Цьогоріч минула 155-та річниця від завершення оборони Севастополя – кульмінаційної точки Кримської війни, на якій були густо замішані пропагандистські міфиобох імперій: і Російської, і радянської. Урочистості, які логічно було б очікувати від нової влади в контексті її пієтету перед спадщиною «Русского міра», не відбулися, вони були затінені ефектнішими «перемогами», оформленими харківськими угодами. Тиждень спробував розібратися, чим були Кримська війна і севастопольська оборона для українців.
Ганебна слава
Початок Кримської (інша її назва – Східна) війни був зумовлений зазіханнями Росії на балканські володіння Османської імперії, населені православними болгарами, сербами та іншими народами. Православна риторика не лише використовувалася росіянами задля обґрунтування своїх претензій до Порти, а й послужила безпосереднім приводом для початку війни – в ході дипломатичного конфлікту з Францією щодо контролю над православними святинями у Вифлиємі Росія з метою тиску на Туреччину ввела свої війська в «братні» православні Молдавію та Валахію. Відмова російського імператора Миколи І вивести війська призвела до оголошення 4 жовтня 1855 року Туреччиною війни. Один за одним до неї долучилися Велика Британія та Франція, зацікавлені в ослабленні позицій Росії на чорноморському узбережжі Кавказу та Закавказзі.
У вересні 1854 року союзники висадили під Євпаторією 60-тисячний десант, який, розбивши російську армію в битві під Альмою, просунувся до Севастополя – головної військово-морської бази імперії над Чорним морем. За одним із найпоширеніших міфів довкола війни, визначальними причинами невдач Росії були застаріла система управління армією, брак нових озброєнь (зокрема, нарізної зброї) і, як наслідок, відстала тактика ведення бою. Не відкидаючи суто технічних переваг союзників (екіпіювання російського солдата часів Кримської війни так само разюче поступалося його британським супротивникам, як і тепер), зауважимо, що головною причиною був катастрофічний брак стратегічно мислячих воєначальників. По суті, вся наступна «героїчна оборона» Севастополя стала наслідком нерішучості й повільності командування російської армії, що дали змогу союзникам, які не мали переваги в живій силі, взяти ініціативу в свої руки і спрямувати удар в найважливіше, зі стратегічного погляду, місце півострова. Крім того, вже навесні 1855 року росіяни сконцентрували в Криму переважаючі сили, але так і не змогли витіснити французькі та британські війська, ще й допустивши до висадки допоміжний турецький корпус під командуванням Омер-паші.
Блокада та облога міста розпочалися вже в середині вересня 1854 року. Головнокомандувач російських сил у Криму князь Олександр Меншиков (правнук петровського фаворита) на підході союзників до Севастополя відвів своє угруповання до Бахчисарая, фактично кинувши місто напризволяще. Його обороною мало відати флотське начальство, в розпорядженні якого залишилося лише 18 тис. моряків, слабо пристосованих до суходільної війни. Затопивши при вході до севастопольської бухти старі кораблі, оборонці майже 11 місяців стримували штурми союзників, втративши близько 80 тис. осіб – безпрецедентно багато (втрати союзників сягали 70 тис. осіб), якщо врахувати, що під час облог міст оборонці традиційно мають менше втрат, аніж нападники. Попри загалом успішну оборону міста, росіяни вирішили вивести звідти свої війська, щоб створити ефект своєрідної нічиєї, яка дала б змогу завершити війну переговорами або ж воєнними успіхами на інших фронтах. 30 серпня 1855 року оборонці покинули практично вщент зруйноване місто.
«Велич народного подвигу», яким хизувалася імперська та радянська пропаганда, описуючи оборону Севастополя й Кримську війну загалом, погано уживалася з побутовою пам’яттю про війну – страшну, криваву, цинічну, сповнену байдужості до людського життя та гідності. Тлом подвигів, за спогадами сучасників, були казнокрадство тилових чиновників, масштабні спекуляції підрядників, вражаюча некомпетентність командирів. Російські війська, відступаючи, вдавалися до перевіреної ще за наполеонівських часів тактики «випаленої землі», знищуючи й спалюючи все, що могло стати у пригоді противнику. І хоча союзники поводилися більшою мірою в стилі європейської «цивілізованої» війни, прагнучи не налаштовувати проти себе місцеве населення, турецькі війська, повернувшись на землі, що колись належали Порті, поводилися зухвало й жорстоко.
Чи не найтрагічніше складалася доля корінних мешканців півострова – кримських татар, які опинилися немов між молотом і ковадлом. У деяких повітах Криму татари переставали визнавати місцеву російську адміністрацію, а на зайнятих союзницькими військами територіях обирали поміж себе власну. Втім, такі випадки були радше винятками, бо командування союзників, особливо турецьке, не сприймало татар як козир у війні проти Росії. Натомість півостровом швидко поширювалися безпідставні чутки, що татари переріжуть усіх росіян, тільки-но армія і поліція залишать ту чи іншу місцевість. Завершення війни також не віщувало нічого доброго для татарського населення: старий хазяїн, який повертався до своїх володінь, безжально віддавав татарські села на поталу солдатам і козакам. Тогочасний мемуарист Євген Марков, описуючи наслідки російської «реконкісти», із сумом констатував: «Замість того щоб гнати й розстрілювати на місці злодіїв-чиновників, у нас гнали й розстрілювали найбільш чесне з кримських племен – татар… Хто був у Криму хоча б один місяць, той одразу ж зрозуміє, що Крим загинув після вигнання татар».
«Маладєц, хахльонок!»
Українцям доводилося брати участь в обороні Севастополя та інших подіях війни, оскільки вони були задіяні в збройних силах Російської імперії. Нащадки козацького стану після ліквідації автономії Гетьманщини та Слобідської України традиційно служили в регулярній кавалерії, але вже з кінця XVIII століття на українців було поширено і рекрутські набори. На відміну від новобранців інших регіонів імперії їхній термін служби був меншим – лише 15 років замість 25. Вихідцями з України традиційно поповнювалися кавалерія, артилерія і флот, себто ті роди війська, служба в яких потребувала кмітливості, ініціативності, розважливості, а то й елементарної письменності. Інші риси українців також не пройшли повз увагу армійських «селекціонерів». У виданій напередодні війни «Пам’ятній книжці військових настанов для штаб- і обер-офіцерів» її упорядник зазначав, що «малоросіянин вирізняється повільністю, скритністю, твердою волею, що часто межує із впертістю».
Так чи інакше, але наші співвітчизники були представлені практично на всіх щаблях імперської військової машини – від її найвищих поверхів, як-от нащадок полтавських козаків, командувач Дунайської армії фельдмаршал Іван Паскевич та слобожанин, начальник південної частини оборони Севастополя віце-адмірал Павло Нахімов, аж до найнижчих, як-от подільський селянин, а згодом відомий матрос-розвідник Петро Кішка. Якщо малоросійське дворянство і до того вірно й охоче служило російському престолу, втішаючись можливістю робити кар’єру на військовій службі, то для рядового жовнірства вона була аж ніяк не медом із молоком. Більшість кандидатів у рекрути, особливо з-поміж колишніх козаків, воліли відкупитися від солдатчини або ж виставити замість себе «наємщика» (тогочасні вій-
ськові положення дозволяли робити це на цілком законних підставах), тоді як солдатську лямку тягли ті селяни, котрих поміщики часто-густо «здавали» в армію в якості покарання. Достатньо сказати, що то й же «народний герой» Петро Кішка потрапив до війська саме в такий спосіб.
Прославляючи заслуги і подвиги відданих «русскому отєчєству» «малоросів-хохлів», імперські панегіристи воліли мовчати про інших учасників Кримської війни – чорноморських козаків-пластунів. Перші пластунські команди були сформовані в Чорноморському козацькому війську ще 1842 року для відбування сторожової та розвідувальної служби. Фактично йшлося про створення такого собі прообразу спецназу – військової розвідки, адже в пластуни добирали вправних стрільців, витривалих та кмітливих козаків, здатних днями проводити час у засідках, вистежувати сили противника, безшумно «знімати» ворожих вартових або ж брати язиків». Цього разу в пригоді стали традиційні якості запорожців, із залишків яких початково формувалося Чорноморське військо. Щоправда, відтепер зброя і мужність степового лицаря застосовувалися задля нових потреб: підкорення Кавказу та втримання російської присутності в Криму. Бойове використання пластунів у часи севастопольської оборони було таким успішним, що за їхнім зразком командири польових частин почали створювати окремі пластунські команди, а армійське начальство набирало з них охоронців і вістунів.
«Братерство» по зброї
Кримська війна, як і практично всі інші коаліційні війни, що точилися на теренах Східної Європи, вкотре порушила козацьке питання, але тепер у вельми специфічний спосіб. Ще напередодні війни турецький уряд схвалив проект польського авантюрника Міхала Чайковського щодо утворення спеціального корпусу «козак-алай», котрий османи, подібно до задунайських запорожців, планували використовувати в порубіжних конфліктах із Росією. Склад формування був дуже строкатим: поляки, болгари, румуни, угорці, турки і навіть євреї, причому достеменно не відомо й досі, чи служили в ньому українці. Козацький проект Чайковського завдяки скандальній популярності й невгамовному авантюризму свого очільника наробив більше галасу в євро-
пейській пресі, аніж зажив собі слави на бойовищах.
Однак чи не найтрагічнішим наслідком Кримської війни стала так звана Київська козаччина. Попри те що на потреби армії традиційно витрачалася левова частка імперського бюджету, хронічна відсталість військової машини не дозволяла армії самостійно захищати інтереси держави. Ще від початку XIX століття, коли імперський військовий потенціал «підірвався» на війнах із Наполеоном, у Росії традиційно скликалися ополчення – добровольчі формування, які мали виконувати допоміжні завдання на фронті й у тилу, таким чином вивільнюючи польові та гарнізонні полки регулярної армії для головних воєнних дій. Саме такий маніфест було видано 1855 року, коли стало зрозуміло, що власними силами армія з цією війною не впорається. Втім, уряд і гадки не мав, що замість дармового гарматного м’яса він отримає стихійне покозачення українських селян, які сприйняли маніфест як сигнал до відновлення втрачених вольностей. Дуже швидко на Київщині стали поширюватися чутки про те, що, записавшись в ополчення (у «козаки»), всі будуть звільнені від кріпосної залежності й отримають поміщицькі землі та майно. Селяни складали списки «вільних козаків», відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, обирали отаманів і готувалися до походу на Південь, де, за наївними повір’ями, на Білій горі сидів православний цар і роздавав усім охочим землю й волю. Вже в лютому 1855 року селянський непослух вилився в сутички з васильківською повітовою поліцією, а до літа охопив 8 із 12 повітів Київської губернії. Замість мати додаткове військо уряд сам був змушений мобілізовувати регулярні війська та жандармерію для придушення «козаччини», а в деяких селах і містечках, як-от Корсуні й Таганчі, відбулися справжні битви поміж покозаченими селянами й військами. Підсумком чергових спекуляцій обох імперій на козацьких ілюзіях була остаточна їхня втрата українським селянином. Спробувавши за кілька років скликати козацьке ополчення для придушення польського повстання 1863 року, імперський уряд, маючи на меті вкотре нацькувати українців на поляків, зіткнувся з цілковитою байдужістю до цього задуму з боку селян – царським обіцянкам уже ніхто не вірив. Останній ренесанс козацької вольниці вирине вже в полум’ї революції та визвольних змагань, які сколихнуть український люд вільнокозацьким рухом, але то буде вже зовсім інша історія.
Військові будні. Оборонці севастополя втратили 80 тисяч військових, французи, англійці та турки – 70 тисяч
Свідок війни. михайлівський собор був постійно на прицілі, проте постраждав несуттєво
Ілюстрації, які використанно в статті взято в журналі "Антиквар", №6, 2010 року.