Латвія любові Юрія Лужкова не поділила. Тепер уся надія на Австрію Латвія внесла колишнього мера Москви Юрія Лужкова до «чорного списку» осіб, чий в’їзд у країну вкрай небажаний. Не забули латиші екс-мерові російської столиці його жагучих заяв: «Я не знаю другой такой страны, где так попирались бы права человека. Руководство Латвии проводит геноцид по отношению к своим негражданам. Это второй случай в мире после Камбоджи времен Пол Пота» (28 березня 1998 року під час виступу перед пікетниками біля посольства Латвії в Москві).
А як гарно все починалося! Запасний аеродром у Латвії Лужков готував явно давно й ретельно. Мер Москви товаришував із мером Риги Нілом Ушаковим. Коштом Білокам’яної в Єлгаві було побудовано завод «АМО-Плант» (зі складання нідерландських автобусів VDL). «Банк Москви» (ключовий акціонер – столичний уряд) вклав гроші в місцевий Latvijas Biznesa banka. Сам екс-мер Москви володіє латвійською нерухомістю – має складські приміщення в Юрмалі. Нарешті, й посвідку на проживання пан Лужков сподівався отримати не за так, а за чесні 200 тис. латів ($375 тис.), які він вклав у латвійський Rietumu banka.
І що йому закинули як претензію? Те, що наприкінці 1990-х Лужков закликав у відповідь на начебто недружню політику Латвії стосовно російськомовних обмежити ввезення до Росії латвійських шпрот? Можна уявити собі ступінь обурення колишнього мера Москви. Ну хіба не розуміли ці тупі чухонці, що такі заяви робляться не для зовнішнього світу, а тільки для рідненьких російських телепнів – НАШИХ з озера Селігер?
А от не треба було зазіхати на святе. На треба було погрожувати експорту шпрот.
До речі, є місто, де Лужкова прийняли б як рідного. Місто, де Лужков коштом московського бюджету зводив будинки, школу, філію Московського університету. Де громадський рух «За Єдіную Русь» уже зараз кличе його приїхати й стати мером. Наївні! Навіщо Лужкову Севастополь, якщо він більше не має доступу до московської скарбниці? Своїх доньок він оселив не в Росії – у Британії. Сам Лужков після відмови Латвії не повернувся до Росії – подав заяву на отримання посвідки на проживання в Австрії. В умовах європейського суспільства під захистом НАТО йому житиметься спокійно, затишно та заможно. До чого тут Севастополь?
Історія з посвідкою на проживання в Латвії для Лужкова дивовижно висвітлила всю дволичність та низький моральний рівень нинішньої російської еліти. Ще рік тому здавалося, що немає більш фанатичного шанувальника Російської імперії та нескореного радикального її патріота. Певно, ніхто більше за Лужкова не знущався з держав-сусідів (насамперед країн Балтії та України) та не виказував вголос обурення «експансією НАТО на схід». Аж ось тепер йому закортіло оселитися саме в Латвії, що є членом НАТО та ЄС, країною, де «порушують права російськомовних». Одним своїм вчинком колишній топ-чиновник показав усім щирим патріотам РФ, як він ставиться насправді і до Росії, і до патріотів. Що Росія для нього – це лише годівничка. А патріоти – натовп йолопів, які, кілька разів купившись на жагучі гасла, допомогли Юрію Лужкову опанувати владу.
Брак політичної конкуренції, в умовах якого російські голови регіонів живуть із 2005 року, зле пожартував із Юрія Лужкова. Либонь, він і справді вважав, що буде мером Москви довічно, тож відповідати за слова і вчинки йому ніколи не доведеться. Та після відставки за «втрату довіри» він вмить відчув жадібне клацання зубів із боку вчорашньої «зграї товаришів». У цих умовах йому вкрай потрібно жити в країні, з якої можна зручно керувати своїм бізнесом у Росії і водночас яка дозволить будь-коли заховатися за рятівною парасолькою НАТО та ЄС.
Аж раптом з’ясувалося, що для латишів національна гордість – не просто слова. Що незалежна національна держава для Латвії – не дурничка і не цяцянка. Що за імперську риторику доводиться відповідати. Що жити у своїй країні особі, яка паплюжила національну гордість незалежної Латвії, латиші дозволяти не збираються. Нині Юрій Лужков має Бога молити, щоб нічого огидного в його заявах та вчинках не знайшов уряд Австрії – саме там хоче оселитися колишній мер Москви після «гарбуза від Риги». А для решти російських чиновників ця історія має бути хорошим уроком – за неоімперську риторику інколи доводиться розплачуватися.