– Ти звідки тут взявся в такий час? – дивуються наші прикордонники.
– Та от з Молдавії депортували та в’їзд заборонили.
Заспаний прикордонник недовірливо хитає головою, але нічого не питає, і я йду далі. Потім були марні очікування хоч якогось транспорту, що їде у бік Одеси, пошуки ночівлі та, нарешті, сон до світанку у котельні сільської школи, куди мене пустив добродушний кочегар…
Автономне територіальне утворення Гагаузія – другий після Придністров’я «проблемний» регіон Молдови. Ще з часів Перебудови місцеві мешканці (переважно гагаузи – тюркомовний православний народ) відрізнялись прорадянськими та проросійськими поглядами, що не могло не призвести до конфлікту із Кишиневом. На відміну від Придністров’я, ситуацію у Гагаузії вдалося вирішити мирно. До останнього часу гагаузів цілком влаштовував наданий Молдовою автономний статус. Більш актуальними були соціально-економічні питання, адже це – найбідніша частина країни.
Однак наприкінці минулого року у Комраті, столиці автономії, знов активізувалося політичне життя. Причиною стали євроінтеграційні успіхи Молдови та посилення риторики щодо об’єднання країни з Румунією. 27 листопада 2013 р. гагаузький парламент прийняв рішення про необхідність проведення на території краю референдуму. Учасники всенародного волевиявлення мали висловити свою позицію у двох питаннях. По-перше – щодо зовнішньополітичного курсу: Європейський або Митний Союз. По-друге – про незалежність Гагаузії в разі втрати Молдовою суверенітету.
Проведення референдуму запланували на 2 лютого. Декілька місяців відбувалася боротьба між центром та регіоном: у Кишиневі заявляли про незаконність таких дій, а в Комраті та інших містах автономії збирались багатотисячні мітинги. Супротивники референдуму звинувачували гагаузів у сепаратизмі, а прибічники відповідали, що «житимуть хоч з чортом, аби не з румунами». Прокуратура Молдови порушувала кримінальні справи, а гагаузькі депутати запевняли всіх, що не відступлять. Лояльними центру залишились тільки силовики автономії та прімар (мер) Комрату Ніколай Додогло.
Молдовський ЦВК не надав необхідні для процедури референдуму бланки та печатки, і їх довелося робити власними силами (також надійшла фінансова допомога з Росії). Пролунала інформація про можливі провокації та формування у населених пунктах автономії «народних дружин».
Якщо Європа від конфлікту фактично дистанціювалася, то Росія неофіційно підтримала ініціативу гагаузів. Деякі експерти взагалі схильні вбачати у цьому процесі виключно гру Москви. В цьому світлі одразу згадуються слова представника президента РФ у Придністров’ї Дмитра Рогозіна: мовляв, на шляху до ЄС потяг під назвою «Молдова» може втратити пару вагонів. Одним з цих «вагонів», як можна здогадатись, і є Гагаузія.
У переддень референдуму до комратського готелю, в якому я оселився, зайшли двоє чоловіків у цивільному.
– Поліція Республіки Молдова, – представився один з них та дістав посвідчення, – вибачте, що турбуємо, але ми перевіряємо всіх іноземців, які прибувають до нас. Отже, яка мета вашого перебування на території країни?
– Та завтра ж референдум має бути, от і вирішив приїхати поспостерігати, а потім репортаж написати.
– Хм, референдум, кажете, – моя відповідь зацікавила офіцера, – а давайте пройдемо у відділок, це поруч, і ви нам все як слід розкажете. Буквально 5 хвилин.
Я вже знав, що фразі «буквально 5 хвилин» з вуст правоохоронців вірити не варто, але вибору не мав. Незабаром я переконався, що наше спілкування – не формальна перевірка «для галочки». Допит тривав декілька годин. Чемно, коректно, але надзвичайно прискіпливо мені задавали одні й ті ж питання: як та навіщо я сюди приїхав, звідки знаю про референдум, хто мені заплатив, кого знаю з місцевих. Поступово все починало нагадувати якусь сцену з фільму про шпигунів, де я був у ролі затриманого іноземного агента. Враження посилилося після того, як мене попросили показати вміст кишень та побачили роздруковані контакти місцевих політиків (а як без них матеріал писати?) та звичайнісінький iPod. Поліцейський схопив старенький плеєр з таким виглядом, наче це була професійна апаратура для розвідників.
Офіційна причина такої уваги до моєї персони виглядала доволі смішно: я, як журналіст, начебто мусив обов’язково отримати акредитацію в МЗС у Кишиневі. Правоохоронці у розмові самі визнали, що справа в іншому: їм не до вподоби увага іноземних ЗМІ до цієї теми. Та й хто знає, чим насправді планує займатись якийсь підозрілий позаштатник з України?
– То ніякий не референдум, а звичайні акції протесту, – підсумував нашу розмову полковник поліції на ім’я Юрій, – а взагалі я тобі раджу: не лізь у чужі справи та не пиши нічого про Молдову. А ми змушені вислати тебе з території країни та заборонити в’їзд терміном на рік.
Мені вручили відповідний документ двома мовами (молдавською та російською). Лишалося дочекатись прикордонників, які мали довезти мене до самої України. Референдум я так і не побачив.
Результати волевиявлення у 160-тисячній Гагаузії не стали несподіванкою. За попередніми підрахунками, близько 98% всіх, хто прийшов на дільниці, висловились за приєднання до Митного Союзу та підтримали законопроект про можливість виходу зі складу Молдови. Все пройшло доволі тихо та спокійно. Офіційний Кишинів поки відмовчується – своє ставлення він окреслив раніше. Хоча, як виявилось, я був не єдиним іноземцем, який зацікавив місцеву поліцію. Ще декількох спостерігачів та журналістів з близького зарубіжжя «завернули» прямо на кордоні.
Здається, на пострадянському просторі з’явився ще один потенційний осередок нестабільності. Побачимо, як далі розвиватиметься ситуація на півдні сусідньої держави. А дивитись треба уважно – у гагаузькому референдумі багато хто вже бачить приклад для українських областей.