Еміграція з України сьогодні становить одну із загроз національної безпеки. Після заяви міністра Павла Клімкіна про те, що нашу країну щомісяця покидає 100 тис. трудових мігрантів, цю цифру спростили до хвилини: щохвилини на заробітки виїжджає двоє наших співгромадян. Утім, еміграція — явище не сучасне, воно має свою сумну традицію. Вже наприкінці ХІХ століття галицька преса, громадськість і влада били на сполох, називаючи її епідемією. А коли на сторінках щоденної львівської газети «Діло» за 31 серпня 1892 року (sic!) автор статті роздумував над причинами масової еміграції, то дійшов висновку, що це пов’язано не з пошуками золота, не з колонізацією, а «єсть се еміґрація за хлібом. Головним же аґітатором єсть жолудок».
Злидні в цифрах
У 1888 році з’явилося друком одне з найцікавіших досліджень соціально-економічної ситуації в австро-угорській Галичині під назвою «Злидні в Галичині у цифрах». Її автор Станіслав Щепановський навчався й працював у Франції, Італії, Англії та Індії, а 1879-го повернувся в Галичину, щоб розвивати нафтовий промисел.
Читайте також: Затоплені асиміляцією
«Маємо перед собою працю зовсім іншого масштабу, чуємо насамперед голос людини європейської, обізнаної з сучасним рівнем промисловості, фабрик, рільництва і т. п. у різних країнах, а крім того, чуємо голос прекрасного практика, промисловця і капіталіста, який без гучних фраз, не граючись у піжмурки, оцінює відносини і людей з точки зору інтересів нового класу, ще у нас не зовсім усталеного, — великих промисловців і капіталістів», — писав про дослідження Іван Франко.
На той час в австро-угорській Галичині українці були меншістю в містах й пропускали вперед поляків та євреїв. Як свідчила загальна тенденція, що більший населений пункт, то менший відсоток у ньому українців. Так, у містах із населенням понад 5 тис. осіб поляки становили 64%, українці — 23,4%, а з понад 20 тис. — відповідно 72,5% і 13,6%. Та загальна картина, звісно, була на користь українців, яких у Східній Галичині налічувалося 65% супроти 20,7% поляків.
Реклама «Руської агенції» в Чернівцях. Заохочувала місцеве населення до еміграції в Північну Америку
З огляду на те що українці здебільшого були представлені сільським населенням, дослідження Щепановського особливо стосуватиметься наших предків. Отже, Галичина виявиться одним із найгустіше заселених регіонів Європи: 80 осіб на квадратний кілометр. Та що найважливіше, частка людей, зайнятих у сільському господарстві, становила 60, а то й 64 особи. Лише два регіони мали більші показники: провінція Бенгалія в Індії (110 осіб) та Китай (83). Хоча краще порівняти з ближчими краями: Британія — 27 особи, Німеччина — 37, Угорщина — 33, Ірландія — 45.
При цьому якість праці в Галичині була надзвичайно низькою. Наприклад, якщо в Конгресовій (підросійській) Польщі, яка за кількістю населення дорівнювала Галичині, на один квадратний кілометр припадало 38 осіб, зайнятих у господарстві, то показники зібраної пшениці, жита, вівса, збіжжя та картоплі перевищували галицькі. А якщо зіставити, скільки одна особа за рік виробляла продукції, то картина буде ще промовистішою: в Англії та Бельгії — 22 центнери, у Франції та Німеччині — 16, в Ірландії — 11,4, а в Галичині — 6 ¾.
Читайте також: Марна спроба централізації
Ще про рівень цивілізації можна судити з того, що галичани дуже мало вживали кави, чаю та цукру, зате достатньо горілки й картоплі. Навіть такі традиційні види продуктів, як м’ясо та молоко, були в дефіциті (див. «Річне споживання продуктів на одну особу»).
Майбутній редактор часопису Spiegel Мартін Поллак, пишучи дослідження про Галичину ХІХ століття, іронічно зауважив: «Русинським селянам було нескладно дотримуватися найсуворіших постів, накладених попами: сорок днів до Великодня, сорок перед Різдвом, чотирнадцять на Петра і Павла, два тижні перед Першою Пречистою, а ще кожної середи й п’ятниці протягом року; а як хочеш прислужитися Богові, то постуй ще й у понеділок».
Нафтові вишки в селі Слобода Рунгурська біля Печеніжина, що на Коломийщині. Заходами Станіслава Щепановського в цій околиці було споруджено найбільший та найсучасніший нафтопереробний завод. Фото 1890-х
Не менші проблеми були й із тваринництвом. Крім того, що в Галичині на одного селянина припадало вдвічі менше голів худоби, ніж у Західній Європі, то ще й їхня якість була значно гіршою. Завдяки даним залізниці стає відомо, що середня вага галицького вола становила 340 кг, а свині — 40 кг. До порівняння: у Франції віл важив 500 кг, а свиня — 116 кг. І навіть корови давали незрівнянно менше молока: якщо в Англії чи Бельгії 2000 л на рік, то в Галичині — 650 л. Якщо ж перевести це на одного селянина, то виявиться, що в Англії він продукує м’яса та молока вшестеро більше, ніж галичанин.
Читайте також: Панська ідентичність
Усі ці цифри давали підстави польському економістові стверджувати, що «кожен познанський поляк вартував двох галицьких». Галичани вдвічі менше їли та вчетверо менше продукували, ніж західні європейці.
У руках подоляків
Великою мірою занепад Галичини був наслідком господарювання місцевої шляхти, яка в польській літературі відома як подоляки. У складі Австро-Угорської імперії до Галичини належали не лише українські землі, а й польські. Перші називалися Східною Галичиною, другі — Західною.
«Подоляки представляють великих землевласників, які, немов острови, розкидані в морі руського населення. В основному це нащадки польських колонізаторів, які протягом п’ятиста років проживають на Русі та провадять там політику, що досі нічого не дала жодному з цих народів, ані європейській культурі», — писав про них на початку ХХ століття польський публіцист єврейського походження Вільгельм Фельдман.
А за чверть століття інший польський публіцист Миколай Зданович давав їм подібну оцінку: «Ця суспільна група була найбільшою мірою егоїстичною, культурно здегенерованою, внутрішньо зіпсованою. Одним словом, це були ті відомі в Західній Європі «галицькі графи», для яких мірою всього виступали титули, гроші, гарні манери і генеалогічне дерево, яке часто домальовувалося в поті чола».
Результати господарювання подоляків особливо легко простежити, якщо порівняти із західною частиною. Весь край мав площу 78 496 км2, із них 53 201 км2 (або 2/3 території) займала Східна Галичина, 25 295 км2 — Західна. Та ця пропорція стає зворотною, коли поглянути на кошти, які сюди вкладалися. Так, до 1888 року в Західній Галичині збудовано 2160 км доріг, а в Східній — 647 км. У 1900-му субвенція на прокладання доріг становила 93 300 корон для західних повітів і 26 712 корон для східних.
Схоже було із фінансуванням гуманітарної сфери. Якщо в 1879 році західні повіти отримали на шкільництво 90 197 корон, то східні — 24 907. Та, врешті, й саме українське шкільництво порівняно з польським бачилося більш ніж убогим: русини (так називали місцеве населення) мали перевагу хіба що в кількості одно- та двокласних шкіл, а вже чотирикласних було лише п’ять. Та всіх їх лише умовно можна було зарахувати до українських, адже вони були утраквістичні — двомовні.
І ще одна промовиста цифра: у 1900 році без участі лікаря та акушерки в Галичині народилося 250 484 дітей, тоді як у Чехії, що перебувала в одних кордонах імперії Габсбурґів, — 4775. Цифри просто неспівмірні!
Полетів би-м на край світа…
«Якщо еміграція наших людей — це справжнє лихо нашого краю, то в сто разів страшніше те, що діється з нашими емігрантами не в Бразилії, не в плантаціях, не під сузір’ям Південного Хреста, а у нас в краю і на кордонах держави. Не минає і дня, аби наші вітчизняні й закордонні часописи не подавали фактів, що жахом проймають читачів. Еміграція — це лихо Галичини — рознесла нашу нужду по всіх кінцях монархії і всюди викликає такі сцени, які доти, напевно, вважалися б за неправдоподібні й неможливі», — писав у Kurjer Lwowski 1895 року Іван Франко.
Перенаселена Галичина опинилася в критичній ситуації. Кількість приватних господарств стрімко збільшувалася в результаті подрібнення. Так, якщо в 1859-му їх було 799 783, то вже в 1892-му — 1 420 000. Про їхню продуктивність свідчить те, що з 1000 господарств 879 сплачували податку менш як 5 флоринів, а з них 500 — узагалі менш як 1 флорин. Якщо взяти за зразок інші австрійські території із сільським населенням, то побачимо, що в Нижній Австрії 442 із 1000 платять податок більш як 10 флоринів, у Зальцбурзі — 385, а в Галичині — 49.
Читайте також: «За право зватися нацією»
Галичани частіше одружувалися: 8,61 на 1000 осіб, тоді як в інших австрійських місцевостях цей показник становив 5–6, і в них більше народжувалося дітей (45,15 на ту саму 1000 осіб, що на 7,23 більше, ніж у середньому по імперії).
Високі податки, вкрай неефективна господарська діяльність влади та залишкове фінансування перенаселеної Східної Галичини привели до того, що середній вік життя галичан становив 27 років для чоловіків і 28 ½ для жінок. А від хронічних захворювань щороку помирало 56 тис. осіб та ще близько 50 тис. від голоду.
Галицькі емігранти в Канаді. Після «бразильської епідемії» галицькі українці стали дедалі більшу увагу звертати на Північну Америку
Еміграція була чи не єдиним виходом зі становища, і допоки влада спромоглася бодай якось на неї відреагувати, цей рух став масовим та погано контрольованим. Селянство було готове їхати будь-куди, де тільки обіцяли вільну землю. Так, подільські селяни з прикордонних із Росією територій втікали, навіть нелегально, під скіпетр Романових. А після того як 1888 року в Бразилії скасували рабство, місцевий уряд активно заохочував еміграцію з Галичини. На початку 1890-х край охопила «бразильська лихоманка», і вже незабаром тут працюватимуть численні італійські агенти. Саме звідсіля кораблями транспортуватимуть селян за океан. З преси дізнаємося, що лише на двох суднах, які 28 листопада та 8 грудня 1895-го мали відпливти до Бразилії, було записано 800 галицьких мігрантів, а загальна кількість, що того року покинула край, становила 8 тис. осіб.
Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну
Галичину заповнили численні аферисти, які, користаючись неграмотністю загалу, видурювали в селян останні гроші, які ті здобували за продану вдома землю. Щоб упорядкувати відносини в цій царині, влада заборонила без урядового дозволу займатися еміграційними справами, а за її порушення загрожувала кара — арешт від восьми днів і до шести місяців.
Утім, селяни потерпали від шахрайства з боку жандармерії та інших представників влади, які на транзитних станціях могли конфіскувати кошти чи просто висадити з поїзда. А одне із цікавих розпоряджень місцевої влади (села Озерна неподалік Тернополя) цитувала тогочасна преса: «Аби охоронити людність від терпінь, на які вона наражена під час еміграції до Америки, ц[ісарсько]-к[оролівське] староство постановило нікому і ні під яким приводом не видавати паспортів до Бразилії. А хто би, незважаючи на те, звернувся до ц-к староства з просьбою про паспорт до Бразилії, буде за зневаження розпоряджень влади притягнений до строгої відповідальності».
«Нафтові краєвиди» Борислава. Пролетаризація місцевого населення не допомогла останньому вирватися з економічної кризи
Еміграційна гарячка мала різні хвилі: на якийсь час бразильський уряд відмовився приймати галичан. Щоправда, зросла кількість виїздів до Боснії, а відтак в еміграційних документах згадувалося про збільшення емігрантів-боснійців. Влада мала підстави підозрювати, що це ті самі галичани, але вже з боснійськими документами. Зрештою, еміграція часто залежала від урожаїв.
У 1902 році під час жнив селяни організують перший масовий страйк у Європі, у якому взяло участь близько 200 тис. осіб. Утім, польській адміністрації буде легше переселити сюди колоністів-мазурів, аніж підвищити платню місцевим селянам.
За три десятиліття — з 1880-й по 1910-й — кількість поляків у Східній Галичині зросте на 1 млн. І якщо в східній частині краю раніше проживала третина всіх галицьких поляків, то на 1910 рік — 45%, тобто майже половина. Український провід проголосить «політику масової самооборони і рішучої опозиції проти галицько-польської адміністрації» та допомагатиме селянам у працевлаштуванні на сезонні роботи в Німеччині.
Еміграцію неможливо було зупинити, але можна було переспрямувати. Один із таких проектів належав митрополитові Андрею Шептицькому, який задумав створити в Російській імперії Акційний Парцеляційний Банк із французьким капіталом. Його метою було скерування погляду галицьких селян із Америки на територію Правобережжя. Тут, на розпарцельованих землях польських землевласників, мали заселити свідоме галицьке селянство, відкрити церкви та народні школи. Цей задум був зупинений чи не на останній стадії, коли після домовленостей із французами та отримання низки урядових дозволів документи опинилися в Міністерстві внутрішніх справ, де й було «поховано» цілу справу. Уже в 1909-му Шептицький реалізував подібну ідею в Галичині, створивши Земельний Банк Гіпотечний.