Після сталінського терору совєтська система поволі зазнавала змін. Якщо в 1930/50-ті вона ще нагадувала машину зачистки «ворогів народу», то в 1960/80-ті від людини вимагалася лише пасивна згода толерувати режим. А тимчасом спадання напруги спричинилося до пожвавлення соціальної активності самодостатніх особистостей. Одначе ці явища не стосувались емансипації мас, оскільки посилювалися процеси, притаманні закритому суспільству.
Тож і не дивно, що за таких умов критика конформізму та стадної моралі виявилися вельми затребуваними. Втім українській спільноті не бракувало тих, кому ідеї самоврядного існування, відповідального індивіда та творчої переоцінки виглядали головнішими за базові потреби. Та саме шістдесятництво продемонструвало промовисті життєствердні риси разом із непокорою тоталітаризму. З одного боку, ця традиція не поспішала поривати з народницьким світоглядом, а з іншого боку, не цуралась європейського трагічно-вольового елітаризму.
Мабуть, у постаті Василя Стуса щонайбільше розпізнаються прикмети персонального бунту чи намагання виходити за межі усталених форм національного буття, а зрештою, підносити його на рівень універсальності. Стус приймає невідворотність долі (amor fati): подібно до ніцшеанського канатоходця, що балансує на линві, він випробовує себе близькістю смерті, формує та перевершує себе, і при цьому постійно залишається на самоті. Численні ніцшеанські характеристики, серед яких — аристократизм духу та ідеал надлюдини, найсильніше увиразнювали його особистість.
Народився Стус у селі Рахнівка, що на Вінниччині, у 1938 році, бувши четвертою дитиною в родині. Невдовзі батьки переїхали до Сталіно (Донецьк). Ще з дитинства у нього проявилося загострене почуття справедливості: чи то коли при ньому зарізали лошака, чи коли відбирали колоски на полі. Закінчивши школу з срібною відзнакою він вступає на українське відділення педагогічного інституту й отримує історико-філологічну освіту. На відміну від інших студентів — на заняттях відповідає винятково українською. Вивчає латину та німецьку. Починає писати поезію. Вчителює на Кіровоградщині (1959). Служить в армії на Полтавщині та на Уралі, нерідко порушуючи порядки на шикуванні. Зрештою, завершує службу офіцером запасу (1959/61). Потому викладає українську мову в Горлівці (1961). Аби розібратися зі стосунками та самим собою, починає вести щоденник і вперше друкує свої твори (1962). Вступає до аспірантури в Інститут літератури в Києві; мешкає у гуртожитку Академмістечка (1963). Знайомиться з Іваном Світличним і входить у коло шістдесятників. Упорядковує і подає до друку першу збірку, щоправда, вислуховує критичні закиди у відході від соцреалізму (1964). Тож ухвалює рішення відсторонитися від офіційної ідеології та зосереджується на розбудові власного Я. Спонтанно приєднується до акції проти арештів української інтелігенції на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, за що відрахований із аспірантури (1965). Працює в історичному архіві, в метробуді, інженером у КБ, а вночі — затято пише поезію (1966). У 1972 році на підставі обшуку проти Стуса порушено кримінальну справу за наклепи на совєтський лад: отримує вирок — 5 років таборів і 3 роки заслання. Проводячи час у камері, продовжує писати вірші та робити переклади. У таборі не припиняє спротиву: відмовляється носити нагрудний знак, уникає перевірок і виконання норми виробітку, голодує. У 1979 році повертається зі заслання до Києва; працює формувальником на заводі; за ним встановлюється адміністративний нагляд. 1980 рік — другий вирок яко небезпечному рецидивістові, після чого він уже не виходить на волю. Помирає Стус у карцері в 1985 році.
Ще у період навчання в педінституті Стус цікавиться філософськими творами, серед яких і спадок Ніцше. Ба більше, збереглися його конспекти, де зі студентською ретельністю юнак виписує цитати із забороненого російського видання текстів мислителя. Можна сказати, що його цікавить інформація, що не зводиться до загальних ідеологічних кліше. Ставлячись із усією підозрілістю до провокацій Ніцше, Стус усе ж орієнтується на теми, характеристики та персонажів, які пропонує філософ. Ординарна та пересічна людина йому байдужа. Зовсім інша річ — індивід у стані випробування волі.
Отож у зошиті, датованому 1957 роком, є шість сторінок із цитатами десь позиченої книжки Ніцше. Стус усе конспектує російською, проте коментарі вставляє українською. Майбутній поет іще тільки приглядається до знаного філософа, втім уже підважує його авторитет, адже підсумовує цитати фразою, що виражає недовіру до цих провокаційних висловлювань:
«Я люблю тех, кто не умеет жить иначе, как для того, чтобы погибнуть, ибо это идущие через мост» (від мавпи до надлюдини).
«Добродетель есть воля к гибели и стрела тоски».
«Я люблю тех, кто ни единой капли духа не хранит для себя, но кто весь хочет быть духом добродетели своей»…
Ніцше ненавидить сіру нудоту сучасности, де особа більш знівельована (більш диференційована, але розпилена і роздерта протиріччям…)
Ніцше думає, що це нівелювання (коли не буде пастиря і стада!!??) зупинить проґрес.
Забудь «я должен», знай «я хочу»…
Цей світ — недовершений
моє я навчилось: «не прятать больше голову в песок небесного, но высоко носить ее, земную голову, создающую смысл земли».
Це «больные и умирающие презирали тело и землю и выдумывали небесное».
«Тело — это большой разум, множественность с единым началом, война и мир, стадо и пастырь».
«Я люблю вас за то, что вы не умеете сегодня жить, о высшие люди!»
Брешеш!
Отже, це не просто матеріал, який використовується для стоїчного тренування волі, а постійна критично-рефлективна робота з ідеями, котрі не стали для Стуса моральним імперативом. Утім у цих ідеях зашита модель екзистенційного випробування себе. Та в 1963 році Стус у щоденнику подає фразу, після якої може скластися враження, ніби його підозра до ніцшеанства змінюється прийняттям. А саме зазначається:
Оцей вантаж, що є в нас самих од оточення, гнітить нас: допомагає вивірити себе: що ти є? Людині не годиться міряти себе всілякими правилами, догмами, людина — вище! Сила, суть — у крайньому індивідуалізмі, бо це — можливість самоперевірки, можливість усвідомити себе. Всі ці «угоди», «спілкування» — то лиш опускання до рівня, власне — падіння. Тільки це! Норм «тону» нема ніде. Людина — в суті своїй — мусить бути диктатором, того толку, якого вимагав Ніцше. Їй-богу, хай це божевільна думка, але те, що період 1788–[18]15 рр. цікавий не змінами, не кров’ю тисяч і тисяч, а єдиною величною постаттю Наполеона — заховує в собі міцне ядро; знову, отже, — суперменівські ідеали, але на такій порі, коли в самому собі почуваєш його щонайменше.
Тож ідеться про те, що для Стуса ніцшеанство перетворюється на знаряддя захисту самотнього індивіда від оточення, що тисне на рівні міщанського побуту, колективізму, компромісів із владою тощо. І щоб не скоритися, людина має зібрати в собі всю силу, хоч і не має перетворюватися на супермена (надлюдину). Це сила самозростання, творення самого себе. Тобто Стусові залежало на тім, аби зайти якнайдалі в індивідуалізм, але не зробитися тираном. Образ Наполеона вказує не на диктаторство, а на міцне ядро. Таким чином, достатньо підкоритися собі, не поширюючи могутності на інших і залишатися самодостатнім.
А вже в часи написання «Веселого цвинтаря» Стус створює замальовку на декілька рядків за ніцшеанськими мотивами:
Три скелети сидять за кавою
I провадять про філософію Ніцше
до них присідає рудава бестія
і починає з одного кпити
що той недоладно грає
справжню людину.
Написана верлібром, ця мініатюра пародіює плиткі й удавані претензії на знання Ніцшевого вчення. Поет використовує натяки на ніцшеанські терміни, а це, власне, «рудава (білява) бестія» та «справжня людина» (надлюдина). Тоді як скелети символізують геть позбавлену творчого життя (мертву) спільноту, котра хіба що з чуток знає про волю до могутності, а принагідно за кавою силкується потеревенити про сокровенне знання. Рудава бестія провокує одного зі скелетів і висміює неправдиве вдавання — гру в надлюдину.
Стус іронізує з награного ніцшеанства, викриваючи поверхневе знайомство з ним. Тобто навіть попри офіційну совєтську заборону на вивчення цієї філософії, у мистецьких і наукових осередках нуртує щось на кшталт моди на ніцшеанство, що не має нічого спільного з тим, до чого закликає Ніцше. Його ідеї нерідко залишалися салонними, розповсюджувалися серед ослаблених тілом і духом інтелектуалів.
А втім, у Стуса знайдеться низка віршів, які містять яскраві ніцшеанські мотиви:
Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напiвснi живи,
де жовтi сходяться леви
у присмерковий гай.
У воду зазирнуть ставка
й свічадо ночі п’ють,
Їм шерсть полискує шорстка,
мов пелехата лють.
А голоси протобажань
лиш горло перетнуть,
покрають серце без ножа
i мовчки одiйдуть,
лишивши, як загуслий бiль,
укритий смерком гай,
де тiнi товпляться в тобi,
проте — не потурай.
Он бач — верба — димочком тінь.
Ти ж тіні тіні тіні тіні тінь.
Ані рухнеться волосінь,
занурена в глибінь.
У вірші чітко чуються заклики до самоперевершення — це змагання волі пересилити власну виснаженість і пасивність. А рядки, де йдеться про прагнення повертатися до минулого, пов’язані з духом тяжкості, що не дає людині здійснити рух у майбуття. Жовті леви — це, властиво, і є те, що Ніцше називає «білявою бестією», позначаючи благородну тварину, що з’являється, зокрема, в «Так казав Заратустра» та символізує здатність реалізувати власну силу («пелехата лють»). Вони зазирають у води ставка і п’ють свічадо, себто покладаються на себе, не паразитуючи на інших.
Поет наполягає: «тіні товпляться в тобі, проте — не потурай». Іншими словами: не можна піддатися на різноманітні власні забаганки (тіні), бо важливо не дати слабину. «Ані рухнеться волосінь, занурена в глибінь»; або ж, якщо сказати по-ніцшеанськи: коли ти дивишся у безодню — безодня дивиться на тебе, проте твоє завдання — не втратити точки опори.
Сповнений ідеєю прийняття долі й інший вірш:
Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Це гімн життю, точніше прийняття життя з усіма його випробуваннями та стражданнями. Щоправда, поет уживає тут і виразно релігійні поняття, скажімо, «хрест». Одначе йдеться про згоду самоствердитись у найтяжчому випробуванні духу, не схилятися перед суддями і позбавлятися всякої ненависті (ресентименту), не маючи каяття за свій вибір. Ідея повернення до народу — це вічне повернення до Батьківщини, додому (Heimat). Це не конформізм, а повернення до життя наснаженого, сильного.
І це не єдині приклади, де Стус уживає ніцшеанські алюзії:
Весь ранок сонце світить справа.
На північ ідемо глуху.
Яка тяжка ти, чорна славо,
що перестрілась на шляху.
Взяла за руку осоружна
і в бездоріжжя повела.
Дорога в вічність — тільки кружна,
по той бік і добра і зла —
веде крізь нетрі та крізь хащі
і хрестиком гаптує ніч.
До болю рідні й запропащі
тополі тужать зовсібіч.
Поет подає своє розуміння вічності, що простяглася за межі повсякденного значення добра і зла. Спрямування на північ, куди веде тільки кружна дорога (аналогія вічного повернення), знову повертає нас до тези про скерування до випробування стражданнями, а це потребує нордичного, сиріч аристократичного духу та, знову-таки, прийняття власної долі (amor fati). Тоді ж як уживання хрестоматійної фрази «по той бік добра і зла» свідчить про досвід трансгресії — вихід у домени, де тоталітарні реалії вже не чинні.
Ніцшеанських обарвлень набуває також і чи не найвідоміший вірш Стуса:
Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зібʼє з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
Тут одразу потрібно обмовитися, що клич «Терпи!» не означає вимогу змиритися, та пасивно зазнавати поневірянь або толерувати слабкість. Ідеться про самоперевершення, прагнення гарту, аби мати змогу витримувати подальші ще більші випробування, розраховуючи винятково на власні сили.
Самотність, індивідуалізм і персональні зусилля — це формула цього самостановлення на власноруч обраному шляхові, проходження котрого триває впродовж усього життя. Це не розрахована наперед і незаповідана путь, адже ніколи неясно, до чого вона веде. Таким є відповідник ідеалу надлюдини, досягнути якого ніколи неможливо, бо це завжди — шлях.
Отже, попри зацікавлення Стуса філософією Ніцше, і навіть попри всі ці прямі чи завуальовані цитування, натяки й алюзії, поета навряд чи можна визнати ніцшеанцем у прямому сенсі слова. То навіщо тоді було проводити ці паралелі? Власне, для Стуса Ніцше відіграє роль екзистенційного мислителя, без якого неможливо було б уявити трагічну добу ХХ століття. Можна по-різному ставитися до провокації Ніцше, проте неможливо не брати до уваги визначені ним маркери краху, з якою європейській культурі доводиться мати справу донині. Занурюючись у творчість німецьких поетів, які підхопили ніцшеанську тривогу, зокрема Рильке, Стус оприявнює всі больові точки й уписує український наратив у цей контекст.
Стус унаочнює постать самітника, що наважився повстати проти реалій часу. Проте не Ніцше єдиний стає йому в пригоді. Стоїчно-християнська символіка та практика, певна річ, по-своєму прочитана й інтерпретована, в якийсь момент парадоксально посилює ту чи ту ніцшеанську тезу.
Ніцшеанство потрібне Стусові не для створення монолітної доктринальної системи. Ніцше для нього співбесідник, який є водночас однодумцем, а навперемін — опонентом. У певні миті Ніцшева думка доводить його до межі, за якою необхідно ухвалювати власні екзистенційні рішення, без абияких зовнішніх орієнтирів і настанов.
Отому Стус у певних ситуаціях може бути навіть і противником Ніцше. Таке ніцшеанство годі назвати ситуативним, а радше рефлективним. У ньому відсутня догматика. Ніцше навчає вміння не розгубитися в умовах невизначеності, не втратити самовладання. Втім остаточне рішення — завжди за тобою. Одне слово, Стусова стратегія — не маневрування за маскою, а плекання внутрішнього стрижня, що стає ядром ідентичності, де гідність і непохитність — основні чесноти.
