Бувають люди, чиї здобутки й травми лишаються тихими й непочутими. До таких належить Ганна Барвінок. Їй судилося ввійти в історію зрадженою дружиною Куліша, Беатріче з хутора Мотронівка, берегинею домашнього вогнища, хоча це далеко не вичерпні характеристики активної освіченої жінки.
23 квітня 1828 року в Борзні на Чернігівщині в родині повітового маршалка Михайла Білозерського народилася донька Олександра. Їхній будинок згорів, родина мусила переїхати на хутір Мотронівка.
Батько був вихованцем Київської академії, мати походила з родини козацького сотника. Олександра здобувала знання в пансіоні в Конотопі. Брати — журналіст Василь та етнограф Микола — збирали вдома освічене товариство, одним із гостей був Куліш, на той час викладач Луцького дворянського училища. Познайомились, коли їй було 15, ціле літо він прожив в окремій хаті, написав «Чорну раду», посватався й отримав відмову. Кажуть, Олександра Білозерська мала неабиякі кулінарні здібності: Костомаров полюбляв куштувати її гриби, а Тарас Шевченко просив другу порцію маринованої нею корюшки.
Білозерська й Куліш таки одружилися за чотири роки, у 1847-му. На весіллі старшим боярином був Тарас Шевченко. Але родинне щастя не встигло початися: Куліша заарештували під час шлюбної подорожі у Варшаві. Іншим кирило-мефодіївцям дісталося не менше. 19-літня Олександра втратила дитину. Більше дітей у пари не було. Попереду чекав шлях у заслання до Тули слідом за чоловіком. Наступні три роки жили переважно за літературні гонорари дружини, яка писала під псевдонімами Ганна Барвінок та А. Нечуй-Вітер. Перший вона обрала сама, другий запропонував чоловік. Перше оповідання написала 1847 року, під час шлюбної подорожі, що так трагічно завершилась.
Після звільнення почалися мандри в пошуках сталості — Петербург, Варшава, Відень, Львів. Зрештою здалися й 1883 року оселились у тій-таки Мотронівці, на хуторі Білозерських — «Ганниній пустині».
Читайте також: Цей загадковий Куліш
Куліш був радше антиподом ідеального чоловіка, про це детально розповідає Віктор Домонтович у белетризованій біографії «Романи Куліша».
Ганна Барвінок нарешті мала час для творчості — друкувала свої оповідання з народного життя в журналах «Основа», «Київська старовина», «Літературно-науковому віснику», в альманаху Миколи Старицького «Рада». Вона приятелювала з промоторкою галицького фемінізму Наталею Кобринською. Тож цілком закономірно, що її запросили долучитися до видання першого українського альманаху жіночої творчості «Перший вінок» (1887), що об’єднав галичанок і наддніпрянок.
Іван Франко називав її співчинею жіночого горя. Ганну Барвінок цікавило, за її словами, «кохання української жінки й чи щаслива вона».
Пожежа знову втрутилася в їхнє життя — згорів переклад Біблії українською мовою, над яким Куліш працював 25 років. Дружина переконала його почати спочатку. Але часу лишалося мало: 1897 року Пантелеймон Куліш помер, а Ганна Барвінок присвятила решту життя клопотам з його літературною і науковою спадщиною та облаштуванню меморіального музею. Зрештою продала родинний хутір, щоб видати чоловіків доробок.
Ганна Барвінок так і не написала свого великого роману. Окрім оповідань, збереглося її розлоге листування з Борисом Грінченком і його донькою Настею, фізиком Іваном Пулюєм, чернігівським адвокатом Іллею Шрагом, драматургом Михайлом Кочубеєм. 1902 року Борис Грінченко допоміг видати її єдину збірку оповідань «З народних уст».
У «Невідісланому листі Кулішеві» Ганна Барвінок молилась і сподівалась:
Все потайне перейде в балачки,
Все пройде, мій Кулішику, все пройде…
Та як мені перестраждати се?
Скоритися в усьому Божій волі?
Молитва, кажуть, залікує все,
Та як мені при ній не збожеволіть?