Наскільки істотним мистецьким явищем є український балет? Чи є в ньому постаті міжнародного масштабу? Чи мали вони вплив на світову історію розвитку цього жанру? Відповіді на ці запитання знають здебільшого вузькі фахівці, а загал переважно досі перебуває в полоні уявлень про «найпередовіший і найпрогресивніший у світі»… А в українців — от хіба що танцювальні вставки в побутових виставах, поки нам не принесли високу хореографічну культуру…
Оксана Суховерська
Мистецтво танцю нероздільно пов’язане з професіоналізмом вишколу. Свою особливу сторінку в історію української модерної хореографії вписали танцівниці Галичини. Серед них на окрему увагу заслуговує постать Оксани Суховерської (Федів), уродженки Золочівщини. Вона навчалася гри на фортепіано й закінчила приватну школу евритмії. Підвищувала рівень своєї професійної освіти й майстерності на курсах у Відні, Берліні та Празі. Як засновниця жіночої лінії шведської руханки (фізкультури) в українській громаді Галичини, досвідчена викладачка численних жіночих навчальних закладів, авторка низки підручників вона залучала своїх вихованок до участі в найрізноманітніших творчих проєктах і масових урочистостях: спортивно-патріотичних дійствах, професійних театральних постановках, у музично-поетичних вечорах, показах-демонстраціях народного одягу, програмах гімнастично-пластичних танців на підставі евритмії — швейцарської системи Еміля Жака-Далькроза й вільного танцю Айседори Дункан. 1930-го вона відкрила першу в краю школу ритмопластики (що діяла здебільшого в залі ремісничої громади й у будівлі Товариства «Сокіл»), у якій до 1932 року сформувалися чотири курси: дитячий, два для молоді, один жіночий.
Читайте також: Український балет в умовах еміграції та бездержавності
Оксана Суховерська готувала сольні й групові танцювальні програми своїх менших і старших учениць на підставі прочитання музики Михайла Вербицького, Остапа Нижанківського, Каміля Сен-Санса, Сергія Рахманінова, Ференца Ліста, Едуарда Шітта, Роберта Шумана, Володимира Балтаровича, поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, Констянтини Малицької, Юрія Федьковича. На початку німецької окупації Оксана Суховерська увійшла до складу трупи «Український оперний театр» як постановниця хореографічних композицій у низці вистав.
Ірена Соколовська і Дарія Нижанківська-Снігурович
Із цих виступів починаються творчі шляхи її майбутніх послідовниць і діячок хореографічного мистецтва української діаспори: Дарії Нижанківської-Снігурович, Ірени Соколовської, акторки й хореографині Ірини Залеської, авторки низки праць із хореографії Марії Пастернакової та інших.
Дарія Нижанківська-Снігурович
Її учениця Дарія Нижанківська-Снігурович — українська хореографиня, педагогиня. У вісім років Дарія вступила до школи ритміки Оксани Суховерської, у якої провчилася десять років й отримала базові знання з балету. Удосконалювалася в Празі в балерини Мії Славенської, у Львові в приватній балетній школі хореографа Станіслава Фалішевського й у Валентини Переяславець. 1939 року Дарія — провідна балерина Львівської опери.
В еміграції вона відкрила балетну студію в таборі для переселенців в Австрії, вихованки якої на Міжнародному фестивалі танцю в Інсбруці 1945 року отримали відзнаку за композицію «В’язанка українських народних танців».
Від 1950-го Дарія Нижанківська-Снігурович керувала власною студією мистецького танцю у Вінніпезі (Канада).
Акторка й хореографиня Ірина Залеська (з роду Кобзяр) також після школи ритмопластики Оксани Суховерської в час німецької окупації танцювала в балеті Львівського оперного театру. В еміграції вела ритмопластичну студію в місті Міттенвальд (1946). З переїздом до Мельбурна (Австралія) у 1949-му займалася режисерською й хореографічною діяльністю в аматорському середовищі, заснувала й вела ритмопластичну студію при українській школі в Нобл Парку (1962–1988), де викладала ритмопластику й художнє слово.
Рома Прийма
Світовою є географія творчих здобутків Роми Прийми-Богачевської — української танцюристки, хореографині й педагогині. Рома Приймівна (як називали її в Галичині) народилася в Перемишлі, була наймолодшою за віком балериною (від 13 років), яка зуміла стати солісткою Львівської опери на зламі 1930–1940-х. Її мати, Іванна Шмериковська, була професійною піаністкою, віолончелісткою і співачкою та мала великий успіх у міжвоєнній Галичині. У восьмирічному віці Рома вступила до школи ритмічного танцю за системою Еміля Жака-Далькроза у Львові, потім до приватної школи модерного танцю за вігманівською системою Матильди Броневської, а згодом до балетної студії при Львівській опері, де викладали Оксана Суховерська, Оленка Ґердан-Заклинська, Олег Сталінський. 1944 року Рома і її мати переселилися до Австрії, де через 3 роки вона з відзнакою закінчила Академію музики і драматичного мистецтва у Відні (студії під керівництвом Ґрети Візенталь).
Рома Прийма
Згодом стала солісткою балетних труп Національного театру в Інсбруку, у Зальцбурзі. Після зустрічі з хореографом Гарольдом Кройцберґом на своїй віллі в Альпах почала зосереджуватися на експресіоністській стилістиці, намагалася розкрити через пластику таємниці людської підсвідомості.
Разом з мамою як акомпаніаторкою Рома Прийма з оригінальною програмою «Танці й характери України» вирушила в концертне турне культурними центрами Канади, Північної і Центральної Америки й упродовж п’яти років концертувала Європою (у Парижі, Мюнхені, Женеві, Лондоні, Афінах), найбільшими містами США й Канади.
Поклін науці – постановка Марії Пастернакової
Після переїзду до Канади виступала як солістка в Королівському балеті у Вінніпезі, танцювала в театрі знаменитої балерини Рут Сорель у Монреалі. Після повернення до США 1951-го набула громадянства й оселилася в Нью-Йорку, де танцювала з відомою танцювальною групою Марти Ґрем. Створила власну школу балету й українських народних танців у Нью-Йорку, Йонкерсі, Ньюарку. Школа Роми Прийми набула популярності завдяки великим балетним постановкам «Попелюшка», «Квіт папороті» (1970), «Пригоди Пера Ґюнта» (1973).
Рома Прийма
У своєму індивідуальному танці надзвичайно вміло поєднувала класичний вишкіл і український фольклор. Провадила літні курси-табори українських танців для дітей, які були дуже популярними серед української діаспори.
1978 року створила ансамбль «Сизокрилі» й стала його мистецьким керівником. Цікаво, що, на відміну від традиційних національних танців, де на сцені зазвичай домінують танцюристи, у «Сизокрилих» зосереджували увагу на сильних, атлетичних і рухливих жінках.
Яскраві, модерні, ініціативні й віддані українській справі галичанки зберегли та пронесли свою самобутність через усі повороти долі в складних політичних й історичних обставинах, єднаючи сучасну виразовість танцювального руху та національну ідентичність, плекаючи їх і в осередках українців діаспори, і в провідних професійних колективах Європи, США, Канади, Австралії.