Не виключено, що Лисиця не помиляється. 23 лютого, у День радянської армії, дівчину вкотре мусили судити за приготування яєчні на Вічному вогні, але засідання у черговий раз перенесли.
Тим своїм досить суперечливим жестом, як Ганна пояснила згодом, вона висловила протест «проти безцільного використання природного газу та ігнорування владою проблем ветеранів». Того вечора в парку Слави була сама, сама тепер і відповідає перед судом.
Акцію – приготування яєчні – вигадали активісти Братства святого Луки. «Це був плід спільної креативності, – згадує Ганна Сінькова. – Якось на зборах говорили про символізм пам’ятників радянської епохи. Розмова торкнулася і так званого обеліска Вічної слави, і конфоркивічного вогню під ним». За словами дівчини, «чисто технічне» приготування до акції потребувало небагато часу. «Довше було вивчити історії всіх цих вічних вогнів, включно з язичницькими!», – зауважує.
Проте київський Вічний вогонь язичницьким не був…
Вічна пам'ять
Теоретичне пояснення неоднозначної акції таке: «Та війна – протистояння двох тиранів, які намагалися перевершити один одного в майстерності захоплення земель та закиданні їх трупами. Гітлер більше гатив чужими, Сталін – гарматним м’ясом з громадян Радянського Союзу», – каже Сінькова.
« Справжніх фронтовиків залишилось дуже мало, – далі розмірковує Лисиця – Вони за межею бідності. Що я про них думаю? Це нещасні люди. І ще думаю, що ці люди колись втратили свій шанс: адже могли після завершення Другої світової війни скинути і другого тирана».
Про джокерів та трикстерів
«Як я можу ставитись до цієї акції… Погано ставлюсь», – коментує яєчню на Вічному вогні Наталя Сергіївна, дитина війни. І порушує доволі цікаве запитання: «А до якої організації ця дівчина належить? Хто за нею стоїть?»
Ганна Сінькова – лідер Братства святого Луки. Ця структура пов’язана з Братством Дмитра Корчинського не лише подібністю назв.
«Чим відрізняється Братство святого Луки від Братства Корчинського? Поясню на прикладі, – каже колишній братчик, який попросив не називати його імені. – Якщо у виставах Київського державного академічного театру драми та комедії задіяні одні й ті самі актори та лише жанри вистав різні… Чи можна в такому випадку казати, що у комедіях задіяні актори театру комедії, а в інших виставах – театру драми? І що від цього змінюється? Просто афіші різні. Так і з Братством Корчинського та Братством святого Луки. У першому випадку замовник для цілей, які переслідує, вирішує використовувати вивіску «Братство», в іншому – додає «святого Луки». Щоб виглядало по-різному. Чи вірить Корчинський у те, що робив та робить? В цьому сумніваюсь. Корчинський вірить у гроші. Близькі до нього люди вірять спочатку в гроші, потім – Корчинському, а відтак – решті. На шляху до мети Корчинський використовує все, що потрапляє в обіг. Зокрема, й молодих дівчат та хлопців, які йому вірять».
«Я, якщо чесно, так і не зрозумів, чи був у діях Сінькової якийсь сенс. Просто людей позлити, мабуть», – каже колишній братчик.
Пана Корчинського часто бачили в залі суду під час слухань справи Сінькової. Він систематично згадує її у своїх інтерв’ю як приклад «м’якого екстремізму» та називає «художницею-політв’язнем». Схоже, дещо одіозна репутація Корчинського, що склалася в середовищі його ровесників та осіб старшого віку, не застерігає молодь.
«Дмитро Корчинський – єдиний містичний політик України, – вважає політтехнолог Вадим Антонюк. – Власне, він не так політик, як політичний філософ та алхімік. Як Мерлін. У його прибічників у ставленні до нього більше простежується релігії, ніж раціонального мислення. Тому з якоюсь серйозністю обговорювати його дії абсолютно безглуздо. Корчинський – трикстер. Він джокер у цілій колоді шісток і дев'яток української політики. Джокер, який ніколи не зіграє».
Сама Ганна Сінькова позиціонує себе самостійною політичною активісткою, яка має однодумців, але не керівників і, тим більше, не замовників, як певні медіа часом заявляють стосовно братчиків Корчинського. «Я за спиною маю Братство святого Луки, маю друзів із інших організацій – це ті люди, яким я на повному серйозі можу довірити своє життя, – розповідає дівчина. – Якби я йшла робити яєчню, розраховуючи на широкий загал, то ви би про мене так і не почули, і сиділа б я досі на Лук'янівці. Але я розраховувала на цих 10–20 людей. Завдяки їм я мала, що їсти в СІЗО, завдяки їм я нині на свободі. І виключно завдяки їм моя акція хоч якось вплинула на так званий широкий загал».
Чи не відросли ноги?
Ганна каже, що були такі ветерани-фронтовики, які зрозуміли її акцію. «Один, коли я ще сиділа в тюрмі, поривався на мою підтримку йти посмажити ще одну яєчню. Проте моя мати його відрадила. Затримали б і ветерана, і до СІЗО б відправили, і не здивуюся, якби й катували у відділку», – припускає Сінькова.
У родині Ганни також були ветерани війни. «Родичі мене підтримали й зрозуміли, – розповідає. – Одна бабуся народилася лише наприкінці війни. Її батько брав участь в обороні Києва, був у полоні. Після війни мав купу нагород. Але жодного соціального забезпечення не дістав. Доглядали його лише ми. Мав у грудях з часів війни кілька скалок. Тоді їх ніхто не ризикнув виймати. Коли прадід був дуже старенький, ті скалки йому дуже боліли. Помер він у лікарні, тому що не діставав необхідних ліків. Мав би гідне лікування – може, й досі б жив. Мала й іншого прадіда. Він повернувся з війни без ніг, і до кінця життя мав їздити на різноманітні комісії, щоби там перевірили, чи не відросли у нього ноги, чи потрібно і далі йому платити пенсію. Мізерну пенсію…»
«Хочу, щоб ця держава нарешті припинила це блюзнірство, – наголошує голова Братства святого Луки. – Якщо вони хочуть поважати ветеранів, хай їх бодай нагодують. Не баландою і горілкою на 9 Травня, а пристойною щоденною їжею, дадуть їм житло, одяг, тепло. Кому потрібні вічні конфорки в парках слави, якщо вдома газ горів востаннє кілька років тому? А щодо померлих, то тут ще варто подумати: чи хотіли б вони, щоби пам’яттю про них була символіка режиму, що їх знищив?»
І додає, що до критики широкого загалу була готова.
«Звичайно, я була готова до нерозуміння. Проте не була готова до того, що стану зіркою СІЗО №13 і усіх телеекранів країни! – усміхається. – Хоча в цьому є свій плюс. Я воліла порушити це питання, але розраховувала лише на скромні можливості інтернету. Завдяки репресіям діалог досяг державного рівня, і я маю велику кількість людей, які змінили своє ставлення до вічних вогнів з байдужого чи позитивного на різко негативне».
Свободи прагнуть одиниці?
«Щоб тебе підтримав широкий загал, треба перестати на нього сподіватися. Треба об’єднуватися у групи», – впевнена Ганна. Вона не вірить великим партіям. «Якщо люди бачать велику масу народу, вони їй не довіряють, – переконана дівчина. – Про такі масові заходи склалася думка як про продажні демонстрації. З погляду глобального, всеукраїнського – це дуже погано. Десятеро людей не можуть гідно протистояти чинному режимові. Десятьох можна заглушити, посадити, залякати… Але не можна пересаджати всю країну».
Однак, на думку Лисиці, в найближчі роки вся Україна не протестуватиме. «В головах вкорінилася модна відмазка: «Нас всіх обманули після Помаранчевої революції». І нею люди будуть користуватись ще дуже довго», – впевнена вона.
Такої самої думки дотримується й український політтехнолог Вадим Антонюк: «Наш народ загалом не готовий до якихось радикальних дій. Як через менталітет – «моя хата скраю», так і тому, що не бачить, заради чого діяти. Україну й українців постійні вибори та перезмінка політичних еліт навчили недовірливому ставленню до держави та її представників. Це точно сформулював Сергій Шнуров у пісні «Вибори»: «З козлами не граю». А радикальні дії – це дозволити собі втягнутись до цієї гри».
«Що насправді заважає людям – так це маленький такий вєртухай, тюремний наглядач, який сидить у кожного з нас у голові, – зазначає Лисиця. – Більшість людей слухається не поклику душі і серця. Вони слухаються цього вєртухая! Якщо зараз повідчиняти всі камери в Лук'янівському СІЗО – втечуть одиниці. Бо лише одиниці в цій країні, і в тому ж таки СІЗО, насправді прагнуть свободи».
Тиск і наступ
Активістка зізнається, що на кожну політичну акцію йде з думкою про те, що її можуть посадити. «За безглуздими звинуваченнями, але посадити таки можуть. Всі вуличні активісти це розуміють. Зараз чи не в кожній другій організації є свої політв'язні», – каже Ганна Сінькова.
Ці міркування підтверджуються спостереженнями соціологів. «Після припинення масових і тривалих виступів держава вирішила чинити тиск на невдоволених громадян, вказати їм на їхнє місце», продемонструвати свою сферу впливу, – зауважують у Центрі дослідження суспільства, що проводить, зокрема, моніторинг протестної та репресивної активності в Україні. Щоб у майбутньому вони й ті, хто схоче наслідувати їхній приклад, – вийти на вулиці і захищати свої права, – двічі подумали, перш ніж втілювати свій задум у життя».
За даними ЦДС, наприклад, у період з 7 по 20 січня поточного року кожен п'ятий протест в Україні зазнавав репресивних дій. У період з 10 до 16 грудня 2012 року – кожен третій протест.
«Влада охоче бореться із проявами невдоволення, а от боротьба з причинами невдоволення дається їй доволі важко, – впевнені представники Центру. – Навіть у найабсурдніших та найочевидніших ситуаціях їй часто бракує чи то сил, чи то бажання діяти відповідно до закону та в інтересах громадян. У результаті звичайні люди, часом доведені до відчаю та обурені зухвалістю порушень, виходять на вулиці й деколи вдаються до крайніх методів протесту. І часто влада на догоду тим, хто систематично порушує законодавство та навіть ставить під загрозу життя та здоров’я громадян, репресує подібні прояви невдоволення всіма доступними їй способами. Бо влада почує кожного і докладе всіх зусиль, щоб змусити мовчати невдоволених».
За горлянку
Наприкінці того року в Центрі візуальної культури НаУКМА було організовано дискусію «Антицензура: думка як емансипуюча практика». Тоді цікаву думку щодо протесту Ганни Сінькової висловив правозахисник Дмитро Гройсман: «Внутрішньо я виявився аж ніяк не готовим до того, щоб якось її захистити. У цьому випадку ніхто прямо не постраждав, нічия власність не була порушена, але форма вираження поглядів виявилася такою радикальною, що зачепила навіть дуже ліберальних людей. Ставлення до вчинку дівчини змінилося, коли держава продемонструвала два феномени. Перший – це надзвичайна жорстокість як реакція на її вчинок, що насправді може хіба героїзувати таких людей. Другий феномен більш цікавий і показовий: держава переслідує цю людину за конкретний вчинок на заперечення певних загальновизнаних суспільних цінностей. Держава переслідує, а люди взагалі не протестують. В іншій державі, де, можливо, таке переслідування було б навіть виправданим, люди уже наступного дня прийшли б із мітингом проти такого виклику суспільству!»
Вочевидь, Ганна Сінькова та її однодумці сподіваються розбурхати сонне українське суспільство. «Якщо ти не вільний, то весь світ навкруги – тюрма! То чи варто боятися тюрми реальної?», – коментує можливість потрапити за ґрати через протести 22-річний Дмитро, вуличний активіст, анархіст за переконаннями.
«Якщо хочеш, щоб влада тебе почула, – досить шепотіти на кухні, прийди до влади, візьми її за горлянку і прокричи свої вимоги їй на вухо», – закликає Лисиця.
Суд у справі Ганни Сінькової перенесено на невизначений термін. Цей процес, як і у справі Тимошенко, веде суддя Кірєєв. Схоже, доля йому подарувала шанс зажити слави фахівця з бунтівних жінок.