Питання звільнення цивільних, які перебувають у полоні на окупованій території, важливе та складне. Чи можуть публікації на цю тему чимось допомагати?
— З нашого досвіду, буває по-різному. На окупованій території ухвалили «закон», згідно з яким будь-кого можуть місяць тримати під вартою, не висуваючи обвинувачення. Потім ще додати місяць, затим ще один. Таким чином, протягом цих трьох місяців є ймовірність, що людину просто випустять із яких завгодно причин, про які нам невідомо. Саме в цей час розголос і втручання медіа можуть мати негативні наслідки. Особливо якщо з’являтиметься інформація про якусь волонтерську чи активістську діяльність затриманого. Поки людина тільки під підозрою, зазвичай моніторяться всі публікації, що в зручний момент можуть стати підставою для обвинувачення. На жаль, так інколи й відбувається. Уже після офіційного обвинувачення, із мого досвіду, казати про негативний чи позитивний вплив великого розголосу на справу звільнення затриманого я не можу. Є лише кілька прикладів, коли завдяки втручанню преси вдавалося якось пришвидшити цей процес.
Наприклад, Ігор Козловський, якого обміняли взимку?
— Конкретно в цьому випадку я не можу сказати, що звільнення відбулося завдяки активному впливу медіа та розголосу на міжнародному рівні. Ми знаємо, що затримали Ігоря не самого, але з усієї групи найбільше часу провів у полоні саме він. І достеменно невідомо, що стало причиною, чим він справді був цікавий для них. Чи не те, що полонений став медіа-персоною? Можливо, події розвивалися б так само й без великого розголосу, але є ймовірність, що Козловський не зацікавив би настільки терористів. Бувають випадки, коли людей просто відпускають, але здебільшого ми чекаємо тільки обміну. За відгуками тих, хто вийшов із полону, теж не можу сказати однозначно, допомогли чи нашкодили ці публікації у справі їхнього звільнення.
Читайте також: Дискримінація і репресії. Звіт ООН про ситуацію в окупованому Криму
З одного боку, коли вони там дізнаються, що заради них люди виходять на акції чи що про них пишуть ЗМІ, їм це дуже важливо. З другого — ми маємо негативний досвід, коли після активних дій полонені, на превеликий жаль, зазнавали катувань. Тому логічно в цих питаннях дотримуватися золотої середини та доцільності в кожному конкретному випадку. Якщо говорити про людину забагато, можна надати їй зайвої в цьому сенсі значущості. І навіть перетворити в розумінні окупантів із заручника на військового полоненого. Але якщо зовсім не розповідати про тих, хто потрапив до полону, то це стає схожим на забуття, коли ми вдаємо, нібито немає ні проблеми, ні таких людей. Журналістам і громадським активістам треба усвідомлювати свою відповідальність за кожне слово. Звичайно, у таких акцій і публікацій своя мета: не дати суспільству забути про тих, хто потерпає в полоні.
Але на початку війни розголос був одним із потужних засобів боротьби…
— У 2014 році це мало зовсім інший сенс. Розголос міг бути важливим, і завдяки йому люди виходили на волю. Коли не працював ще Центр звільнення полонених, це було майже єдиним засобом боротьби за життя та свободу полонених. Я сама тоді писала схожі звернення, охоче надавала інформацію в пресу. Певним, можу навіть сказати магічним чином усе те працювало. Але тепер не працює. І це треба пам’ятати, адже є велика спокуса, згадуючи, як щось допомагало колись, так само діяти й сьогодні. Нині треба писати про інше. Звертатися до совісті бойовиків немає сенсу, бо вони її позбавлені. Але ми закликаємо, щоб у нашій вільній країні люди пам’ятали про таку проблему. А на рівні громадянського суспільства слід максимально фасилітувати процеси звільнення. Настільки, наскільки це до снаги звичайному громадянинові. Ми є електоратом, тому важливо кожного політика запитати: «А чи не забуваєте ви про тих людей, а що намагаєтеся робити для вирішення цього питання?». У певному сенсі це одна з показових проблем, тих, які повинні постійно перебувати у фокусі суспільства.
Останнім часом можна почути, мовляв, небезпека на окупованих територіях уже минула. Багатьом переселенцям прямо кажуть: «У вас уже не стріляють, повертайтеся додому». Це так? Чи річ не тільки в обстрілах?
— Це хибні думки, ілюзія. Там забирають людей у полон постійно. Буквально минулого тижня ми отримали інформацію про одного активіста з київською пропискою, який був затриманий у Луганську, куди він поїхав допомагати цивільним мешканцям. Підтримувати людей —добра місія, але таких випадків, коли вона закінчується полоном, немало. Приблизно одне-два звернення на тиждень отримує тільки наша організація. Це не так багато, як було на початку війни, коли надходили десятки звернень на день. Але люди далі опиняються в заручниках на окупованих територіях. Беруть не тільки тих, хто туди їде у справах чи до рідних. У підвалах опиняються й донеччани з луганчанами. Звичайно, треба про це попереджати й казати відверто. Але моя думка неоднозначна. Я не знаю, чи хотіла б, щоб люди на окупованій території жодним чином не виявляли свою патріотичну позицію, розуміючи ризики. Можу сказати по-іншому: я вдячна тим, хто, залишаючись під окупацією з різних причин, допомагає власними вчинками, можливо, нерозсудливими, утримувати Україну на тій території. У тому, що Донецьк, Горлівка, Луганськ ще відчуваються українськими містами, є заслуга цих хоробрих людей, які перебувають у полоні за «політичними» статтями.
Читайте також: Марина Гоменюк: «У нас не притягують до відповідальності людей, які вдаються до катувань, бо не працює система розслідувань»
А як потрібно розповідати людям про ці проблеми?
— Я вважаю, що треба казати прямо: на окупованій території не діють закони, у будь-який момент ви можете потрапити в місця неволі, тому рішення про ризик має бути свідомим. Але для мене головне не нагнітання паніки через небезпеку, а формулювання правил безпеки.
Перше обов’язкове правило: про поїздку на окуповану територію важливо повідомити особі, якій ви довіряєте. Це мають бути люди, що перебувають на вільній території України: родичі, знайомі, сусіди. Якщо таких немає — представники громадських організацій, які працюють у цьому напрямі. Це «Блакитний птах», «Донбас SOS», «Восток SOS» та інші. Я вдячна тим, хто нам телефонує з таким питанням, бо це дуже важливо. Ті, до кого звертаєтеся, повинні знати, коли ви в’їжджаєте на окуповану територію, коли збираєтеся повертатися, а також мати якомога більше інформації про вас: фото, особливі прикмети, можливо, ксерокопії документів. Ці люди мають бути готові почати процес пошуку, раптом із вами щось трапиться: подавати заяви, зв’язуватися з різними службами, вашою родиною.
Крім того, подбайте про свої смартфони, планшети, ноутбуки. Їх дуже часто ретельно перевіряють. Нині склалася така ситуація, коли ваші колишні однокласники чи знайомі по роботі можуть бути ким завгодно: волонтерами, працівниками спецслужб, військовими, бойовиками. І знайдені номери їхніх телефонів у вашому мобільному можуть стати фатальною інформацією. Тому бажано брати із собою «чистий» телефон або переносити всі контакти, залишаючи якнайменше перевірених номерів. Також треба видалити всі фотографії, sms, заблокувати входи до соціальних мереж із пристроїв. Про всяк випадок залиште надійній людині пароль від профілів, щоб у разі небезпеки хтось устиг видалити всю «підозрілу» інформацію. Також радимо звертати увагу на загальну ситуацію на тих територіях: після терактів чи інших негараздів там значно більшає випадків затримання людей. Після нещодавнього вбивства ватажка терористів ми вже отримали кілька звернень щодо зникнення мешканців Донецька. Їх, імовірно, підозрюють в участі чи організації цього.
Що робити, якщо людина зникла?
— Якщо хтось зник у так званій сірій зоні, але на контрольованій Україною території, треба негайно звертатися до поліції, Служби безпеки, громадських організацій, представників уповноваженого з прав людини. Подати заяву ви можете в будь-якому регіоні України, там же можна дістати документ про реєстрацію справи, дізнатися прізвище слідчого. Інколи корисно буває спільно діяти з офіцерами цивільно-військової співпраці Збройних Сил, які допомагають розібратися, що саме могло трапитися. Вони зазвичай знають зони відповідальності підрозділів, тому орієнтуватися легше. І ще важливо, коли людина знайдеться, не забути закрити справу, щоб не було зайвих проблем.
Читайте також: Анатолій Петренко: «З військового погляду Україна готова до запровадження миротворчої місії ООН на Донбасі»
А якщо на окупованій території?
— Ось тут не завжди слід негайно здіймати галас, ми навіть не радимо одразу писати заяву в поліцію. Бо, повертаючись до згаданого вище «закону», людину можуть відпустити протягом трьох місяців без обвинувачування. Треба дивитися індивідуально: якщо процес обміну має відбутися ось-ось, можна пришвидшитися, щоб внести особу до списків. Але реальність така, що обміни полоненими стаються не так часто, тому іноді продуктивніше почекати, раптом відпустять людину, не знайшовши «великих гріхів». Тому, по-перше, ми радимо не панікувати, відшукати того, хто може бути представником затриманого на тій території, щоб подати заяву про зникнення там людини. Це потрібно для того, щоб мати зворотний зв’язок, відстежувати долю та відповідно спрямувати зусилля на звільнення. Обов’язково треба надати інформацію Моніторинговій місії ООН та представникам «Червоного Хреста». Це безпечно, вони намагаються стежити за справою, приходити на суди, підтримувати полонених. У них не дуже багато повноважень на тій території, але це хоч якийсь шанс мати підтримку.
Ви давно займаєтеся цим питанням?
— Так вийшло, що проблематика нашої роботи виключно така: полонені та зниклі безвісти. У травні 2014 року я теж побувала як полонена в луганському СБУ. Тоді мені пощастило, я відбулася легким переляком порівняно з тим, що пережили інші. Нас відпустили, і, мабуть, це був єдиний варіант порятунку, бо на той момент не існувало навіть структури, яка займалася б процесом обміну. Затим я виїхала до Києва, де опікуюся відповідними питаннями: це не тільки допомога в пошуку чи обміні, а також реабілітація — соціальна, юридична, фізична та психологічна — колишніх полонених, їхніх родин. Ми не ділимо людей на військових і цивільних, допомагаємо не тільки громадянам України, а й представникам інших держав, які пройшли пекло в полоні у бойовиків.