Дискусія про Волинську трагедію перестала бути суто історичною і свого часу перейшла до політичної та медійної царин, щó змінило її якість, зокрема додало емоційності. Коли й завдяки яким факторам відбулася така зміна?
— У 2003 році Адміністрація президента Александра Квасневського готувала вшанування 60-х роковин волинського злочину й очікувала від української сторони якогось однозначного жесту, засудження «антипольської акції» УПА. На той час у Польщі вже було багато сказано про злочини поляків супроти українців, досить згадати засудження акції «Вісла» (примусове виселення їх після війни) Сенатом Польщі в 1990-му чи президентом Квасневським у листі до учасників конференції в Красічині 2002 року. Натомість в Україні в контексті Волині 1943-го тоді почали говорити про війну, в якій обидві сторони скоювали подібні злочини. Сьогодні цю концепцію найяскравіше передає книжка Володимира В’ятровича, хоча він просто підсумував погляди певних кіл української інтелігенції. Ця суперечка вперше стала помітна під час дискусії міністрів закордонних справ Польщі й України Броніслава Ґеремека та Бориса Тарасюка під час урочистостей 2003 року. Перший із них, відповідаючи на запитання про історичні події, зазначив, що Польща повинна належно потрактувати акцію «Вісла», a Україна — Волинь 1943-го. У відповідь він почув, що польська відповідальність за депортацію не викликає сумнівів, але щодо подій на Волині треба говорити про спільну вину.
Яку роль питання Волинської трагедії відігравало для руху «Солідарність», що повернув у 1989 році Польщу до демократичного ладу? Чому тоді про ці історичні факти було чути значно менше, принаймні в українсько-польському діалозі?
— Після 1989 року польська політика пам’яті зосереджувалася на комуністичній спадщині. Звичайно, все відбувалося поступово: сьогодні маємо справу з вилученням слідів третьорядних комуністичних діячів, і це іноді викликає публічні дискусії. У 2000 році я організував наукову конференцію «Збройне підпілля в Люблінському регіоні проти двох тоталітаризмів». Вона стосувалася солдатів Армії Крайової, що воювали спочатку з німцями, а потім із комуністами (останній боєць повоєнного підпілля Юзеф Франчак «Лялек» загинув 1963-го). На мій подив, конференція викликала спротив деяких професорів. Сьогодні з перспективи 2017-го важко повірити, що кільканадцять років тому боротьба повоєнного підпілля збурювала так багато емоцій.
Читайте також: Світ після «Волині»
Якщо говорити про Волинь-43, то діячі «Солідарності» усвідомлювали: вони мають справу із серйозною проблемою. Тут доречно згадати нарис Яна Юзефа Ліпського «Дві вітчизни, два патріотизми», у якому він писав, що події на Волині однозначно на совісті українців. Серед польських еліт «Солідарності» після 1989-го почала домінувати концепція, згідно з якою треба брати приклад із відомого листа польських єпископів до німецьких 1965 року, в якому ті закликали до взаємного пробачення. Тобто поляки повинні відкрито говорити про свої провини: помилкову національну політику Другої Речі Посполитої, руйнування православних церков на Холмщині 1938 року чи акцію «Вісла». І вони сподівалися, що українці у відповідь рано чи пізно засудять антипольські чистки на Волині. Було зрозуміло: потрібні інтенсивні історичні дослідження, щоб розвіяти будь-які сумніви стосовно тогочасних подій. У 1990-х польські історики виконали величезну дослідницьку роботу й, попри деякі розбіжності, дійшли однакового висновку, що в 1943–1945-му відбулась організована «антипольська акція» Української повстанської армії. Уперше я відвідав Київ 1995 року і три тижні просидів в архівах, після чого розвіяв останні сумніви: антипольські чистки від початку й до кінця організували ОУН(б) і УПА.
Для українців ситуація, у якій вони відчувають примус до примирення, неприпустима. Зокрема, коли йдеться про Волинь-43. Чи зважає польська сторона на цей факт, адже неувага до нього лише підживлює конфлікт?
— Для польського суспільства тема Волині-43 дуже важлива. Це один із наших найкривавіших фрагментів Другої світової війни. Загинуло тоді близько 100 тис. осіб (навіть українські історики, які заперечують цю цифру, визнають, що жертвами стали кількадесят тисяч поляків). Логічно, що ця тема викликає багато емоцій. Починаючи від 1994 року, від конференції в Подкові-Лесьній, серед польських учасників дискусії вималювалися два підходи.
Згідно з першим українське підпілля під час Другої світової та після неї боролося за незалежність України, однак методи цієї боротьби (масові вбивства цивільного населення) жодним чином не можна виправдати. Прихильники другого підходу, переважно представники так званих кресових середовищ, заявляють: методи боротьби ОУН(б) та УПА були такі жахливі й жорстокі, що компрометують прагнення до незалежності цих формувань. Тому не варто їх такими вважати.
Натомість українці пропонують цілком інший опис минулого. Прихильники теорії про «польсько-українську війну, в якій обидві сторони скоїли подібні злочини», стверджують, що ОУН і УПА, звичайно ж, боролися за незалежність, але методи їхньої боротьби не кращі й не гірші від тих, які застосовували інші підпільні рухи. Такі кардинально різні трактування посилюють непорозуміння. Думаю, мені не варто пояснювати: коли в Польщі заперечують незалежницький характер УПА, то в Україні відразу голосно нагадують про те, що кожен народ має право сам обирати собі героїв. Однак слід пам’ятати, що підхід симетрії вини для поляків звучить так: забудьте про Волинь і про тамтешні жертви, а якщо ви так не робите, то ви ксенофоби з постколоніальним синдромом. Нещодавно в цьому контексті я натрапив на фразу «польське суспільство не вміє вибачати».
Читайте також: АДВАРП
Я погоджуюся з вашим скепсисом щодо «обов’язкового» вибачення. Дискусія на цю тему зараз дуже складна, бо її відразу трактують як спробу змусити одну сторону вклонитися перед іншою. Тому передусім пропоную їм обом відкрито засудити скоєні злочини. Варто сказати одне речення, якого ніколи не говорив жоден представник Української держави: «УПА організувала антипольські чистки і злочини, які неможливо виправдати, ми засуджуємо їх». Крок у цьому напрямку, який я дуже ціную, зробив Петро Порошенко, поклавши квіти у Волинському сквері в липні 2016 року.
Не секрет, що Росія, яка нині веде гібридну війну не тільки супроти України, а й супроти євроатлантичної спільноти, не цурається активізовувати будь-які конфліктні ситуації і точки незгоди, зокрема, між Україною та Польщею. Чи враховує цей фактор польська сторона, коли йдеться про дискусію довкола Волинської трагедії (а заодно і про бачення майбутнього нашої частини світу)?
— Проблема Волині-43 не впливає на сьогоднішню співпрацю Варшави та Києва. Польща підтримувала й підтримує дії України, спрямовані на збереження територіальної цілісності, і нам усім має бути важливо, щоб так було й надалі.
Однак суперечка на тему Волині-43 видалася досить гарячою. Дискусія почалася через рішення Верховної Ради визнати ОУН і УПА борцями за незалежність (і санкції для тих, хто заперечуватиме цей факт), ухвалене за годину після промови президента Броніслава Коморовського.
Я багато разів чув, що час для голосування за це вибрали випадково, що трапилася просто халатність і т. ін. Може, так і є. Але ймовірно й інше: це холоднокровний крок, адже було видно, що польський президент, який веде передвиборчу кампанію, дуже не протестуватиме. Багато поляків сприйняли це рішення Верховної Ради як ляпас.
Широкий історичний наратив Другої світової війни, на жаль, не включає рівня, на якому було б описано ті локальні конфлікти, що їх на теренах Європи породило зіткнення двох тоталітарних режимів, і ту невизначеність долі національних держав, що зберігалася від кінця Першої світової війни. Мова, зокрема, про українсько-польські відносини. У цій локальнішій історії досі багато недомовленого. Як зробити ці теми артикульованими?
— Якщо йдеться про формації, котрі ведуть збройну боротьбу під час війни, то, мабуть, завжди можна знайти приклади різних військових злочинів. Польське підпілля також часом вдавалося до негідних вчинків і злодіянь. На цю тему в Польщі написано багато книжок. Але це не означає, що треба ставити знак рівності між діяльністю польського та українського підпілля. ОУН(б) і УПА прийняли рішення щодо деполонізації та усунення польської меншини з території Волині й Східної Галичини (йдеться про територію від сучасного Івано-Франківська й аж до Криниці вглиб сучасної Польщі). Поляків хотіли вигнати або знищити фізично, а рішення в цій справі приймало центральне керівництво українського підпілля. Натомість у польських рухах подібних наказів не давали, а випадки вбивств українського населення були пов’язані з ініціативами місцевих комендантів. Це фундаментальна відмінність.
Читайте також: Як Волинь дійшла до 1943-го…
Декомунізація — дуже важлива проблема, що спричинила дискусії в Польщі, Україні та державах Балтії. Центральна Європа під час Другої світової війни опинилася між двома тоталітарними системами (німецьким нацизмом і комунізмом). Обидві вони коїли страшні злочини, хоча жертв знаходили по-різному. Досить проблематично сприйняти як факт, що Червона армія, тобто збройні сили тоталітарної держави, завдала поразки нацистам і врятувала населення визволених країн від геноцидної політики. На зміну одній окупації прийшла інша, яка, однак, не віщувала знищення цілих народів. Комунізм не був чимось добрим, але добрим було знищення нацизму. Із великою цікавістю я спостерігаю за дискусією в країнах колишнього СРСР: хто має бути бенефіціаром його перемоги над Третім Рейхом — сама Росія чи всі народи колишнього Радянського Союзу? Слід пам’ятати, що після росіян саме українці становили другу за чисельністю групу в Червоній армії і їм також належить перемога над нацизмом. Важливо в цій дискусії не відбілювати злочини комунізму, але водночас віддати належну шану тим, хто знищив нацизм.
Яким, на ваш погляд, має бути проект історичної пам’яті, щоб виключити можливість спекуляцій, пропаганди й безпринципності? Адже не секрет, що за різної влади історія та спосіб її подачі суспільству змінювалися…
— Навіть в авторитарних державах влада повинна рахуватися з настроями в суспільстві. У Польщі пам’ять про Волинь-43 збереглася, хоча влада і не дозволяла робити дослідження на цю тему. Так само в Західній Україні, попри надмірні зусилля, зберігся культ УПА, хоча радянська влада зробила багато, щоб його знищити. Парадоксально, але, коли ми на початку 1990-х здобули свободу, ті, хто пам’ятав про Волинь, і ті, хто шанував Українську повстанську армію, могли вважати себе жертвами тоталітарного режиму. Як на мене, добра політика пам’яті має спиратися на професійні наукові дослідження. Найгірше, коли нею керують особи, що люблять згладжену й далеку від істини версію власної історії. Часто це веде до маніпуляції настроями суспільства. Пам’ятаймо і ще про одне: жодна людина, звісно ж, не хоче зізнаватись у помилці — власній, її родини чи нації. Тому добра політика пам’яті повинна створювати простір, де можна спокійно говорити також про переступи, вчинені представниками власного народу.