Свіженька парламентська промова президента, що відібрала аж годину дорогоцінного робочого часу в нардепів, яскраве підтвердження того. Закладення жодних нових трендів не планується. Вдалося б розгребти накопичене й довершити розпочате. А от саме із цим можуть виникнути неабиякі проблеми. Адже промова (респект спічрайтерам) — це лишень добре написаний текст, утілювати в життя який зовсім не обов’язково. Тоді як реалії диктують свої умови та правила, не зважати на які щонайменше небезпечно для здоров’я. Політичного, певна річ.
Узяти хоча б війну, яка й досі видається керівництву країни звичайнісінькою антитерористичною операцією. Мінський формат, незважаючи на його доведену й визнану навіть агресором неефективність, надалі залишатиметься дороговказом для пошуку шляхів замирення. Стверджувати, що це абсурдно, — марна трата часу. Воювати за звільнення українських територій у коридорах влади явно ніхто не настроєний. Переливання з пустого в порожнє в Мінську — цікавіше й безпечніше. Однак і проведення виборів на окупованому Донбасі президент лобіювати не збирається. І на цьому дякуємо. А самі депутати й у страшному сні бачити не хочуть розгляду цього непопулярного рішення в стінах парламенту.
Читайте також: Війна всіх проти всіх
От де справді можна очікувати серйозного загострення, то це на внутрішній популістській ниві. Істотне підвищення тарифів на тлі різкого падіння купівельної спроможності людей, їхнє зубожіння та зростання безробіття відкривають небувалі перспективи для любителів цього політичного жанру. Охочих розхитати човен набереться чимало, і, швидше за все, кремлівські заготовки в цій царині вже є і навіть працюють. Вже в перший день нового політичного сезону під стінами Ради зібралось чимало протестувальників: від шахтарів до ошуканих вкладників, щоправда, більшість із них були подібні радше до «професійних» мітингарів. Реальних протестів під Радою не було давно, що певною мірою, звісно ж, заколисує розніжених курортним сонцем народних обранців.
Від того, чи вдасться владі переконати МВФ сипнути ще кілька мільярдів у простягнутий капелюх, залежатиме ой як багато, але, на щастя, не все. М’яч нині таки на українському боці поля, і все залежить від того, як зіграє головний бомбардир Луценко, як просуватимуться реформи, чи вдасться реформаторам довести власну ефективність, зі скрипом дотягнувши бодай те, у що вже вкладено чимало сил і засобів. Адже саме відсутність результатів, невміння та небажання працювати, а головне, намагання українських чинуш переграти всіх і вся своїми зовсім не оригінальними багатоходівками й стали основними причинами охолодження західних приятелів.
Децентралізація, точніше її продовження й доведення до хепі-енду, податкова реформа, закінчення судової реформи, реформа сектору охорони здоров’я і введення нарешті страхової медицини, здійснення освітньої революції, прийняття людського бюджету, переформатування банківського сектору, який із пральної машинки грошей для своїх став би нарешті моторчиком розвитку підприємництва, форматування нової ЦВК, зміна виборчого законодавства, ну й, звісно, серйозний поступ у боротьбі з корупцією — ось основні (хоч і не всі) питання, які обов’язково найближчим часом треба спробувати вирішити. Очевидно, що існує ще чимало інших моментів, на які доведеться звернути увагу. Засіки ВР буквально завалені законопроектами, що конче потребують розгляду. От тільки чи вистачить снаги й бажання працювати в поті чола народним обранцям, третина яких усе ще сподівається на дострокові вибори (котрі, втім, мало реальні), третина намагається їх усіляко не допустити, а всі разом (явною більшістю) зав’язані на інтригах чергового перерозподілу швидко міліючих фінансових потоків між олігархами? Чого від них очікувати? Спроб блокування (авжеж-бо!), акцій на вулиці (щоправда, не масових), скандалів, інтриг, демаршів (усе як завжди). Утопити себе остаточно, а заодно й зіграти явно на руку ворогові вони навряд чи наважаться, але продуктивність роботи від цього, певна річ, не покращиться і суспільне напруження не зменшиться. Можна припустити, що все буде в «найкращих» традиціях українського парламентаризму: зволікання до крайніх термінів, доки про необхідність прийняття того чи того рішення не заявлять закордонні донори або вулиця, а потім «пакетні голосування» за документи, які значна частина депутатів так і не наважиться прочитати.
Читайте також: Рада після канікул: промова президента і новачки під куполом
Є, щоправда, у президента й свій джокер у рукаві: генпрокурор Юрій Луценко, в руках якого нині зосереджено найдієвіші стимулятори до праці й пошуку компромісу, а ще до візуалізації заклинань влади. Те, що він ними скористається, можна навіть не сумніватися. Кількість затримань найліпших людей країни й подань на них приємно зростатиме, хабарників (великих та дрібних) азартно хапатимуть, скільки з них потрапить до в’язниці, а скільки втече, навіть не так важливо, правосуддя в стані анабіозу (пардон, реформування) перебуватиме ще довго й нудно, а показувати хоч якийсь результат треба вже й негайно, бо реального часу на ремонт країни залишилось обмаль: МВФ не дасть грошей, а Путін таки працює й обов’язково щось вигадає, аби знищити «хунту». І ресурсів на це традиційно не шкодуватиме.
Утім, не все так погано в нашому домі. Гаряча осінь — це навіть корисно. Українці люблять осінь, адже чомусь лише в цей сезон їм вдається донести до влади своє розуміння ситуації та свої потреби. Звісно, відчути зміни хотілось би вже й негайно, а ще краще помацати їх пальцями, але так не буває. Система занадто міцна, а диверсії проти неї ще дуже несміливі. Чудесного перетворення в Україні навряд чи варто очікувати, хоча й панікувати поки що не треба. Приводи для стриманого оптимізму все-таки є, їх чимало. Певні механізми, всупереч усьому, таки запущено, і вони зі скрипом намагаються працювати, відбувається дуже повільна зміна державної машини, у неї вливаються здорові живі елементи, вибудовується підґрунтя для зміни еліт, яка обов’язково рано чи пізно станеться. Конфлікти між новим і старим (НАБУ — Генпрокуратура) у цьому випадку навіть необхідні: швидше вийде гній.