щоденний інформаційний ресурс українською мовою та Газета «Рада»: біля Золотих воріт сформувався справжній центр українського життя. Частина ІІ
Перші роки видання щоденної української газети «Рада» чітко окреслили її фінансові перспективи. Передплата на «Раду» стала великою несподіванкою для її засновників, які очікували десятків тисяч читачів своєї газети, а отримали їх у перші роки 1500–2000. З роками кількість передплатників зростала, але максимум досягав лише 3500–4000 читачів і зовсім не покривав видавничих видатків. До прикладу, чеські газети в період їхнього національного відродження мали 60–70 тисяч передплатників. Така мізерна статистика дала видавцям розуміння, що «Рада» буде дефіцитним виданням і потребуватиме значних фінансових вкладень.
Щорічний бюджет газети складав близько 20 тисяч рублів, а в окремі роки сягав 25 тисяч. Ці суми повністю лягали на благодійників, які готові були видавати газету навіть за умов її великої дефіцитності. Основними благодійниками «Ради» всі роки були Євген Чикаленко й Василь Симиренко: їхні щорічно пожертви становили 10–12 тисяч рублів від кожного. Євген Чикаленко фінансував «Раду» коштом родинного господарства: вирощував і продавав зерно, а виторг витрачав не на розбудову власного розкішного життя, а на велику громадську справу, бо «любив Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені»: щиро й безкомпромісно. Видавець неодноразово зізнавався, що українська газета трималася не передплатниками, а його врожаєм: «Буде врожай — буде чим покрити дефіцит, нема врожаю — може й газета вмерти». Певні складнощі в Євгена Чикаленка з’являлись у маловрожайні роки, коли його доходи не перекривали видавничих потреб. Тоді видавець наважувався звертатись до українських громад, щоб вони підтримали єдину щоденну українську газету передплатою чи громадськими коштами й перекрили хоча б якою тисячею рублів видавничі видатки.
У Євгена Чикаленка було й чимало однодумців, яких він називав своїми духовними родичами: вони підтримували видавця в складні періоди дефіцитності. Одним з меценатів «Ради» став Петро Стебницький, її цікавий публіцист, прихильник і порадник із Санкт-Петербурга. В окремі роки він пересилав видавцеві 1000 рублів, зібравши зі свого чиновницького заробітку. Окрім того, Петро Стебницький залучав до матеріальної підтримки «Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг» у Санкт-Петербурзі, яке очолював. Це товариство за мінімальними цінами продавало на користь газети свою книжкову продукцію та передавало безоплатно залишки видань до Києва. Редакція використовувала ці книжки як безплатні додатки річним передплатникам «Ради», щоб заохотити до передплати нових читачів.
1908 року таким додатком став повний «Кобзар» Тараса Шевченка, виданий у Санкт-Петербурзі за редакцією Василя Доманицького, 1909-го — науково-популярна «Історія України-Русі» Миколи Аркаса (автор подарував її редакції), інші книжки товариства. Окрім того, Микола Аркас вклав 2500 рублів у стартовий капітал української газети. Благодійниками «Ради» стали Володимир Леонтович, Павло Пелехін (із Санкт-Петербурга), які в окремі роки вносили фінансові пожертви на спільну справу. Були серед авторів «Ради» такі, що відмовлялися від гонорарів, щоб підтримати видавця. Без гонорарів співпрацювали з українською газетою талановиті публіцисти В’ячеслав Липинський, Петро Стебницький, Данило Ткаченко.
Але ні грошові дефіцити, ні великий видавничий клопіт не збивали завзяття й запалу Євгена Чикаленка видавати українську газету. З першого року її видавничого життя він ухвалив рішення вести видання до повного вичерпання своїх матеріальних можливостей. Ще 1906-го Євген Чикаленко писав Михайлу Комарову, громадсько-культурному діячеві з Одеси: «У всякім разі я сього діла не покину, поки не позбуваю всіх земель, що прикупив. Як останеться у мене те, що получив у спадщину, тоді вже я скажу: годі!». Свою наполегливість Євген Чикаленко мотивував такими міркуваннями: «Як-не-як, а [на] наші усилля провадити газету дивляться будущі покоління, якось соромно перед ними. Свої особисті горесті й радощі умруть зо мною та окрім гною нічого не оставлять, а заходи коло преси все ж таки зоставлять якийсь слід». Лише розуміння значення української газети для національного руху спонукало Чикаленка до таких міркувань у листі до Миколи Аркаса: «Коли б ми, перелякавшись убитків, закрили газету, то цим нанесли б страшенний удар нашій національній справі. Ми показали б своє банкротство: стільки літ добивались і врешті не змогли повести — це був би страшенний для нас скандал, усі побачили б нашу “несостоятельность”».
Великою моральною опорою Євгена Чикаленка стала його широка комунікація з українцями інших міст, зацікавленими спільним проєктом. Так, видавця й редакцію постійно підтримували Микола Аркас з Миколаєва, Михайло Комаров з Одеси, який писав, що тамтешні українці хочуть щоденно читати «Раду» й очікують кожного газетного числа. Андрій Ніковський і Сергій Шелухін, молоді автори з Одеси, називали «Раду» найвпливовішим українським періодичним виданням. «Артільний батько» Микола Левитський (з Єлизаветграда) запевняв Євгена Чикаленка у важливості його видавничої місії, у тому, що «Рада» несла справжню радість кожному свідомому українцю, надихала працювати на національній ниві. Про провідну роль «Ради» в українському націєтворенні, у формуванні справжніх українських неофітів писав Євгенові Чикаленкові й Микола Міхновський. Для видавця «Ради» ця національна солідарність багато значила й мотивувала його за будь-яких обставин керуватися відомим висловом: «А ти, Марку, грай!», тобто продовжувати важливу справу, попри складнощі й проблеми.
Таким цікавим, цінним і важливим був перший видавничий проєкт українців, їхня щоденна українська газета. Він поєднав у собі великі організаційні зусилля, глибоку ідейність когорти людей, які зробили вибір між карʼєрою та покликанням, вигодою та жертовністю, комфортним життям і щоденною копіткою громадською працею. Інформаційний ресурс для українців став потрібним і невідкладним, бо реальність поставила перед ними небезпечні виклики. В умовах бездержавності й русифікації треба було доводити існування української нації, окреслювати її самостійне історичне минуле, культурно-мовну, ментально-побутову окремішність, потребу в національному відродженні. Окрім того, треба було негайно розвінчувати стереотипи, які десятиліттями насаджувала імперська пропаганда поколінням українців і які змінили їхній національний світогляд, змусили багато чого забути, змиритися з тим, до чого раніше вони були непримиренними.
Українська газета самотужки здобувала досвід, формувалась і розвивалась, училася на власних успіхах, помилках, здобутках і втратах, але була дуже цікавим проєктом з різних поглядів. Редакційно-видавничий колектив, постійно розвиваючи газету, обрав пріоритетні теми: про національне відродження в інших народів, про українську історію, літературу, видатних українців. Він бажав сформувати з «Ради» національну газету і з часом виконав поставлені завдання. Бо саме в «Раді» були закладені початки української бібліографії, біографіки, культурології, українознавства, які формували читача з українським світоглядом. Завдяки українській газеті сформувалася потужна генерація українських журналістів і були закладені найкращі традиції щоденного періодичного видання.