«Я не віддам п’ять років, які дав мені народ України, на те, щоб займатися Мінськом. Просто не віддам», — заявив Володимир Зеленський у березні 2020 року під час інтерв’ю The Guardian. «На всі домовленості держава може витратити рік, а потім повинна бути реалізація. Довше не можна. Якщо ні — то треба змінювати формат і стратегію та повертатися до розмови, коли настане час», — наголосив президент. Про те, що встановлений Зеленським термін спливає, влада почала нагадувати із жовтня: спочатку вустами міністра з питань окупованих територій Олексія Резнікова, а в листопаді — секретаря РНБО Олексія Данілова. «Відкрию невелику таємницю: готується рішення РНБО щодо ситуації в Донецькій і Луганській областях», — натякнув минулого тижня Данілов, зберігши інтригу. Чутки про те, що в Зеленського щодо Донбасу є план «В» і навіть план «С», циркулюють у медіа вже понад рік. Їх іноді підігріває влада, коли озвучує різноманітні ідеї щодо Добасу. Щоправда, з огляду на об’єктивну ситуацію, більшість із них украй непереконливі.
Стверджувати, що з початку каденції Зеленського на Донбасі не відбулося жодних зрушень, не можна. На кількох ділянках фронту розвели війська, а після лютневого загострення утримується режим «повного та всеосяжного» — хоча й досить умовного — припинення вогню. Відбулися також три обміни полоненими. Утім, загальна ситуація на Донбасі залишається статичною: ОРДіЛО перебуває під орудою маріонеткових режимів «ДНР» і «ЛНР» та жодні обміни чи розведення на цей прикрий факт не впливають. Усе це не дає Зеленському змоги розповісти історію успіху, яку він обіцяв на етапі передвиборчої кампанії і якої йому сьогодні, на тлі зниження рейтингів, сильно бракує. Якщо в листопаді 2019 року здобутками влади щодо врегулювання на Донбасі були невдоволені 50% українців, то в лютому таких стало вже 70% (КМІС). Станом на листопад 2020-го позитивно оцінювали зусилля Зеленського 37% українців, негативно — 42% (Центр Разумкова). Вочевидь, небажання визнавати відсутність прогресу в питанні деокупації ОРДіЛО спонукає владу імітувати власну активність.
Читайте також: Сантиметр за сантиметром. Як ведеться гуманітарне розмінування на Донбасі
Яскравим прикладом останнього є «План спільних кроків», який у листопаді презентував голова делегації України у ТКГ Леонід Кравчук. «За його допомогою ми хочемо доповнити або уточнити питання, які не мали широкого, точного й конкретного втілення в попередніх документах», — пояснював Кравчук. Загалом «план Кравчука» відтворював зміст мінських угод, починаючи від виведення російських військ з ОРДіЛО й закінчуючи передачею кордону під український контроль, а також обміном «усіх на всіх». Відмінність полягала в тому, що, згідно з планом, реалізація всіх цих заходів мала завершитися вже на початку 2021 року, щоб 31 березня на деокупованому Донбасі відбулися законні вибори. «План Кравчука» наробив в українських медіа багато галасу, але аналізувати його переваги й недоліки не було жодного сенсу. Бо від самого початку документ був суто декларативним: насамперед через абсолютно нереалістичні терміни, які він установлював. До того ж російська сторона у ТКГ його одразу ж заблокувала, що також було цілком передбачувано. Тому єдиним результатом став маленький шторм у медійній склянці — на що, схоже, влада і сподівалася.
Схожу реакцію викликала ініціатива президента щодо впровадження вільної економічної зони (ВЕЗ) на Донбасі. Ця ідея зовсім не нова: ще в серпні 2019 року аналогічний за змістом законопроєкт вносила на розгляд Верховної Ради група депутатів на чолі з Вадимом Новінським. Тоді ідея опоблоківців розголосу не набула, але цьогоріч її широко розрекламувала влада — відповідне питання навіть потрапило до жовтневого «опитування Зеленського». Cпочатку ВЕЗ пропонували впровадити на підконтрольній території Донбасу, а після деокупації — і в ОРДіЛО. «У мене є відчуття, що туди прийдуть великі гроші, які зможуть зробити все, щоб Донбас зростав. І це сильно вплине на людей, які живуть на тимчасово окупованих територіях. Вони побачать, що жити у вільній Україні краще», — пояснив президент. Наскільки серйозними є відповідні наміри влади, достеменно невідомо. Але цілком очевидно, що звільнення ОРДіЛО це аж ніяк не пришвидшить.
По-перше, рівень життя в Україні вже зараз суттєво вищий, ніж у ОРДіЛО. Однак «ЛНР» і «ДНР» — це окупаційні режими, на політику яких суспільна думка не впливає. Там немає ані конкурентних виборів, ані незалежних ЗМІ, а несанкціоновану громадську активність жорстко присікають. А по-друге, економічні аргументи в мінському переговорному процесі взагалі не мають адресата. Якби на Донбасі справді точилася громадянська війна, торг між Києвом і сепаратистами мав би практичний сенс. Але в нашій ситуації самопроголошені «республіки» є лише прикриттям для російської окупації. І навіть якщо ідея ВЕЗ влаштовуватиме Дениса Пушиліна чи Леоніда Пасічника, вони залишаються повністю залежними від своїх російських керівників. Натомість цілі Росії в цій війні перебувають зовсім не в економічній площині. Теперішня влада мала достатньо часу, щоб у цьому пересвідчитись і позбутися наївних уявлень про те, що з Москвою можна «зійтися десь посередині». Тому скидається на те, що справжнім адресатом заяв про ВЕЗ на Донбасі є внутрішня українська аудиторія, якій влада демонструє власну готовності до компромісів заради миру — тих самих, які були однією з головних передвиборчих фішок Зеленського.
Читайте також: Окупований Донбас: без обстрілів та без грошей
Іще одна тема, яку останнім часом педалює влада, — це зміна «нормандського» формату переговорів на «будапештський». Ще у лютому 2019-го Зеленський як кандидат у президенти заявляв, що мінський процес не працює, і пропонував залучити Велику Британію та США до врегулювання конфлікту на Донбасі. Тема розширення нормандського формату за рахунок країн — підписантів Будапештського меморандуму з’являлася в офіційній комунікації досить регулярно. У травні 2020 року міністр з питань реінтеграції Олексій Резніков виступив із цією ідеєю на шпальтах видання The Atlantic Council, а в жовтні вона ввійшла до «президентського опитування». Як пояснив очільник МЗС Дмитро Кулеба, останнє було потрібно, щоб «вивести на новий рівень дуже предметну розмову про гарантії безпеки для України». Хай там як, обнадійливих сигналів із Лондона й Вашингтона до Києва поки не надходило. Хоча США й Велика Британія займають проукраїнську позицію, їхня безпосередня участь у переговорному процесі — це радше побажання, ніж реальна перспектива. Тому розмови про розширення чи зміну формату перемовин наразі видаються створенням інформприводів на порожньому місці. До того ж таких, які краще перегукуються із передвиборчими обіцянками Зеленського, ніж з об’єктивною дійсністю.
Звичайно, головним винуватцем того, що мінські переговори не дають результатів, є не українська влада, а Росія. Саме Москва блокує українські пропозиції та висуває в Мінську заздалегідь неприйнятні вимоги. І основна проблема команди Зеленського полягає не в тому, що це заважає їй продемонструвати свою історію успіху на Донбасі. Проблема в тому, що чинна влада прийшла в кабінети на хвилі популізму, звинувачуючи попередників у банальному небажанні йти на компроміси заради миру. Невдовзі Зеленський сам переконався, що «компроміси», яких вимагає Росія, — це капітуляція, що матиме непередбачувані наслідки і для України, і для нього самого. І виявилося, що «заморозити конфлікт» чи то пак «збудувати стіну» — це не примха попередників, а єдина можлива стратегія в тих умовах, які склалися. Однак пояснити це громадянам, перекресливши власні обіцянки, буде непросто. «Стіна — це не план «Б», особисто для мене — це план останньої літери», — заявляв Зеленський у грудні 2019 року. За рік влада мала нагоду переконатися, що альтернативних варіантів доволі небагато — принаймні таких, які можна вважати реалістичними.
Читайте також: Перемир'я: спокуса тишею
Тож найкраще, що могла би зробити влада, — це облишити гонитву за «позитивом» і розпочати предметну розмову із суспільством — хоча б у питаннях війни. Ця розмова не буде легкою, але не буде й безперспективною. У грудні 2019 року, коли влада святкувала відновлення переговорного процесу після «нормандської четвірки» в Парижі, відносна більшість українців (38%) підтримувала саме замороження конфлікту (22% — надання ОРДіЛО автономії у складі України, 16% — силовий сценарій, 8% — відокремлення ОРДіЛО від України). Як змінилися настрої за рік, покажуть наступні опитування. Але зрештою, коли йдеться про питання національної безпеки, суспільна думка — далеко не головний критерій.