Галицький Донбас

Подорожі
30 Червня 2013, 15:14

Після «золотого вересня» 1939 року була ще одна зміна західного кордону УРСР, внаслідок чого він набув сучасної конфігурації. На початку 1950-х уряди УРСР і ПНР обмінялися територіями, а заодно й населенням: до складу Польщі увійшов колишній Ниж­­­­ньо-Устріцький район Дрого­би­цької області, а до Львівської долучили старовинні міста Белз, Угнів та Кристинопіль – там знайшли поклади кам’яного вугілля. Таким чином утворився сучасний Сокальський район Львівської області, ну а Кристинопіль, який став Червоноградом, перетворився на фактичний центр регіону, найбільше місто півночі Львівщини. І тре­­ба сказати, що за своїм характером воно суттєво відрізняється від сусідніх міст. Насправді поєднує дві традиції: старого галицького міста зі славною історією та численними пам’ятками архітектури, зокрема сакральної, і водночас пролетарського, причому червоноградські гірники своєю ментальністю суттєво відрізняються від своїх колег із Донбасу. І хоча ще на початку 1990-х років більшість мешканців висловилися на референдумі проти повернення до назви Кристинопіль, вона так цілковито і не відійшла в минуле – навіть на рек­ламному буклеті, випущеному міською радою, фігурують і Червоноград, і Кристинопіль, а чимала частина мешканців переконані, що ста­­ре найменування таки треба повернути.

Воскреслий із попелу

За галицькими мірками Червоноград – досить молоде місто, адже заснував його коронний гетьман Казимир Потоцький у 1692 році, і назване воно на честь його дружини. А вже внук Казимира Франц Потоцький збудував палац, який, попри всі перипетії, досі є родзинкою міста. «Малий Версаль» споруджений за всіма канонами палацового мистецтва. На жаль, із-поміж інших резиденцій цього графського роду доля червоноградського замку в повоєнні роки виявилася драматичною. У радянські часи ставлення до нього було суто утилітарним, він явно не вписувався у пролетарський дух міста, тож невдовзі втратив прилеглу територію – на місці в’їзної брами з’явилася середня школа, а замість палацового саду облаштували стадіон. Утім, споруда таки залишилася палацом, однак, звісно, не графським, а піонерів.

Наприкінці 1980-х у будівлі розташувалася Червоноградська філія Львівського музею історії релігії, тоді ж вона фактич­­но вигоріла дотла. Наслідки тієї пожежі не подолано й досі – музейникам довелося по крихтах вибивати кошти на ремонт покрівлі, водовідведення та інші банальні, але такі потрібні речі. І хай не повністю, але вони таки повернули його до життя. Попри провінційний статус, він має унікальну збірку ікон ХV–ХVІІІ століть, священицького одягу, велику колекцію стародруків ХVІІ–ХVІІІ століть, чимало архівних документів. Загалом у фондах налічується 10 тис. експонатів, тут працюють реставратори. Оскільки в Червонограді немає краєзнавчого музею, то він виконує й цю функцію. І, звісно, розповідає історію роду Потоцьких.

До речі, на стадіоні, що постав на місці саду Потоцьких, проводять­­ся змагання зі спідвею міжнародного рівня. У міс­­ті виникла традиція ходити на змагання з цього виду мотоциклетного спорту. А от чим іще унікальні Червоноград та сусідній Сокальський район, то це сплавом на байдарках. На відміну від інших річкових сплавів він є міжнародним не лише за складом учасників, а й за своєю географією, адже починається в Україні, від селища Старий Добротвір, далі, подолавши чис­­ленні пороги й коловороти на Західному Бузі та його притоках, учасники перетинають державний кордон. Звісно, з дотриманням усіх формальностей, адже це фактично єдине місце на українсько-польському кордоні, де є річковий пункт пропуску спеціально для спортсменів. І далі сплав відбувається територією Грубешівського повіту По­льщі.

Шахтарські традиції Червонограда

З 80 тис. мешканців Червонограда та його супутників Гірника і Соснівки 10 тис. – шахта­­рі. Додайте сюди ще членів їхніх родин, шахтарів-пен­­сіонерів. У Червонограді є важлива для міста дата – це 17 грудня, день Святої Варвари. Саме її вважають небесною покровителькою гірників. Отець Олег, настоятель храму Святої Варвари, розповідає, що служіння в шахтарській церкві нічим не відрізняється від тих, які відбуваються в інших, хіба що тут біль­­ше спеціальних Богослужінь: за здо­­ров’я, за те, щоб не було аварій у забоях. Каже, що цей день гірники відзначають тихо, йдуть до храму, поблизу якого стоїть надзвичайно пронизливий за своїм характером па­м’я­т­­ник загиб­лим шахтарям – Скорбна мати.

Попри технологічну схожі­сть гірницької роботи, мене цікавить, чи є відмінність між донецькими та червоноградсь­кими шахтарями. Місцевий історик і мистецтвознавець Оле­­­на Шовкова каже, що різниця є, причому досить суттєва. Це вона, зокрема, зауважила під час Помаранчевої революції, коли до Червонограда приїхали спостерігачі – шахтарі з Донбасу. Саме тоді вони побачили, що життя в шахтарському місті може бути іншим, аніж звичне для них. І головне – попри те що аварії трапляються і на Донбасі, і в Червонограді, галицькі шахти вважаються все ж безпечнішими, можливо, тому, що там більше уваги приділяють техніці безпеки. Зрештою, в Червонограді, попри численні соціальні негаразди, не знають, що таке копанки. Мабуть, найбільшою проблемою в місті є невизначене майбутнє його шахт, адже частина з них припинила свою роботу, ще частина на межі закриття.

«Ви недооцінюєте шахтарів, адже важка фізична праця ламає слабких, натомість сильні люди піднімаються, дістають стимул для розвитку», – каже про своїх земляків пані Олена. І згадує про свого знайомого, який, ще будучи старшокласником, послухавши розповіді бабусі про голод у її селі на Полтавщині, вирахував, скільки людей загинуло в Україні від Голодомору – цифри зійшлися. І таких талановитих, потужних особистостей, зокрема в шахтарському середовищі, чимало. «Є особ­­ливі люди й поміж звичай­них роботяг, однак їх чима­­ло серед інженерів, які працюють на шахтах», – запевняє пані Олена. Врешті, у Червонограді поєдналося одразу кілька чинників: стара історія та культура, яка в цьому випадку букваль­­но відродилась із попелу, суто українське галицьке середови­­ще, що стало ґрунтом для розвитку міста, традиції, привнесені людьми різних національностей та різних регіонів, котрі приїхали освоювати Львів­­сько-Волинський вугільний басейн, і його шахтарський характер. На Галичині такого поєднання біль­­ше ніде немає.