Ідеться про війну в Боснії, де за три з половиною роки загинуло понад 100 тис. осіб і більш ніж 2 млн залишилися без даху над головою. У середині 1995 року представники Югославії Слободан Милошевич, Хорватії — Франьо Туджман, а також Алія Ізетбеґович від Боснії і Герцеговини підписали угоди, над якими вони працювали впродовж трьох тижнів листопада на авіаційній базі в американському місті Дейтон.
Дейтонські угоди — це не лише документ про закінчення війни. Вони й досі залишаються канвою, на основі якої зіткано устрій держави, а Конституція — додаток до них. Компромісне рішення для країни, що складається із трьох етнічних громад різного віросповідання, допомогло покласти край суперечкам на національному ґрунті, проте паралізувало діяльність державних органів. Так війна «перетекла» з військової сфери в політичну. «Дейтонський мир» — це, по суті, відкладена війна. Ніби гамівна сорочка для Боснії і Герцеговини.
Таким чином, Боснія отримала одну з найскладніших політичних систем у світі. За положеннями договору, владу розділено на дві частини в пропорції 51:49. Перша, більша, дісталася боснійцям, яких раніше називали мусульманами, і переважно католикам хорватам (разом із боснійцями вони становлять Федерацію Боснії і Герцеговини). Друга — православним сербам у Республіці Сербській. Кожна зі складових має власні органи управління й оперує досить великою автономією.
Центральні органи країни відносно слабкі, до того ж тут усе ще діє специфічний орган представництва міжнародного співтовариства. Членів цієї інституції традиційно призначає Захід. Так сформувалася система, яка на практиці заважає домовитися на загальнодержавному рівні будь про що. Спроби провести реформи тільки провокують політичні конфлікти. Боснійці та хорвати, які мають сприяння Заходу й остерігаються поновлення збройних конфліктів, вважають, що ліпше залишати все без змін. А боснійські серби, навпаки, виступають за реформи. У цьому їх підтримує Російська Федерація, не бажаючи миритися з органами правління, де працюють призначені
Заходом представники.
Як наслідок — сьогоднішня Боснія є однією з найвідсталіших країн континенту, хоча її і накачали мільярдами доларів із-за кордону. Ще від 2003 року в ЄС тривають розмови про членство Боснії і Герцеговини, проте сьогодні такого не уявляють собі навіть єврооптимісти. Одна з найбільших перешкод — величезна корупція, а економіка в ще гіршому стані, ніж до війни. Безробіття, зокрема серед молоді, сягає 57%. Багато заводів стоять закритими, а іноземні інвестори бояться вкладати гроші в країну з непевним майбутнім.
Наслідки кривавого протистояння переживає не лише Боснія. Не тільки на Балканах — по всій Європі циркулює чимало зброї всіх сторін конфлікту. За останніми повідомленнями Amnesty International, озброєннями з югославських воєн користуються навіть ісламісти в Сирії та Іраку.
У 1990-х роках джихадисти з Північної Африки посіяли в Боснії зерна радикального ісламу. Тож сьогодні багато боснійців їдуть воювати за кордон. І в цьому випадку підтверджується правило, що недієвий і складний державний апарат не дає змоги ефективно контролювати ситуацію та вчасно реагувати на зміни.
Дейтонські угоди було укладено 20 років тому в Єлисейському палаці в Парижі; за їх підписанням спостерігали тогочасні світові лідери: іспанський прем’єр Феліпе Ґонсалес, американський президент Білл Клінтон, французький — Жак Ширак, німецький канцлер Гельмут Коль, британський прем’єр Джон Мейджор та російський прем’єр Віктор Чєрномирдін. Страшна боснійська війна закінчилась, але ці угоди, на жаль, сформували умови для наступних тліючих конфліктів. Усмішки публічних осіб та політичні компроміси не повинні призводити до встановлення недієвого державного апарату, бо це родючий ґрунт для ще кривавіших воєн. Варто пам’ятати урок Дейтонських угод і у випадку конфлікту на Сході України.
———————–
Одним із суперечливих моментів Дейтона були обмежені повноваження новоутвореного центрального уряду, що майже не давали йому впливу на оборонну політику — вона була під контролем Федерації Боснії і Герцеговини та Республіки Сербської. Натомість угода передбачала роль міжнародних організацій у нагляді за дотриманням домовленостей у певних сферах. НАТО мало контролювати виконання військового компонента. Відтак Альянс активізувався у врегулюванні кризових ситуацій за межами власних кордонів. Це, зокрема, поклало край
дискусії про те, чи має НАТО діяти поза своїми межами.