Боронь Боже, кажуть люди, причетні до влади. «Неофіційно-офіційних» пояснень два. Перше: українська економіка балансує на межі обвалу, й оскільки донедавна вона розвивалася в зворушливому ансамблі з російською, негайне припинення всіх відносин для неї вельми небезпечне. Крім того, є так званий критичний імпорт – ну хоча б паливні елементи для АЕС, які довго не вдалося замінити американськими виробництва Westinghouse (насправді організаційні та технічні проблеми вже подолано – про це щойно повідомили в Енергоатомі, ура!). Деякі співрозмовники з виразом обличчя типу sapienti sat згадують як додатковий аргумент власність українських компаній на території РФ, що в разі офіційної війни опиниться під загрозою націоналізації. Усе це говориться так, ніби кожна зайва репліка може сколихнути рівновагу сфер і все полетить шкереберть від необережного слова.
Може, тому не оприлюднюють абсолютних цифр товарообігу між нашими «братніми» країнами, у найкращому разі повідомляється, що «за минулий рік імпорт товарів із Росії в Україну зменшився на 45%, експорт – на третину». Відносно чого? Це багато чи мало? Та мовчіть, не розгойдуйте човен!
Друге пояснення значно серйозніше. Мовляв, будь-які активні дії можуть підштовхнути московського вождя донецьких індіанців до повномасштабної війни з використанням регулярних, без ніякої конспірації, частин, авіації та як мінімум тактичних ракет. Одна річ, коли Дебальцеве розстрілюють із «Ураганів» і «Смерчів», зовсім інша – коли на Дніпропетровськ і Київ летять «Ельбруси» та «Іскандери» (чим дніпропетровські небіжчики важливіші від дебальцевських, важко сказати, але психологічно все зрозуміло). Різноманітні експерти, рівень компетенції яких оцінити важко, малюють імовірні напрямки російського наступу й рубежі, на які має вийти агресор: нібито йдеться про лінію Дніпра. З’їсти-то воно з’їсть, та хто йому дасть? Але навіть гіпотетична загроза тимчасової втрати Лівобережжя, сотні тисяч смертей та апокаліптичних руйнувань промислового й аграрного потенціалу, житла, інфраструктури змушують до розумної обережності. Тим більше що «індіанці» не соромляться декларувати свій раж: на танках із «воєнторгу» мої друзі на власні очі бачили написи не лише «На Берлин!», а й «На Брюссель!».
Так, українські Збройні сили за рік вдалося створити практично з нуля, тепер це одна з найпотужніших армій на континенті. Що важливо, це справді народна армія, вся країна купувала їй зброю й амуніцію. Армія з бойовим досвідом, який навряд чи замінить теоретичний вишкіл навіть у West Point. Але по той бік «зелені чоловічки» теж не спали. Кажуть, із різномастого натовпу нудьгуючих шукачів пригод, які злетілися сюди на запах крові й грошей від Калінінграда до Владивостока, місцевих лузерів-відморозків і «відпускників» таки вдалося зліпити цілком керовану, чудово озброєну орду. А там, за тепер уже умовним кордоном, стоять на низькому старті 1 млн 200 тис. вояків і понад 2 млн резервістів, на утримання яких із нафтового бюджету відпущено $80 млрд. Чи можуть їм протистояти бодай теоретично 184 тис. ЗСУ (щойно Верховна Рада схвалила збільшення до 250 тис.) із $2 млрд на все про все? Хіба невідомо, що від часів Наполеона війна – це передусім змагання ресурсів, а гарматного м’яса в Росії ніколи не шкодували?
Важливо тверезо усвідомлювати, що ніякої істотної допомоги Україна в цьому протистоянні не отримає ні від Європи, ні від Америки. Промайнуло свіже повідомлення, що пані Меркель особисто відмовила пана Обаму надавати нам зброю. Так, ніби він довго пручався! Невдячні в нас сусіди: Обама за фактом поводиться як найкращий друг Росії, а вони анекдоти про мавпочку розповідають!
Проте є й інша правда. Великої війни Україна ще не відчула. У нас що, введено карткову систему? Переведено підприємства на тризмінну роботу? Забирають транспорт на потреби фронту? Українці мають морально підготуватися до всіх принад воєнного стану – байдуже, буде його оголошено офіційно чи ні. Забути про депресію, весняний авітаміноз і втому від того, що ніби нічого не змінюється під куполом. І не боятися дражнити мавпу з «Іскандерами», бо її нахабство живиться нашою обережністю. Вона неминуче сконає, інтоксикована власною ненавистю, попри будь-яку арифметику. Тільки не треба розслаблятися. Треба вірити, що ми можемо пришвидшити її кінець. Саме ми, бо, виявляється, більше нема кому в цьому політкоректному світі.