“Для того, щоб в Україні почали ставити її п’єси, доньці знадобилося померти”, – зауважив в одному з інтерв’ю батько письменниці, Григорій Яблонський. Дійсно, за життя Ганна побачила на підмостках рідної Одеси лише одну свою виставу “Двері”.
У житті та смерті цієї дівчини багато містики, а можливо — гірких збігів та сумних передчуттів. Ганна загинула в той день, коли мала дістати в Москві за свою п’єсу “Язичники” премію “Особиста справа 2010” журналу “Мистецтво і кіно” . У той день, 24 січня 2011 року, Ганні забракувало 15 секунд, щоб залишитись живою. “Вона вийшла з літака однією з перших та швидко пройшла паспортний контроль, бо майже не мала речей, – згадували потім очевидці теракту в Домодєдово. – Вибух стався за спиною дівчини. Скалок від тротлової бомби їй потрапив просто в серце. Вона так і пішла з життя, із виразом великого здивування на обличчі.”
Читайте також: Вертикаль і терор
Перша поетична збірка — у 15 років, перша п’єса — в 20. В Україні Ганну особливо не помічали, але її доробок, несподівано для самої авторки, оцінили та підтримали в Росії. Її видавали друком та ставили Москві та Петербурзі, Лондоні та Іркутську. “Ганна не була затребувана вдома”, – визнають, із запізненням, українські театральні критики, намагаючись наздогнати час. Цього року “Сімейні сцени” та “Четвертий закон Ньютона” поставили в Одесі. Росіяни, за два роки після смерті Яблонської, не один раз звернулися до її “Язичників”, зокрема й у театрі імені Єрмолової, під художнім керівництвом Олега Меншикова.
Коли Ганни не стало, багато хто звернув увагу на короткий запис у її блозі у Живому Журналі, зроблений за місяць до смерті. “Мені здається, що часу мені залишається зовсім обмаль”, – написала вона. Ганна боялася літаків, і за два роки до загибелі ледь не потрапила до авіакатастрофи. Тоді літак, сідаючи, не втрапив на злетну полосу, але пілот зумів підняти апарат у повітря. “Нам було страшно з чоловіком, – розповідала потім про цей епізод Яблонська. – Ми в небі, коли наша маленька донечка — без нас на землі.”
Читайте також: Чим український театр може зацікавити світ
Кажуть, душі померлих живуть стільки, скільки не вмирає про них згадка в пам’яті людській. У цьому — пояснення “безсмертя” геніїв мистецтва, науки та політики. Ганна Яблонська, – згадують про неї близькі, – забобонно боялася зістаритися. "Думаю про те, що я зробила в житті і що не зробила, – писала вона у блозі16 жовтня 2010 року. – Тобто я не маю на увазі мої якісь досягнення (смішно), а от просто щось таке, про що потім можна буде розповідати в старості. Наприклад, про те, як у молодості я дуже боялася старості. Як стрибала з парашутом у 15 років і як їла ЛСД у 25. Про те, як у 19 в припадку любовної лихоманки взяла ножиці і відстригла ціле пасмо волосся і відіслала в конверті того, кому … І як в 21 провела цілу ніч у московському «мавпятнику» разом з бомжами і повіями в перший же мій приїзд до столиці – через відсутність реєстрації … І як у 28 в Афінах вночі до нас в будинок забралися злодії через залишене мною відкрите вікно, і ми дивом залишилися живі і нас навіть газом не отруїли. І як під час повстання на розі вулиці стали громити банк і як їхали дорогою повз палаючі машини, які могли вибухнути будь-який момент … "
Читайте також: "Дивні люди" оживили Джона Леннона
Доля, немилосердна до Яблонської як матері трирічної дитини, забезпечила їй, посередництвом численних театральних постановок та публікацій у літературних журналах, життя після смерті. Її п”єси, — про самотність та вразливість, про взаємну відповідальність близьких душ та про жорстокість буття, – через трагічну смерть письменниці набули нового, глибшого сенсу. Коротке, яскраве, самобутнє життя Ганни Яблонської — ніби відбиток долі цілого покоління нинішніх 30-літніх. Надто часто, хоч і талановитих, але не затребуваних удома.