У межах цього проекту вже випущено й передано понад 80 спеціалізованих закладів дві сучасні дитячі книжки шрифтом Брайля: «Прибулець з країни Нямликів» Лесі Ворониної та «Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур та Чарлі Чапліна». Наклад кожної з них – 200 примірників. Гадаєте, мало? Радше навпаки: за 20 років незалежності цю подію можна прирівняти… скажімо, до виходу першої українськомовної книжки з часів Емського указу.
Як і слід було очікувати, соціальний проект «Доторкнутися до слова» поставив руба куди серйознішу проблему: тривалу дискримінацію інвалідів із вадами зору на державному рівні (зокрема, ігнорування чинного Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», згідно з яким «держава здійснює підтримку засобів масової інформації, видавництв, підприємств та організацій, які випускають спеціальну літературу, звукову та відеопродукцію для інвалідів»). Аби бодай приблизно уявити собі, скільки це, 400 книжок, наведемо деякі статистичні дані. Так, на сьогодні в Україні понад 50 тис. інвалідів із вадами зору. І тільки 79 спеціалізованих бібліотек, фонди яких, утім, за словами директора Центральної спеціалізованої бібліотеки для сліпих ім. М. Островського Юрія Вишнякова, не поповнювалися українськомовними новинками Брайлем упродовж двох (!) років, із липня 2009-го. А тепер уявімо собі на мить, що кожну таку справді рідкісну книжку зачитують у прямому сенсі до дірок (адже рельєфне тиснення з часом від читання пальцями стирається). По-перше, наклади рельєфно-крапковим шрифтом надзвичайно маленькі через недешеву технологію виробництва. «Для шрифту Брайля не будь-який папір придатний, – розповів Олександр Кінберг, в. о. директора Республіканського будинку звукозапису та друку УТОС. – В Україні нічого такого не виробляється… Тож картон Обухівського комбінату на сьогодні є фактично єдиним доступним матеріалом для цього виду книжок». По-друге, навіть до 2009-го на рік виходило близько 15 книжкових позицій (із них тільки одна дитяча!). «Діти читають ті самі книжки по третьому й четвертому разу, адже нічого нового не видають», – нарікає пан Юрій. Нарешті, по-третє, незрячі читають куди більше, ніж зрячі з цілком зрозумілих причин: їм недоступні або менш доступні альтернативні джерела інформації (інтернет, газети, журнали тощо). За даними бібліотеки ім. Островського, «в середньому українець прочитує 12 книжок за рік. А типовий читач бібліотеки ім. М. Островського – 50–52».
Таким чином, люди з вадами зору позбавлені доступу до будь-якого писемного культурного надбання, окрім того, яке вдалося записати на аудіоносії (між іншим, тут є свої складнощі: бракує коштів на якісні студійний запис і професійну начитку тексту, на CD-носії, навіть звичайних нових книжок для начитки чи збільшення під лупою для тих, хто не повністю втратив зір, – і того бракує!). Однак аудіокнижки також не є виходом із ситуації, адже «дотик до слова», як влучно підмітили творці проекту, для незрячих – це все одно що читання очима для зрячих (і діти, які навчалися шрифту Брайля з першого класу, читають майже так само, як зрячі). Тож «вірші й довідкову літературу краще читати Брайлем», – слушно зауважує Юрій Вишняков і додає: «Коли діти починають навчатися, їм потрібні підручники й книжки. Чому вони мають відрізнятися від звичайних діток?»
У такій ситуації цілком природною видається радість, із якою проект «Доторкнутися до слова» сприйняли в УТОСі: «Уявіть собі, що дитина має можливість доторкнутися своїми руками до гарної, добре написаної української книги», – ділиться враженнями Олександр Осадчий, заступник голови ЦП УТОС. Адже книжки, які було видано й заплановано до видання в межах проекту «Доторкнутися до слова», не просто дитячі, а насамперед сучасні і, як переконує головний редактор видавництва «Грані-Т» Олена Мовчан, успішні й популярні серед зрячих діток.
Утім, найвлучніше охарактеризувала нинішню ситуацію з книжками для незрячих Ірен Роздобудько (нагадую: її книжку із серії «Життя видатних дітей» було видано в межах проекту): «Це якийсь такий замкнутий світ, який треба розімкнути», – сказала письменниця на прес-конференції. Чи вдасться його розімкнути силами самого видавництва «Грані-Т» – про це, вочевидь, слід запитати в тих, хто прописував проект цитованого вище закону України. Поки що маємо хіба відповідь Олександра Кінберга на запитання про роль державних коштів у друку книжок для сліпих: «З цього року нам обіцяють фінансування, та поки що нічого немає».