На початку 1900-х років одним із пріоритетних напрямків національної праці ідейного українства й виразним етапом українського національного руху стали його клопотання про власний інформаційний ресурс українською мовою, який дав би змогу поширювати національні ідеї, знайомити широкі кола українства з історією, культурою, літературою, мовою, суспільними процесами, змістом українського життя. Таким ресурсом стала перша щоденна українська газета «Громадська думка», згодом — «Рада».
Сучаснику, який живе серед різноманіття інформаційних і медіаресурсів, що переповнюють наше сьогодення, презентують різні платформи, дають можливість вибирати й перебирати, довіряти й не сприймати, критикувати, висловлювати власну позицію та обстоювати її в дискусійних форматах, навіть важко собі уявити, що не в якусь глибоку давнину, а близько 120 років тому в Наддніпрянській Україні, окупованій російською імперією, не було жодного інформаційного ресурсу українською мовою. Його відібрали в українського споживача російські шовіністи, заборонивши офіційними й таємними імперськими указами всяке національне видавництво: як книжкове, так і газетно-журнальне. 1863 року набув чинності антиукраїнський Валуєвський циркуляр — таємний документ міністра внутрішніх справ імперії Валуєва, направлений у територіальні цензурні комітети. Згідно з його приписами, наказували призупинити в Наддніпрянській Україні видання значної частини українських книжок (шкільних підручників, релігійної, освітянської літератури).
Заборона не стосувалася лише української художньої літератури. Але ця тимчасова поступка діяла до 1876-го, коли російський цар Алєксандр ІІ Емським указом заборонив видавати літературні й будь-які оригінальні твори, організовувати концерти або вистави українською мовою, поширювати україномовні видання за межі російської імперії. Продовженням репресивних заходів проти української ідентичності стала й таємна імперська заборона 1881 року, яка накладалася на національне освітнє й релігійне життя: у народних школах і церквах українську мову забороняли у викладанні й духовних проповідях. У 1884-му окремим імперським розпорядженням забороняють і українські театральні вистави в українських губерніях, які стали останнім ідентифікатором української мови в публічному культурному житті України кінця ХІХ століття.
Одним із пріоритетних напрямів національної праці ідейного українства й виразним етапом українського національного руху стали його клопотання про власний інформаційний ресурс українською мовою, який дав би змогу поширювати національні ідеї, знайомити широкі кола українства з історією, культурою, літературою, мовою, суспільними процесами, змістом українського життя.
Читайте також: Пʼять причин, чому імʼя Євгена Чикаленка має бути у топоніміці Києва
Український публіцист Сергій Єфремов порівнював становище українців Наддніпрянщини без власної періодики з таким образом: «Це коли лакей з натури [може] глузувати із супротивника зі сканатованими руками, завʼязаним влучно ротом і одрізаним язиком». З власного досвіду письменник знав, як важко було без преси захистити українство й власні думки від наклепів та обмовок, які рясно сипалися на найменші прояви їхнього національного життя, щоб сфальсифікувати його, довести ворожість наявному режимові. Українофоби дозволяли собі друкувати й поширювати будь-які вигадки на українців, а вони не мали жодної інформаційної платформи захистити себе, протистояти неправді, злу, наклепам, невідповідностям. У тих умовах був єдиний варіант — поступова російська преса, але в ній треба було друкуватися лише чужою російською мовою та чекати в довгій черзі на публікації, які з виходом втрачали актуальність, були на злобу вчорашнього або й позавчорашнього дня. Бо й там, у редакціях так званих ліберальних газет, сиділи приховані російські шовіністи, які не раділи українцям, не квапились вчасно дати їм можливість відреагувати на гарячу тему, гідно відповісти наклепам їхніх опонентів.
Боротьба українства з імперськими заборонами на українське друковане слово: від офіційних прохань до авантюрних проєктів
Пройшовши організаційні етапи у формуванні національного руху упродовж 1880-х — початку 1900-х років, українці підступили до того моменту, коли власний друкований орган став для його учасників необхідною інформаційною платформою. Бо вже ні російські ліберальні газети, ні українофільський місячник «Кіевская Старина», ані періодика Галичини не задовольняли потреб українців у власному інформаційному ресурсі. Українська газета була потрібна: 1) як платформа для висловлення національної думки з актуальних питань політичного, соціально-економічного й державного життя, 2) як інформаційний засіб захисту українського руху від численних шовіністичних інсинуацій, які рясно сипалися на нього зі шпальт російської періодики, київської чорносотенної преси, а в українців не було жодної можливості відреагувати на ворожу брехню, розвінчати неправдиві наративи українофобів про нашу мову, історію, національний рух; 3) для формування національної свідомості читачів через популяризацію газетою української мови, історичних, культурологічних, економічних, біографічних знань про українців і їхні національні здобутки.
Заходи для зняття імперських заборон з друкованого слова й заснування національних періодичних видань українці розпочали з 1900-х років. Згодом вони вилились у системну й наполегливу працю учасників українського національного руху. У боротьбі за свою ідентичність вони обрали дипломатію і публічність: письмові звернення до російських чиновників (міністрів, цензорів) та академічних науковців, відрядження українських делегацій до російської столиці на зустрічі з посадовцями й обговорення з ними українського питання, донесення їм бажання українців послуговуватися рідною мовою у видавничій і освітній сферах та національно розвиватися. Українці не оминали можливостей взяти участь і у всеросійських заходах, на яких порушувалося національне питання. Там вони ставали учасниками гарячих дискусій, підписували спільні (з представниками інших націй) резолюції щодо несправедливої національної політики російської імперії та вимагали зняття заборон на національний розвиток окупованих народів.
Разом з такими формами громадської роботи ініціатори відродження української національної преси (Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Петро Стебницький) подавали офіційні прохання дозволити українцям друковане слово рідною мовою, заснувати українські періодичні видання. Ще в 1901-му Чикаленко відправив клопотання до Санкт-Петербурга (у головне управління у справах друку) з проханням дозволити тижневий часопис «Селянин». Його заходи в столиці підтримували тамтешні українці, об’єднані в національну громаду.
Серед них були й впливові чиновники, які мали знайомства в російських міністерствах і в самому управлінні у справах друку. Але їхні зв’язки й додаткові зусилля не сприяли розв’язанню українського питання: імперські заборони щодо нього залишалися безкомпромісними.
Попри безрезультатність перших заходів, українці не зупинялись у своїх намірах, керуючись великим бажанням мати власні друковані органи, без яких вони відчували повну національну безправність. У 1904-му офіційне прохання на журнал-тижневик «Вік» українською мовою з окремим літературним додатком повіз у Санкт-Петербург відомий українець Сергій Єфремов. Він особисто звернувся до міністра внутрішніх справ Пєтра Святополка-Мірского, мав з ним розмову й залишив на розгляд чиновника привезені документи. Тоді ж він домігся й особистої зустрічі з начальником головного управління у справах друку Ніколаєм Звєрєвим. Обидва чиновники прийняли Сергія Єфремова, обіцяли розглянути його прохання, що дало йому певні надії. Але вже через місяць він отримав таку саму відповідь, що і Євген Чикаленко 1901 року: «Ходатайство не подлежит удовлетворению». Таке рішення щодо українського журналу ухвалили на високому рівні: на засіданні ради міністрів наприкінці грудня 1904 року. Російські чиновники пояснювали його так: перед видаванням дозволу на журнал треба було скасувати попередні імперські заборони на українське друковане слово. А це питання було в компетенції не уряду, а особливої ради, яку ще треба було створити, підібрати для неї фахівців. Саме вона мала розглянути заборони, оцінити їхні підстави й небезпеки та надати свої висновки урядовцям.
Певні надії українцям дали конституційні свободи й закони про пресу, проголошені в російській імперії восени 1905 року. Формально вони послабили національний гніт на поневолені народи, зокрема й на українців. На папері скасували заборони на українську мову й видавництво, що теоретично уможливлювало заснування національної періодики. Проте життєві реалії виявилися зовсім іншими: українці продовжували отримувати відмови на свої клопотання. Їм відмовили в щоденній всеукраїнській газеті й журналі, щотижневій селянській газеті й місячнику для дітей. На перешкоді стояли ті самі адміністративні й цензурні перепони, упереджене ставлення як петербурзьких, так і київських чиновників до української мови, у якій їм проглядалася примара «сепаратизму» й міфічна загроза єдності їхньої імперії, що трималася на страху, репресіях, ігноруванні елементарних людських свобод і національних потреб.
Натхненник українського газетного проєкту Євген Чикаленко дивувався й такому факту: у 1905-му Україну заполонили російські газети революційного й радикального змісту.
Їх безперешкодно поширювали українськими містами й селами, вони підбурювали читачів до боротьби з наявним суспільним устроєм, закликали змінити його на засадах соціальної рівності, справедливості. Але за такі заклики ті газети ніхто не закривав і навіть не звертав на них особливої уваги, а українцям продовжували відмовляти в запитах на періодику.
Ось таку велику загрозу російські шовіністи вбачали в українському слові, вважаючи його загрозою єдності й цілісності їхньої штучної імперії. Поширення російських газет більше насторожило українців, аніж цензуру чи царську жандармерію: вони побоювались, аби ці пропагандистські видання своїм популістським змістом не заволоділи українським читачем, не відібрали в нього потреби в національній газеті, про яку він мріяв не одне десятиліття.
Така реальність мотивувала ініціаторів української періодики продовжити тривалі заходи. Наприкінці жовтня 1905 року Чикаленко знову подав заяву на українську газету й журнал. В очікуванні відповіді він щодня відвідував канцелярію київського генерал-губернатора, дивуючись самоуправству, бездіяльності й байдужості бюрократичної київської адміністрації до українського прохання. Врешті щоденні наполегливі візити Чикаленка закінчилися тим, що йому знову відмовили на обидва прохання: газету «Громадське слово» й журнал «Нове життя». Чиновники відповіли українцеві в традиційному дусі: програми заявлених видань суперечать чинному суспільному устрою, агітують за автономію українських земель і федеративний устрій імперії, а тому не підлягають затвердженню. Ситуація склалася непередбачувана. Цього разу українці були впевнені у своєму успіху, адже восени 1905-го з’явилося багато різних видань, імперія зробила окремі поступки пригнобленим народам, наприклад дозволила литовцям перекладати рідною мовою духовну літературу. Ситуацію ускладнювала й така обставина: не дочекавшись офіційного дозволу, ініціатори українських видань розіслали на них оголошення в інші часописи, сформували оповістки передплатникам. І раптом знову відмова. Тоді визрів авантюрний план: почати видавати тижневу газету українською мовою без офіційного дозволу, так званим явковим порядком, але не в Києві, а в Санкт-Петербурзі, щоб вона була не такою помітною серед різноманіття столичних газет. У перспективі, за змінення ставлення до української мови, газету планували перенести до Києва й надати їй щоденного формату. Для реалізації цього задуму українці навіть збиралися відрядити до столиці своїх найдосвідченіших видавців і публіцистів: Сергія Єфремова, Бориса Грінченка й Федора Матушевського. Вони запрошували зі Львова і Михайла Грушевського, щоб він поїхав хоча б на місяць і допоміг запустити редакційно-видавничий процес, скерувати видання в потрібне тематичне й змістове річище. Тоді ж вели переговори з місцевою українською громадою Санкт-Петербурга на предмет того, чи достатньо в неї літературних та організаційних сил, щоб вести видання української газети на чужині.
Перша щоденна українська газета «Громадська думка»: видавничий досвід і мотивація до наступного проєкту
Навчені багатолітнім досвідом ставлення імперських чиновників і структур до українських прохань, українці тримали в резерві кілька підготовлених заяв на видання з іншими назвами й документами, які щоразу коректували після отримання відмов. Тому після невдачі Чикаленка восени 1905 року дві готові заяви (на українські газету «Громадська думка» й журнал «Нова громада») подав письменник Володимир Леонтович, який був у складі тієї самої ініціативної групи з відродження української періодики. Цього разу українцям усміхнулася удача: їм офіційно дозволили видавати щоденну газету «Громадська думка». Її перший номер побачив світ 31 грудня 1905 року й відкрив першу сторінку української щоденної періодики.
В умовах пильного адміністративного нагляду й цензурного контролю за українським життям щоденна газета протрималася в інформаційному просторі Києва лише вісім з половиною місяців: до 18 серпня 1906 року. Її закрили після чергового жандармського обшуку в редакції, приміщення якої було на Михайлівській, 10. Там у столах деяких працівників виявили заборонену революційну літературу: Виборзьку відозву депутатів І Державної думи, протоколи засідань Селянської спілки й окремі прокламації. Цього компромату виявилось більш ніж достатньо, щоб накласти заборону на «Громадську думку», яка була об’єктом посиленої уваги київської цензури й жандармерії.
Попри коротке видавниче життя, українська газета стала цінним проєктом для її засновників, видавців, авторів з погляду випробування їхніх фінансових та організаційних можливостей, журналістських сил, наполегливості й потенціалу в цілому вести щоденне періодичне видання. Газета стала індикатором передбачуваних і непередбачуваних проблем, дала засновникам достатньо уроків, щоб зробити висновки й виробити на майбутнє іншу видавничу й тематичну стратегію. Вона будувалася на реальних фактах: стійкій дефіцитності, низьких показниках передплати, нестачі журналістських сил, нечітких контурах національної тематики, палких дискусіях і неузгодженостях у редакційному колективі. Таким непростим став перший видавничий досвід українців. У ньому переплелися щоденні реалії, наповнені формуванням редакційного й авторського колективів, розбіжностями ініціаторів щодо соціального й тематичного напрямів газети, амбіціями талановитих письменників, пильним контролем з боку київської цензури, який супроводжувався редакційними обшуками, штрафами й частими конфіскаціями газетних матеріалів.
Але поряд із труднощами проглядались і перші безсумнівні успіхи: авторами «Громадської думки» стало яскраве гроно талановитих українців: Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Володимир Леонтович, Андрій Яковлів, Григорій Коваленко, Василь Доманицький, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Модест Левицький, Леонід Пахаревський та інші. Ці талановиті українці органічно влились у видавничо-творчу стихію українського щоденного видання. Вони швидко опанували специфіку різних газетних жанрів, натренували публіцистичне, полемічне й літературне перо, надавши своєму газетному первістку власного профілю, відвівши йому цікаву платформу в уподобаннях українських читачів.
«Громадська думка» також стала своєрідним випробуванням для цієї першої генерації українських журналістів, їхнього професіоналізму й таланту: уміння порушувати актуальні питання, реагувати на гарячі теми, володіти газетними жанрами, поєднувати публіцистичну майстерність з витонченістю, об’єктивністю й влучністю журналістської думки, чергувати манери її передавання різними стилями письменства, щоб тема завжди видавалася жвавою і живою, а зміст — різнобарвним. Перша щоденна українська газета стала серйозним екзаменом для видавців-благодійників (Євгена Чикаленка, Василя Симиренка, Володимира Леонтовича), їхніх фінансових спроможностей вести таке видання, здібностей підібрати для нього літературні сили, теми, жанри й підняти розпочатий видавничий проєкт на такий рівень, який зробив би його пріоритетним інформаційним ресурсом для українців.
«Громадська думка» стала першим всеукраїнським виданням, бо своїм змістом сягнула найвіддаленіших українських земель Наддніпрянщини, Галичини, Холмщини, Буковини, порушила актуальні питання національного відродження й зробила їх провідними у своїй тематиці.
А основним підсумком видавничого життя «Громадської думки» стало те, що газета довела спроможність українців вести друкований орган власними літературними силами й фінансами, мотивувала їх клопотатися про продовження цього цікавого й непростого видавничого проєкту.
Чи складні завдання виконала перша щоденна українська газета? Так, дуже непрості. В умовах адміністративного і цензурного контролю, благодійного характеру проєкту, постійного пошуку для газети літературних сил і відповідної тематики, формування редакційно-видавничого колективу з людей, які часто трималися власних поглядів і не бажали ними поступатися, реалізація цих завдань вимагала від засновників подвижницьких зусиль, солідних матеріальних затрат, терпіння до амбітних авторів і працівників редакції, до постійної критики читачів, які призвичаювалися до своєї першої газети й мали чимало претензій до її правопису, тематики, змісту. Найбільше нарікань у читачів викликав газетний правопис. У різних манерах (критики, іронії, висміювання й сварок) вони зауважували редакції русизми, галицизми й інші варіації українського правопису, які свідчили про занедбаний стан нашої мови в умовах тотальної русифікації України.
На закриття «Громадської думки» її читачі й прихильники відреагували сотнями листів, що надійшли до редакції з різних українських земель. Автори просили негайно відродити щоденну українську газету, розповідали історії про те, якими емоціями окремі читачі зустріли новину про її закриття: хтось щиро плакав, хтось сварив імперську владу, а хтось зізнавався, що жити не зможе без такої газети. Зазначена реакція стала позитивним посланням для видавців. Вона свідчила про те, що українська газета за неповний рік існування посіла тепле місце в серцях і душах частини читачів. Для когось вона стала улюбленою газетою, а для певного кола — щоденним джерелом інформації рідною мовою. Бо вперше за багато десятиліть вона стала вісником національних тем, імен, відобразила потреби й здобутки українців, нагадала про їхні національні права. За словами сучасників, вона стала органом українського національного руху початку ХХ століття, основним інформатором його ідей і провідних орієнтирів. Це була важлива й відповідальна місія, яку глибоко розуміли засновники, пробиваючи друкованим газетним словом ворожі упередження щодо української нації, які поширювали російські шовіністи та їхні прихильники в Україні. Це розуміння мотивувало ініціаторів української газети бути наполегливими й щиро відданими розпочатому газетному проєкту. Вони були впевнені в тому, що рухаються правильним маршрутом національного руху й роблять важливу історичну справу для збереження української нації.
Кінець першої частини. Продовження читайте незабаром на сайті Тижня.