Ви співпрацюєте в Україні з Генпрокуратурою у справах повернення вкрадених раніше активів. У чому конкретно полягає ця взаємодія?
— Вона почалася в серпні 2014 року, коли ми з ГПУ підписали угоду, яка давала Міжнародному центру з повернення активів (ICAR) мандат на допомогу в пошуку й, в ідеальному варіанті, повернення коштів, які, як підозрюють, вкрали колишній президент Янукович та його соратники. ICAR особливо зосереджується на допомозі в розробці стратегії розслідування, проведенні власне фінансових розслідувань, а також розширенні інструментарію відстежування вкрадених активів. Адже майже в усіх цих справах шукати гроші треба на міжнародному рівні. А це потребує активної взаємодії з правоохоронними структурами інших країн, допомоги в складанні запитів на правову допомогу в інших юрисдикціях — європейських та американських. Ось наші першочергові завдання. Таку саму роботу ми виконуємо в інших країнах.
Наскільки активно взаємодіє з вами українська сторона?
— Певний прогрес бачимо в розслідуваннях справ в Україні, а цей компонент завжди необхідний. А загалом ми часто стикаємося з хибною думкою, що рішення проблеми вкрадених активів лежить у юрисдикції, де зберігаються гроші. Але це не так: в іноземній країні його не буде ніколи. Спершу ведеться розслідування вдома, і тільки тоді йде робота з іншою юрисдикцією.
Щоб це зрозуміли в ГПУ, знадобився деякий час, але таку ситуацію ми бачили деінде. Країнам, де вкрадено багато грошей, легко звинувачувати тих, хто ці активи прийняв, й останні справді частково є відповідальними. Але не можна просто чекати, що вони все зроблять і повернуть ваші гроші. Так не буває. Адже багато доказів того, що сталося з грішми, зокрема як їх було вкрадено й у чому полягала незаконність, лишається в Україні. Тож спочатку свою роботу мають виконати місцеві правоохоронці.
Що ж стосується власне справ, то я сказала б, що в деяких прогрес є, а в деяких він дуже повільний. Частково це пояснюється їхньою великою складністю.
Читайте також: Ігор Білоус: «Іноземних інвесторів насторожують макронестабільність і політична турбулентність в Україні»
Крім того, є різні рівні кваліфікації, навіть у ГПУ. Деякі слідчі мають більший досвід, деякі менший. Загалом у ГПУ не дуже великий досвід фінансових розслідувань. Але знову ж таки це характерно не тільки для України. Інструменти фінансових розслідувань є новими навіть для розвиненіших юрисдикцій.
А ще, напевно, є різна мотивація. Це можна зрозуміти: щоб бути головним слідчим у справах проти людей, що досі мають вплив і ресурси, якими можуть тебе коли завгодно знищити, потрібна велика сміливість, особливо за таких низьких зарплат, як у ГПУ. Тому я дуже вболіваю за слідчих: у них нелегка робота. І якщо стаєш у ній успішним, наражаєшся на ризики.
Також ми працюємо над суто робочими моментами: допомагаємо ГПУ встановлювати взаємозв’язки між справами. Раніше слідчі більше займалися справами окремо, але фінансові злочини дуже часто пов’язані між собою. І, врешті, успіх цих справ залежатиме від керівництва. Від розпоряджень генпрокурора, його заступників. Слідчим дуже потрібне сприяння в їхній роботі. Без підтримки керівництва виконувати її буде надто складно.
Насправді в Україні поширена думка, що найбільшою проблемою в розслідуванні фінансових злочинів, скоєних колишніми політиками, та запобіганні новим є брак вищої політичної волі та сприяння. Якщо говорити про повернення активів загалом, чи є така політична воля ключовим складником успіху?
— Це дуже важлива умова. Але насправді критичний аспект — відсутність політичного втручання. Оптимальний сценарій — потужна політична підтримка, яка надсилає сигнал: так, ми хочемо, щоб ви розслідували ті справи, і дамо вам необхідні ресурси, але без політичного втручання. Це в ідеалі.
Однак без такої підтримки можна й обійтися, якщо тільки в процес не втручається політика. Незалежність ГПУ — абсолютно необхідна передумова. І в багатьох країнах, де досі відбувається перехід до демократії, її немає. Прокуратури у всьому світі — у державах із молодою демократією чи там, де її довгий час не було, — активно використовуються як інструмент політичної влади. Для зміни потрібен час.
Читайте також: Сьюзен Шадлер: «Досі не зрозуміло, чи має Україна волю проводити реформи»
Скільки часу Україні може знадобитися, щоб повернути вкрадені активи? І скільки з них можна буде повернути?
— Перше питання тут — скільки грошей насправді вкрадено. Якщо говорити про активи, заморожені зараз, то ми знаємо, що там сума не така велика. Тобто є проблема завищених очікувань. Повернення займе років три чи більше. Найшвидше в моїй практиці активи було повернуто через п’ять років, і то була порівняно проста справа.
Але головна мета повернення активів, на мій погляд, має полягати не в тому, щоб отримати назад гроші, а в тому, щоб покласти край безкарності та практикам минулого, і покарати злочинців. Варто сподіватися не так на повернення активів, як на доведення справ до кінця й задоволення суспільного запиту на те, щоб винний у крадіжці активів не міг вийти сухим із води.
Хто робить перший крок у справах повернення активів? Це має бути країна їх походження? Чи є альтернативні варіанти?
— На мою думку, перших кроків два. З одного боку, держава походження — у цьому випадку Україна — має негайно після падіння режиму максимально зібрати інформацію та докази. Це треба робити дуже швидко, бо гроші зникають, інформацію можна знищити, документи загубити. З другого, інші юрисдикції повинні діяти швидко: шукати й заморожувати активи.
У випадку Євромайдану європейські юрисдикції спрацювали максимально швидко. Хоча між ними досі зберігаються відмінності. Швейцарія має особливий правовий режим — так зване адміністративне замороження активів. Тобто Федеральна рада може заморожувати активи згідно з відповідними положеннями Конституції, коли йдеться про захист національних інтересів. Інші юрисдикції таких механізмів не мають, тож їм доводиться заморожувати активи на підставі санкційних списків, повідомлень про підозрілі транзакції від фінансової розвідки іхших країн або відкривати кримінальне розслідування й тоді в його межах блокувати активи.
У випадку України санкції ЄС теж стали дуже в пригоді. Але проблема заморожування коштів на підставі санкцій у тому, що їх треба регулярно продовжувати. В ідеальному світі активи слід було б заморожувати відповідно до санкційного режиму або конституційних вимог, а тоді повторно заморожувати в межах відкритого кримінального провадження, повідомлення про махінації від фінансової розвідки або механізму міжнародної правової допомоги. Тут питання в тому, щоб аргументів для заморожування було максимально багато. Тоді відповідачеві буде непросто апелювати проти них, а ви виграєте час.
Читайте також: Юрій Терентьєв: «Гроші з конкурентних ринків перетікають до монополізованих»
Але для цього потрібні дуже швидка реакція та серйозна координація між залученими юрисдикціями. Натомість часто трапляються так звані зондування ґрунту, коли одна юрисдикція просить іншу заморозити активи, але не має достатньо інформації, аби обґрунтувати прохання. Відтак дуже важливо, щоб юрисдикція, яка запитує замороження, у цьому випадку Україна, не висловлювала прохань на підставі нечітких підозр, а надавала якомога детальнішу інформацію. Дані, зібрані активістами відразу після втечі Януковича, наприклад, становили
важливі докази в цьому контексті.
Якщо говорити про спільні зусилля, спрямовані на обмеження простору для корумпованих активів, то яка тут динаміка? Особливо на тлі панамського скандалу, активів з України та Росії, а раніше лідерів країн, проти яких повставали під час Арабської весни?
— Мені здається, тут є певні конструктивні зусилля. Міжнародна спільнота служб фінансової розвідки найбільше прогресує, напевно, у питанні пошуку прагматичних та оперативних способів обміну даними. Для того існує, зокрема, спільна інформаційна платформа, куди вносять дані, а інші можуть ними користуватися за запитом. Це неформальне об’єднання фінансових розвідок країн світу, група «Егмонт». І це прекрасний зразок механізму, який допомагає діяти швидко, прагматично, ефективно й цілком у правовому полі. Є ще багато інших ідей: створення Міжнародного суду з боротьби з корупцією або розширення мандата Міжнародного кримінального суду на корупційні справи. Крім того, маємо Interpol, Eurojust, Europol. Я завжди за те, щоб ефективно використовувати наявні міжнародні організації та інструменти, а не створювати нові.
————————————————
Ґретта Феннер Цінкернаґель — політолог за освітою, навчалася в Інституті Отто Зура (Вільний університет Берліна), Інституті політичних досліджень (Sciences Po, Париж), Школі бізнесу Університету Кертіна (Австралія) та Оксфорді. У 2005–2008 роках та з 2011-го донині — керуючий директор Базельського інституту врядування та директор Міжнародного центру з повернення активів. Під час навчання в Австралії та Оксфорді консультувала уряди, донорів, міжнародні організації та мультинаціональні корпорації з питань управління та протидії корупції, а також організаційних трансформацій та розвитку бізнесу. До роботи в Базельському інституті врядування працювала в ОЕСР у Парижі; відповідала за антикорупційні програми в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, створення
Антикорупційної ініціативи для Азійсько-Тихоокеанського регіону — спільного проекту Азійського банку розвитку та ОЕСР.