Габсбурґи й Україна напередодні розпаду імперії

Протягом останніх тижнів набула широкого розголосу в Україні заява онука останнього імператора Австро-Угорщини Карла фон Габсбурґа — депутата австрійського парламенту про потребу домогтися розпаду російської держави.

Нащадок однієї з найславетніших європейських монархічних династій під час виступу на форумі Пан’європейського руху Австрії, який він очолює, наголосив, що колоніальна політика Росії «починається з економічної експлуатації колоній і продовжується гнобленням людей цієї колоніальної імперії аж до спроби використовувати їх як гарматне м’ясо в колоніальній війні проти України».

За його словами, «Європа, яка зацікавлена в безпеці своїх громадян, має якомога швидше розпочати розробку сценаріїв розпаду Московської… імперії».

На відміну від колоніального існування українців під владою Романових, на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорщини українському політикуму вдалося добитися чималих здобутків напередодні падіння імперій. Хоч шлях для державної незалежності був не з легких, а ставлення представників династії Габсбурґів до українського національного руху — неоднозначне.

У складному переплетінні українсько-польських відносин, які склалися в Галичині під скіпетром Габсбурґів, більшість представників панівної династії дотримувалися виразної пропольської орієнтації. Тон задавав імператор Франц-Йосиф І, який сподівався здійснити одвічну мрію Габсбурґів і приєднати до імперії всю Польщу, до чого його активно підштовхували польські політики. У цій політичній лінії українським домаганням поділу Галичини на польську й українську частини не залишалося місця.

Натомість протилежних поглядів щодо України дотримувався син імператора Франца-Йосифа престолонаступник Рудольф. Він виявляв публічну демонстрацію симпатій до українців. Лідер українського сеймового клубу Євген Олесницький свідчить: під час подорожі по Галичині 1887-го ерцгерцог на кожному кроці й за будь-якої нагоди, навіть тоді, коли перебував у майже виключно польському оточенні, зазначав, що в краї є два народи — український і польський.

Після його трагічної смерті серед галицьких українців ширилися чутки, що ерцгерцог Рудольф живий і заснував у Бразилії «мужицьке царство». Популярність цих поголосків знайшла своє відображення у творчості Івана Франка. У циклі «В Бразилію» поет згадує поневіряння своїх земляків, які виїхали за океан, повіривши «у басню про царство Рудольфа».

Ще один представник династії Габсбурґів престолонаступник Франц-Фердинанд, якого сучасники відзначають як «розумного й енергійного діяча», не цурався виявляти своє прихильне ставлення до українців, включно з намірами «відбудови великої Української Держави».

Симпатії до українців, що їх висловлювали представники панівної династії, демонстрація ними намірів розв’язувати українську проблему супроводжувалися зустрічним рухом українських консервативних кіл у Галичині, які наприкінці ХІХ — початку ХХ століття виявляють виразне прагнення відігравати самостійну політичну роль. Прикметним з огляду на це було заснування Католицького руського народного союзу, який 1911 року перейменували в Християнсько-суспільну партію — першу структуровану політичну організацію галицьких консерваторів. Водночас чимало консерватистів перебувало в середовищі галицьких націонал-демократів і греко-католицького духовенства, які пов’язували політичні перспективи Галичини з панівною династією.

Активізація шляхетсько-аристократичних верств у Галичині, певною мірою у Великій Україні, поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав зародження новітнього українського монархічного руху.

У цьому зв’язку неабияку роль відіграла політична й теоретична діяльність В’ячеслава Липинського. У своїй праці Szlachta na Ukraine, опублікованій 1909 року, він констатує позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів».

Очевидно, така модель могла бути реалізована й в українському варіанті. Більш виразно вона окреслилася під час таємних нарад емігрантів із Великої України й галицьких діячів у Львові 1911-го, де поставили на порядок денний питання боротьби за політичну самостійність України. Опускаючи деталі перебігу нарад, зазначимо, що в середовищі її учасників сформулювали виразні монархічні плани щодо майбутньої незалежної України в трьох династичних варіантах. Перший — передбачав кандидатуру на київський престол сина німецького імператора Вільгельма ІІ — Іоахима; другий — кандидатуру одного із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда, які не мали права успадкувати австро-угорський престол; третій — кандидатуру одного з представників дому Романових на підставі акцептації ним українських династичних традицій. Результатом нарад стало створення Українського інформаційного комітету, який на перший план висунув ідею незалежної України.

Отже, імовірна поява представника династії Габсбурґів на українському престолі виходила за межі політичних намірів лише галицького політикуму й могла стати загальноукраїнським державотворчим концептуальним надбанням. Пізніше, уже під час Першої світової війни, монархічна ідея лягла в основу політичної платформи Союзу визволення України, який став безпосереднім продовженням Українського інформаційного комітету. У платформі зазначалося, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою».

У цьому контексті є цілком логічним звернення українських політиків напередодні війни до постаті ерцгерцога Франца-Фердинанда, який давно виявляв політичний інтерес до української проблеми. У своєму київському щоденнику Дмитро Донцов зауважує: українським діячам були відомі «його антиросійські плани щодо України». Про них майбутній ідеолог інтегрального українського націоналізму довідався від учасника згаданих нарад 1911 року Володимира Кушніра, який мав аудієнцію у Франца-Фердинанда.

У близькому оточенні ерцгерцога було чимало діячів, які готували проєкти рішучих реформ у державі у випадку його сходження на престол. Є свідчення, що таємним політичним дорадником престолонаступника був отець Тит Войнаровський, довголітній адміністратор маєтків митрополита Андрея Шептицького, депутат Віденського парламенту від Української національно-демократичної партії (1907‒1911), який мав широкі зв’язки в австрійських політичних та урядових колах. Улітку 1912-го на суворо довірочну аудієнцію до ерцгерцога Франца-Фердинанда запросили Євгена Олесницького. Він щойно повернувся з Росії, де зібрав цінну інформацію про український рух, і передав престолонаступнику розлогу записку про українську проблему в Австрії та Росії. Ерцгерцог з великим інтересом ознайомився із запискою і мав тривале всебічне обговорення з Євгеном Олесницьким української справи.

Зближення низки українських політиків з престолонаступником Францем-Фердинандом, безперечно, пов’язане з розробкою останнім програми докорінної перебудови політичної структури австрійської монархії. Згідно із цією програмою на зміну дуалістичному устрою держави мав прийти триалістичний: поряд з австрійським та угорським комплексами треба було виділити також комплекс хорватсько-південнослов’янський. Ця реформа, на думку престолонаступника, була спрямована на територіальне й політичне послаблення Угорщини в складі імперії. Важко сказати, як далеко сягали реформістські задуми Франца-Фердинанда щодо української проблеми. Деякі автори висловлюють припущення, що Євген Олесницький та отець Тит Войнаровський спричинилися до того, що план перебудови імперії на національній основі поширився також і на Галичину. Ось чому звістка про вбивство спадкоємця престолу так сильно вразила галицьке суспільство. Львівське «Діло» зазначало: «Годі уявити собі в нашій державі подію, яка могла б мати враження більш потрясаючої катастрофи, ніж та, що скоїлася в Сараєво. Катастрофи особисто-людської й катастрофи політичної… Вчора згасло життя, з яким була пов’язана політична доля нашої держави і її народів…».

Діяльність Франца-Фердинанда викликала незадоволення угорських політиків, роздратованих симпатіями спадкоємця престолу до галицьких українців, оскільки реалізація його проєктів реформування імперії могла суттєво послабити становище Угорщини. Контакти австрійського престолонаступника з українськими політичними колами в Галичині не залишилися непоміченими. Викликали вони стурбованість і в Росії, оскільки загрожували імперським планам «собирания русских земель».

У цьому зв’язку викликає інтерес наведений у щоденнику відомого українського діяча, колишнього видавця «Ради» Євгена Чикаленка, текст жандармського донесення, у якому йшлося про формальну угоду, нібито укладену між ерцгерцогом Францем-Фердинандом і «російськими мазепинцями», щодо створення за сприятливих обставин «Українського королівства» під скіпетром Габсбурґів.

Чимало австрійських політиків, близьких до Франца-Фердинанда, виявляли лояльне ставлення до українського руху. На відміну від закостенілого бюрократичного оточення старого імператора, яке не бажало жодних змін устрою імперії, вони усвідомлювали потребу перебудови Австро-Угорщини на нових засадах через розширення національних прав народів і політичну значущість з огляду на це української проблеми.

Серед них привертає увагу тісно наближений до Франца-Фердинанда лідер австрійських католиків, голова австрійської Християнсько-соціальної партії князь Алоїзій Ліхтенштейн. Він виявляв глибоке зацікавлення українськими справами як у широкому аспекті, так і вужче — галицькою проблемою, а також церковною унією православних і католиків як культурно-релігійним містком до Сходу. Ще задовго до війни він убачав розв’язання багатьох питань східноєвропейської політики у створенні незалежної української держави. Князь Ліхтенштейн брав участь у численних анкетуваннях, які організовували українські журнали, а також виступав у німецькій пресі, послідовно обстоюючи українську рівноправність в Австро-Угорщині чи порушуючи українське питання з огляду на проблеми світової політики.

У середовищі австрійських прихильників католицько-консервативних ідей сформувалася концепція створення так званої Міттельєвропи (Серединної Європи), яка передбачала, зокрема, посилення католицького культурного руху на схід і державної місії Австрії. Австрійським німцям у цьому контексті належало розвивати релігійну самосвідомість, культурний і політичний рівень інших народів.

Зрештою доля українських земель за межами імперії Габсбурґів пов’язувалася австрійською політикою з намірами створити Українську Державу з допомогою австрійських збройних сил.

Досить радикально цю проблему ставили в роз’ясненні австрійської політики турецькому урядові від 21 листопада 1914 року: «Наша головна мета в цій війні — тривале послаблення Росії, заради чого ми в разі нашої перемоги вітали б виникнення українського державного утворення».

Перша світова війна, яка висунула цю проблему в міжнародну площину, змусила всіх учасників українського руху виявити своє ставлення до проблеми національної державності. Українській консервативній течії в Галичині довелося в цьому зв’язку усвідомлювати й зважати на хиткість позиції австрійських панівних кіл в українському питанні.

Переведення в реальну політичну площину державницьких прагнень українців зобов’язувало австрійські панівні кола чітко висловитися щодо галицької проблеми перед своїми польськими партнерами, розв’язання аграрного питання в майбутній українській державі, де польські землевласники мали значні земельні володіння. Речниками незалежності України та її соборності в той період виступали насамперед радикально налаштовані діячі Союзу визволення України, здебільшого українські соціалісти, які не мали довіри Відня. Це було ще однією з причин того, що Австрія віддавала перевагу консервативнішим польським чинникам. На таку обставину мусили зважати українські консервативні політики в Галичині, ставлячи на порядок денний національно-політичні завдання. Найбільш виразним документом у цьому відношенні є меморандум митрополита Андрея Шептицького, переданий австрійському уряду 15 серпня 1914-го: «Як тільки переможна австрійська армія вступить на територію підросійської України, ми мусимо розв’язувати потрійне завдання, а саме у військовій, соціально-правовій та церковній царинах. Розв’язанню такого троїстого завдання має неодмінно передувати конференція з укладення миру не тільки для того, щоби сприяти діям нашої армії й прискорити повстання в Україні, а й з метою щонайглибшого відділення цих областей від Росії й надання ним характеру незалежної від Росії й царської імперії національної області… Після якоїсь великої перемоги нашої армії кайзер міг би проголосити гетьманом України одного з видатних полководців австрійського війська».

Отже, і ця програма фактично не виходила за межі традиційних уявлень галицьких консервативних політиків щодо можливості реалізації українських національних домагань з допомогою Габсбурґів. Важливим практичним наслідком могла стати перспектива створення великої української армії, що під проводом генерала Станіслава Шептицького (брата митрополита) мала через Туреччину й Кавказ прориватися на Кубань, а звідти з’явитися в Україні. Але й у цьому разі справа обмежилася лише утворенням легіону УСС, який весь час перебував під загрозою ліквідації. До цього варто додати, що вже наприкінці 1914 року Відень розірвав офіційні стосунки із Союзом визволення України й надалі явно віддавав перевагу польському компоненту своєї політики перед українським.

З’являються нові політичні проєкти реформування імперії, які народилися серед впливових політиків Австро-Угорщини. Планували перетворити австрійську монархію на федеративну державу, до складу якої як окремі королівства мали увійти Австрія, Угорщина, Чехія (Богемія), Польща, Федерація об’єднаних південних слов’ян та Велике князівство Україна. «І тоді, — писав в одному з листів барону Казимиру Гужковському ерцгерцог Вільгельм Габсбурґ, відомий своєю активною проукраїнською діяльністю, — кожне королівство мало б свого короля. Король Угорщини, Богемії… і так далі. Для України, південних слов’ян і т.д. І у кожній з цих держав федерації виступатиме як регент один з ерцгерцогів — це одна з найкращих ідей для створення єдиної Великої Австрії! Дай Боже, щоб мир, на який, здається, вже дійсно є сильна надія, приніс би нам таке довгоочікуване здійснення наших планів, у будь-якому разі ми повинні над цим старанно працювати, щоб створити нову, сильну Австрію на чолі з молодим монархом та велику і сильну Україну із столицею містом Києвом».

Такі плани, без сумніву, були пов’язані із входженням на престол молодого імператора Карла І й спробами Австрії досягнути сепаратного миру з альянтами, продемонструвавши останнім свій намір рахуватися з національними інтересами народів, які входили до складу імперії.

На якомусь етапі здавалося, що український проєкт поділу Галичини знайшов зрештою підтримку у вищих ешелонах влади Австро-Угорської монархії. 14 січня 1917 року ерцгерцог Вільгельм Габсбурґ, відомий під прізвиськом Василь Вишиваний, пише Казимиру Гужковському про це як доконаний факт: «Після війни (але я наполягаю вже впродовж війни) Східна Галичина та Буковина будуть реорганізовані у єдину провінцію у складі Австрії. Західна Галичина відходить до Польщі, але з часом! На початковому етапі в цій провінції переважатиме німецький склад управління, тобто державні службовці спочатку будуть найматися з німецьких відомств, потім їх замінять українські службовці, тоді вся справа зрушить з місця і піде вперед». Однак конкретна реалізація поділу Галичини ще не могла бути реалізована в цей час. Попри прихильне в цілому ставлення імператора Карла І до цієї проблеми, подолати спротив закостенілої австро-угорської бюрократії та дуже впливового польського лобі ще не видавалося можливим.

У цій ситуації увагу політичного проводу галицьких українців не могла не привернути прихильна до них постать Вільгельма Габсбурґа. До того ж особливу зацікавленість його особою виявляв Євген Олесницький, який, як уже зазначалося, у свій час обговорював з ерцгерцогом Францем-Фердинандом перспективи українського руху в Росії. Цілком очевидно, у політичні розрахунки галицького політика входили наміри тісніше прилучити ще одного представника родини Габсбурґів до української справи, що після трагічної загибелі престолонаступника могло набути неабиякої політичної ваги для українців. Для українського консерватизму в Галичині були притаманними високий рівень правової свідомості його носіїв, повага до законних владних інституцій, поміркованість у політиці, відданість парламентським методам політичної боротьби. Ці риси значною мірою характеризували також багатьох націонал-демократів — найвпливовішу натоді політичну силу в Галичині.

Ерцгерцог Вільгельм Габсбурґ вимагав від своїх респондентів збереження таємниці, оскільки проукраїнські зусилля представника династії докладалися в період, коли панівні кола Австро-Угорщини шукали порозуміння з країнами Антанти й намагалися зреформувати внутрішній устрій імперії. З огляду на це надзвичайно актуальними стають намагання сформувати коронний край з Галичини й Буковини та зусилля, спрямовані до утворення незалежної української держави на теренах підросійської України.

Турботи про реалізацію перебудови австро-угорської монархії та перетворення її на союз держав стали одним з найголовніших стимулів діяльності ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа. У листі до Казимира Гужковського від 9 червня 1917 року він наводить один з варіантів трансформації імперії Габсбурґів на засадах унії трьох складників, але цього разу в поєднанні — Австрія, Угорщина, Польща. Однак і в цьому варіанті українські національно-державні інтереси мали реалізувати за безпосередньої підтримки Австрії. «Ну, а що відбуватиметься із Галичиною? — запитує ерцгерцог. — А те, що я завжди казав — “розподіл” — а саме Західна Галичина відходить до Королівства Польща, можливо відійде і ще одна частина — Сілезія, де проживають Wszechpolacy, тоді як Східна Галичина та Буковина утворять “Українську провінцію”, яка буде у прямій залежності від Австрії та повною мірою автономною, як противага частині російської вільної України, а з іншого боку Угорщині!».

Ерцгерцог Вільгельм Габсбурґ висловлював упевненість, що австро-угорська монархія матиме позитивну перспективу за умови підтримки українських національно-державних домагань. Попри всі хитання австрійського уряду в справі Східної Галичини він стверджує, що останній «зовсім не збирається втілити у життя мрії Польського клубу».

Проте вже невдовзі ерцгерцог писав, що Карл І хоча й був «добре поінформований про українську справу», однак так і не наважився на рішучі кроки для її розв’язання. «Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив це президентові міністрів Зайдлерові… Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави перед криком поляків в парламенті і краї».

Досвідчений український політик і дипломат барон Микола Василько констатує ту обставину, що спроба розширення автономії Галичини (яку розглядав австрійський уряд як крок на шляху до створення польської державності) провалилась. За його словами, українці в Росії після лютого 1917 року досягли багато більшого, ніж галицькі українці в Австро-Угорщині: у Києві заснували українську гімназію, при російському Тимчасовому уряді створили посаду комісара з українських справ і так далі. Тим часом австрійський уряд навіть не відкликав офіційно плани розширення автономії Галичини, які проголосив Франц-Йосиф у листопаді 1916 року. У підсумку, як зазначає Микола Василько, «Австрія вже просто не встигає за подіями».

Попри всі зусилля українських політиків, австрійський уряд так чи інакше віддавав перевагу польській стороні. Про це зайвий раз засвідчила, зокрема, колізія, що виникла внаслідок наміру Карла І під час переїзду з фронту до Кракова прийняти представників Галичини. Намір австрійського уряду влаштувати «вирази шани у польському місті Кракові, а не у державній столиці Лемберзі», а також те, що представляти українську депутацію мав міністр у справах Галичини Міхал Бобжинський, викликало роздратування українського депутатського клубу. На зустрічі із членами президії клубу Євгеном Петрушевичем і Кирилом Трильовським австрійський прем’єр-міністр повідомив про намір імператора «стежити за тим, щоб після взаємної згоди з поляками українці отримали університет; та щоб після введення у Галичині нового устрою вони мали своє представництво». На домагання української депутації щодо поділу Галичини прем’єр відповів відмовою.

Мусимо наголосити, що австро-угорські панівні кола все ж таки віддали перевагу австро-польському варіанту розв’язання проблеми Східної Галичини. Хоча в Бересті й підписали таємний додаток до мирної угоди про утворення українського коронного краю, однак його не ратифікував австрійський парламент і взагалі денонсували на вимогу польської сторони.