Занепад почався разом із Великою депресією. Спорудили забагато будинків, а криза залишила їх без покупців. Сюди рушила юрба знедолених афроамериканців з південних штатів, які вселялися методом самозахоплення. Звісно, відтоді юридичні формальності було неодноразово врегульовано, проте репутація Гарлема постраждала. Все відбувалося за одним сценарієм, який згодом повторився в інших містах Америки й усього світу – від Преторії до Мопуту, від Бейрута аж до паризьких околиць: злиденні, соціально неблагополучні, до того ж не надто охайні новосели змушують заможніших сусідів шукати собі житло в іншому районі. На звільнене місце знаходяться лише такі ж бідні претенденти, які не мають наміру платити за квартиру. Дім відключають від водопостачання, каналізації, електрики, перестають вивозити сміття, вулиця стає небезпечною для сторонніх.
Гарлем, на перший погляд, досі виправдовує свою жахливу репутацію: посеред заселеного кварталу стоять колись дорогі багатоквартирні будинки та розкішні особняки із забитими вікнами й слідами штучних пожеж, вітрини забрані жалюзі, стіни вкрито ґрафіті в кілька шарів, скрізь вештаються загрозливі на вигляд молодики. Сказати, що будь-яка прогулянка тут небезпечна для життя, було б перебільшенням, проте ймовірність невмотивованої агресії вища за середню, й самі нью-йоркці радять уникати того, що в Америці називається «eye contact» – погляду очі-в-очі.
Насправді, загрозлива зовнішність ховає дуже різнопланові соціальні та культурні явища. Гарлем вдночас є й осередком етнічної організованої злочинності, й одним із джерел афро-американської культури (тут досі процвітають уславлені театр «Аполло» та клуб «Коттон»), і ділянкою активності ідеологів «чорної ідентичності» – від войовничих послідовників Малколма Екс до спадкоємців ненасильницької політики Мартіна Лютера Кінґа. Тут дизайнери позичають ідеї для чергової колекції модного одягу, це майданчик, де промоутери шукають талановитих перспективних спортсменів…
Нині самозахоплення вже давно не є головною причиною соціальних негараздів у бідних районах. Навпаки, викривлення породжуються системою адміністративних обмежень, від початку покликаною приборкати сваволю та зажерливість власників будинків. Ідеться про так званий «rent control» – котроль за орендною платою, коли власник не може її підвищити на свій розсуд, натомість зобов’язаний дбати про стан житла. На практиці це означає, що квартирант навмисно псує якийсь прилад (наприклад, датчик пожежної сигналізації) й негайно подає на власника позов. Доки суд не ухвалить рішення, а справа може тягнутися роками, ніхто не має права ані стягнути квартирну плату, ані викинути мешканця на вулицю. Будинок і прилеглі території занепадають, як і півстоліття тому.
Приборкати стихію Гарлема намагалися різні міські адміністрації, найбільшого успіху досягнув попередній мер Нью-Йорка, який мало не став кандидатом у президенти від республіканців, Рудольф Джуліані. Він висунув гасло «gentrification» (ошляхетнення) проблемних районів. У Гарлемі оголошено пільгові умови для забудовників престижного житла, створюють соціальну інфраструктуру – стадіони, парки, будинки культури. Символом нового гарлемського іміджу стало відкриття колишнім президентом Біллом Клінтоном свого офісу в самому серці району – на 125 вулиці.
Звісно, такі заходи можуть собі дозволити тільки міста з багатомільярдними бюджетами та ефективною владою. Звісно, в бідних країнах Африки, Азії й навіть Східної Європи треба шукати менш ефектні та менш витратні методи боротьби з руїною.
