«Не було їх цілковито в першому Законодавчому сеймі. Говорили про них, боялися їхньої тіні, проти них спеціально спрепаровано виборчу ординацію (закон. — Ред.). Український привид заглянув щойно до другого сейму 1922 року. Хлопи з басовими голосами, з важким кроком, без парламентського досвіду. Через їхні поля марширували війська різних формацій і держав. Вони часто чули гук гармат, але до їхнього слуху не доходив відгомін парламентських промов», — писав про перших українських депутатів у польському сеймі адвокат і політик Зиґмунт Наґурський.
Українці не брали участі в роботі першого сейму Другої Речі Посполитої, який увійшов в історію як «Законодавчий». Він формувався в 1919-му, коли на західноукраїнських землях від Галичини й до Волині ще так чи інак функціонувала ЗУНР і УНР. Та за кілька років ситуація змінилася, українські території опинились у складі Польщі й усе виявилося не так однозначно: умови перебування Галичини й Північно-Західних українських земель (Волинь, Холмщина, Підляшшя) виявилися різними. Не однаковим також буде й ставлення українського населення до нових геополітичних умов і самих виборів до сейму й сенату, які було призначено на листопад 1922 року.
Окупація й ординація
Закінчення польсько-української війни (1918–1919) не розв’язало проблеми Галичини. Улітку 1919-го країни Антанти погодилися на окупацію польським військом територій до Збруча, але залишили за собою право вирішувати подальшу долю краю. Конфлікт було заморожено на невизначений час (по факту до березня 1923-го), і ця невизначеність штовхала Польщу до інтеграції галицького населення, яке чинило спротив. Українці плекали надії на екзильний уряд ЗУНР і міжнародні інституції, до того ж надто разючими виявилися нові обставини життя, порівняно з «небіжкою» Австрією.
Читайте також: Наріжний камінь української державності
Десятки тисяч галичан опинилися в таборах інтернованих, зате зросла кількість жандармів і війська. Нова влада ліквідувала Галицький сейм, а сам край поділила на три воєводства: Львівське, Тернопільське і Станіславівське. По селах скасували обрання війтів — на їхнє місце призначали «громадських комісарів». У 1921 році галичан включили до польського перепису населення, а наступного року організували «бранку» до війська. Ситуація загострювалася й дійшла кульмінації під час листопадових виборів, на яких влада бажала продемонструвати лояльність українців до Речі Посполитої.
Західні держави не відреагували на організацію виборів на окупованих територіях, тож поляки мали розв’язані руки для експерименту. І він був: виборча ординація передбачала створення західного і східного виборчого блоку. На перший виділили 260 мандатів, або один на 69 797 громадян, натомість східному дали 100 мандатів — один на 89 946 осіб.
«Український терор у Східній Малопольщі». Перша шпальта краківського часопису Nowości Illustrowane за 9 вересня 1922 року. За даними польського політика Станіслава Лося на 11 українських замахів поляки відповіли 22 екзекуціями
Ординація також дозволяла появу малих локальних партій, що, звичайно, було на руку адміністрації: переконати українців голосувати за національні польські партії видавалося нереальним завданням, але утворити місцеві політичні групи було цілком до снаги. Тож окрім 17 партій, що змагалися за голоси галичан, у різних місцевостях з’явилися власні якщо не українські, то україно-польські проєкти.
Читайте також: Атрибути незалежності
Українці розділилися в поглядах на вибори: хтось пропагував масову участь, щоб після перемоги українські депутати мали змогу зробити в сеймі гостру заяву з протестом щодо окупації та скласти мандати. Або ж після виборів обрані депутати могли виїхали в еміграцію й там утворити офіційне представництво, яке заступало б галицьке населення. Та зрештою переважила ідея повного бойкоту виборів — до неї була схильною більшість населення й уряд ЗУНР, розташований у Відні. Серйозність намірів українців забезпечувала присутність таємної Української військової організації (УВО): колишні комбатанти Галицької армії об’єднували численних вояків, які були готові зі зброєю втрутитися у виборчий процес.
«Хлібоїди» й «гончаки»
Організація виборів постала перед тотальним бойкотом і саботажем на місцях: українці нищили польське майно і здійснювали замахи на агітаторів. Адміністрація відповіла на це ще більшим тиском.
«Терор і змушування до участи у виборах без кінця, — так описала ситуацію біля Тлумача (тепер Івано-Франківська обл.) газета «Діло». — Скликав староста сесію наказних війтів дня 25 вересня і дуже накинувся на них за це, що члени виборчих комісій зреклися честі засідати в комісіях. Він загрозив, що за зречення з членства комісії каратиме гривною не 20 000 мп (марок польських. — Ред.), але 200 000 мп. А що дня 20 вересня оголошено в повіті наглі суди, загрозив усім наказним війтам, що вони будуть відповідати, коли в селі станеться яка пакість, і приказав ставити варти в селі й по фільварках. Селяни мусять сторожити на сльоті й холоді чужого добра».
Читайте також: Відчайдухи-прапороносці
Пік саботажу припав саме на вересень: якщо в червні–липні офіційно було зафіксовано по шість випадків, то в серпні їх налічувалося вже 38, а наступного місяця 116. Із них 22 замахи, 14 випадків знищення майна та 80 підпалів.
Оскільки старі політичні сили підтримали бойкот, то політична доцільність вимагала появи української партії з пізнаваним лідером. «Для таких інтеліґентів вигадувано вже «політичну теорію». Мовляв, треба рахуватися з фактом, що на сході большевики, — отож, треба годитися з Польщею, — писав у спогадах політичний діяч Іван Макух. — Угода, мовляв, можлива так, що українці будуть льояльними громадянами Польщі, а за те можуть вимагати автономії, навіть федеративної перебудови Польщі. От, хай буде гурток і пропаґує ту концепцію. Гурток бідний, то йому можуть «демократичні» поляки помогти грішми, щоб оснували відповідну пресу, організацію і т. д.».
Найвідомішою групою, що порушила бойкот виборів, стала Українська хліборобська партія на чолі з редактором часопису «Рідний Край» Сидором Твердохлібом. У народі партію популярно називали «хлібоїдами» й були праві: партію створили за польські кошти й уже в урядових колах нарікали, що «хлібороби» відмовляються працювати без грошей — коли троє кандидатів не отримали фінансової винагороди, то не захотіли ставати кандидатами. Твердохліб загинув від рук бойовиків УВО: його розстріляли після мітингу поблизу Кам’янки-Струмилової (тепер Кам’янка-Бузька Львівської області).
До того ж на Галичині з’явилися озброєні групи, що здійснювали рейди по окремих повітах. Влада не мала наміру толерувати витівки українців і вже у вересні в різних місцевостях проголосили «наглі суди» — трибунали, які за спрощеною процедурою розглядали справу й ухвалювали смертні вироки.
«Українці при роботі». Перша шпальта Nowości Illustrowane за 30 вересня 1922 року. Згідно з офіційними даними того місяця було здійснено 116 актів саботажу
«Дня 15-го жовтня появилася у Зборівському повіті повстанська група, зложена з 50 людей. Вона, руйнуючи й палячи по дорозі фільварки польських дідичів та оселі польських колоністів, вбиваючи та проганяючи польську поліцію й жандармерію, перейшла досі повіти Зборів, Бережани, Підгайці, Бучач, Перемишляни, Борщів і Чортків, — писав еміграційний часопис «Український Скиталець». — Ці групи… роздроблюються по дорозі на малі гуртки, які несподівано появляються в різних місцевостях і ширять переполох між польськими зайдами. Дідичі й польські жандарми втікають до міст. Повстанці роздають забране поляками добро між селян і взивають їх відозвами вступати в повстанські ряди та бойкотувати вибори».
Поза деякими перебільшеннями, повстанські групи справді становили загрозу державній безпеці. На їх перехоплення відрядили військові загони, й урешті ватажків повстанців, Степана Мельничука й Павла Шеремету, заарештували та на підставі вироку «наглого суду» стратили.
Придушення українського опору відбувалося за негласним наказом прем’єр-міністра й міністра внутрішніх справ, які доручили політику Станіславу Лосю організувати «пацифікацію» (втихомирення. — Ред.) населення.
«Наглий суд». Плакати про запровадження польських трибуналів з'явилися по всій Галичині з вересня 1922 року
«Я мав справу з терором, винищення якого вимагало багато часу, а того часу саме й не було, — писав у спогадах Лось. — Отож я вирішив на терор відповісти іще сильнішим терором. Я переговорив із керівництвом поліції й отримав наказ здійснити найчисленніші арешти серед підозрюваних у терористичній участі відносно влади. Відомо, що поліція в разі спроби втечі затриманого має право застосовувати зброю…».
Достеменно невідомо, скільки відбулося таких інцидентів, але за підрахунками Лося на 11 убивств, які здійснили українці, поліція відповіла 22. Тодішню ситуацію він порівнював із полюванням: «Якщо на крупного звіра полюється з гончаками й гончаки оточують загнаного хижака, то дуже нелегко відірвати роз’ярених гончих собак від оточеного хижака, щоб, наприклад, узяти звіра живим. Те саме відбувається з кожним терором і контртерором. Я організував контртерор, але заспокоїти терор мені вдалося з великими труднощами — це теж дуже людське».
Читайте також: Станіслав Кульчицький: «Психологічна залежність від Москви обертається малоросійством»
На виборах 1922 року проголосувало 68% виборців, і якби не Галичина, то цей відсоток був би значно вищим. У варшавському воєводстві явка становила 84%, а в познанському — 87%. Зате в Станіславівському 32%, Тернопільському 35,1% і у Львівському 52%. Останній результат не дивує: до Львівського воєводства приєднали частину суто польських повітів. «Хлібоїди» здобули п’ять мандатів, серед яких був один звільнений із посади священник і четверо селян, про яких говорили, що у Варшавському сеймі не могли висловитися польською.
Вибори волинсько-поліські
Окрім Галичини, яку згодом перейменували на «Східну Малопольщу», в кордонах польської держави опинилися й Північно-Західні українські землі, які кілька років перед належали до УНР і містили переважний відсоток українського населення: Волинь, Холмщина й Підляшшя. Щодо них особливих питань не виникало: західний світ прийняв входження цієї території на підставі Ризького миру — міждержавного порозуміння між Польщею та радянською Росією.
Тому місцеве населення не мало причин бойкоту, та навіть УВО забезпечувало охорону українським кандидатам. Попри велику кількісну перевагу (за переписом 1897 року у Волинській губернії поляки становили лише 6%), українці постали перед технічними перешкодами.
Голос «шістнадцятки». Плакат з українськими послами, яких 1922 року обрали до польського сейму та сенату від Блоку національних меншин
«Наприклад, для Волині приділено було 16 мандатів до Сойму і 5 до Сенату, а для такої самої території польської з таким самим числом населення польського припадало мандатів 25, — описував майбутній сенатор Михайло Черкавський. — Холмщину було поділено на виборчі округи так, що до неї прилучено було чисто польські території сусідньої Люблинщини, що перевага була польського елементу в тих округах і можна було згори сказати, що це не давало можливости провести до Сойму ні одного українця від Холмщини».
Не могли українці сподіватися й на депутатів «за списком»: згідно із законом за списком голосували за ті партії, які виставили своїх кандидатів у понад шести округах, а Волинь налічувала лише три округи. До того ж місцеві українці були значно слабше організовані, ніж галичани. Усі ці проблеми не залишали іншого вибору, окрім як блокуватися з іншими національними меншинами: євреями, німцями, литовцями, білорусами й навіть невеликою групою росіян. Так постав Блок національних меншин, або ж «16‑ка» — за номером у бюлетені.
Нова реальність, у якій опинилися українські землі, сама диктувала й виборчу програму: «16-ка» вимагала передачі землі селянству, скасування польської колонізації та преференцій, які отримували колоністи, свободи віровизнання, повернення церков і шкільництво з мовою меншин. Адміністрація виставила альтернативних українських кандидатів, але населення дисципліновано підтримало «16-ку». Хоча й тут відсоток тих, хто голосував, був меншим, аніж в інших польських регіонах: на Волині явка виборців становила 59,1%, а на Поліссі 54%. Зате в окремих округах Волині Блок меншин узяв 80% голосів.
«16‑ка» здобула на згаданих північно-західних землях 100% мандатів, що було для всього польського світу страшенно прикрою несподіванкою, бо наявним покажчиком, що тамошні «креси» — це насправді велика більшість автохтонів, а не поляків», — підсумував український кореспондент у сеймі Іван Кедрин.
Результат справді приголомшував: на Волині українці отримали дванадцять мандатів, на Холмщині чотири й на Поліссі два. Схожими також були результати на виборах до сенату: на Волині Блок забрав усі п’ять мандатів (із них чотири — українські) й один на Поліссі. Ще два мандати до сейму та один до сенату українці здобули «по списках». Отже, їм належало 26 мандатів: 20 до сейму та 6 до сенату.
«Згідно з волею українського народу, яку він проявляв упродовж сторічних змагань за свою національність, згідно з волею населення ми, представники Волині, Холмської Землі, Підляшшя і Полісся, декларуємо з цієї сеймової трибуни перед цілим світом, що ціллю українського народу є відродження Самостійної Української Держави», — виступив у сеймі від імені українських послів Самійло Підгірський.
У майбутньому представники північно-західних земель ніколи не повторили свого результату 1922 року, ба більше: часто їхні кандидати балотувалися за урядовим списком — тут польська адміністрація застосувала гібридну політику щодо українства. Натомість починаючи з 1928-го у виборчу кампанію включиться Галичина. На чергових виборах українці здобули 48 мандатів до сейму й 11 до сенату.