Ось приклад: США цьогоріч мають виділити понад $400 млн, із них $350 млн — військова допомога, а ще (увага!) додаткові $54 млн — «на підтримку критично важливих реформ (боротьбу з корупцією, економічні перетворення й розвиток демократії)». Із подивом дізнався, що мало не половину бюджету НАБУ становить американське фінансування, і дуже хочеться вірити, що грантодавець простежить за ефективністю використання цих коштів. Непогано б іще отримати протитанкові «Джевліни», але й за це красно дякуємо — я без іронії!
Водночас пані Нуланд (та, що «печеньки») свого часу повідомила: у 1991–2013 роках Америка надала на підтримку демократії в Україні близько $5 млрд. Те її інтерв’ю каналу CNN потрактували «за порєбріком» як пряме визнання, що Штати просто-таки підготували Євромайдан, а оце вже повна дурня.
У згаданий період я кілька разів брав участь у різних конференціях, круглих столах, семінарах та панельних дискусіях на теми демократії, вочевидь, фінансованих Заходом. Частково із цікавості, частково тому, що не міг відмовити (якщо комусь хочеться знати, цілком безоплатно: не те щоб я був таким уже безсрібником, просто ніхто не пропонував). Загальне враження — бляха. У сенсі «жесть». Щоразу для такого заходу орендували конференц-хол у пафосному готелі (навіть не уявляю вартості оренди), забезпечували синхронний переклад, кава-брейк, «жирну» поліграфію непотрібних брошур, а головне — привозили з різних країн по кільканадцять нікому не відомих спікерів, які мали навчити тубільців демократії та прав людини. Із таким розмахом витратити $5 млрд не проблема (до речі, на Росію вони схожим чином бухнули цілих $20 млрд, точніше $19,6 млрд). Вихлоп — нуль, я навіть не пам’ятаю, щоб на Майдані зустрічав тих, із ким там тусувався, хіба що одного-двох. Можу помилятись або не бачити повної картини, але, за моїми враженнями, розбудова структури громадянського суспільства в Україні відбулася геть поза процесами «імпорту демократії».
Я готовий повторити: слово «грантожер» мені категорично не подобається, але серед тих, кого так називають, уже склався цілий прошарок істеблішменту, готовий бездумно впроваджувати те, чого їх навчили на семінарах і тренінгах. Особливо це відчувається в царині журналістики.
Припустімо, нам, українцям, справді не завадило б повчитися терпимості, але та «толерантність», де меншини — культурні, мовні, релігійні — мають чи не ширші права, ніж більшість, тут категорично не годиться (живий приклад — російськомовна меншість, до якої, до речі, я належу). Нам справді незайве було б зламати «скляну стелю» й хоча б вирівняти плату чоловіків та жінок за ту саму працю, а нам розповідають про необхідність громадських туалетів для «третьої статі» — їй-Богу, нещодавно чув! Ми мали б замислитися про інтеграцію населення окупованих територій, а нам — і це вже не жарти! — пропонується «почути інший бік» і уникати «мови ворожнечі», сумнозвісного hate speech. Культура діалогу (з ким?), пошук компромісу (щодо чого?) — ці меми потроху потрапляють у медіа-простір, і вже беркутівці на деяких ресурсах опиняються на одній дошці з героями Небесної сотні, а деенерівські мавпи з гранатами — поруч із героями 128-ї бригади.
Панівний у країнах Заходу ліволіберальний дискýрс (наголос саме на другому складі) — плід зусиль передусім європейських інтелектуалів після Другої світової, які в такий спосіб намагались ідеологічно убезпечитися від тоталітаризмів першої половини ХХ століття. Те, що вони за результатом витворили, має небагато спільного зі свободою та демократією. Йдеться, з одного боку, про моральний релятивізм (усі висловлювання, всі «альтернативні факти» однаково важать, реальність як категорія не існує) та відмову від ідентичності (мультикультуралізм), а з другого — про чистісінький бюрократичний соціалізм, і ми це вже проходили, тільки не в такому парфумованому вигляді. Додамо ще неприхований, надавторитарний інституційний терор стосовно всіх, хто піддає сумніву таку шкалу.
Читайте також: Ще одна галузь економіки
Імплементувати в сучасній Україні цінності ліволіберального зразка означає не просто бавитись імпортною іграшкою, а відкладати невідомо на коли нагальний порядок денний. Ми маємо бути вдячні Заходу за багато речей: від позик до видавничих програм, від тепловізорів до лікування ветеранів, але це зовсім не означає, що слід із кайфом дозволити дурити собі
голови. Краще справді прислали б «Джевліни».