Хроніка подій: 9 лютого побачило світ інтерв’ю спецкора «Комсомольской правды» Алєксандра Гамова з послом Росії в Україні Віктором Черномирдіним. 17 лютого – більше ніж через тиждень – Віктора Степановича викликали в МЗС, де Володимир Огризко повідомив йому про можливість застосувати щодо нього ст. 9 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Говорячи простою українською, оголосити persona non grata. Привід – «недружні й украй недипломатичні оцінки, коментарі й висловлювання на адресу України та її керівництва».
Ображатися на Віктора Степановича за недипломатичні висловлювання – все одно що дорікати Вікторові Федоровичу за пробіли в освіті. Це його фірмова фішка, особливість почерку. Колишній голова Газпрому, згодом прем’єр російського уряду завжди мав репутацію enfant terrible. Його смачні афоризми («Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди» тощо) увійшли до золотого фонду світової політичної думки. Водночас навіть у почесному київському засланні він був і залишається важковаговиком, людиною, від якої значною мірою залежать відносини між двома державами. Ось найгостріші цитати зі згаданого інтерв’ю в КП (мовою оригіналу).
Про посла США в Україні Тейлора: «Я ему прямо в лоб говорил: «Что вы привязались к Украине? Когда дашь команду Киеву вести себя по-другому?». Про керівників нашої держави: «Да, собачатся между собой, кроют друг друга…», «Слушай, с этим украинским руководством договориться нельзя. Придут другие люди – посмотрим…». Про Віктора Ющенка: «С виду-то вроде нормальный мужик». Про можливих спадкоємців: «Не знаю. Я наших там не вижу. Давай не выдумывай».
Нічого особливого, чого б ми не чули від ЧВС упродовж його посольської каденції. І тим більше, нічого страшного порівняно з тим, що постійно, щодня, щохвилини ллється з вуст офіційних осіб Росії, починаючи з прем’єр-міністра та президента й закінчуючи головами парламентських комісій. Будь-якого російського посадовця аж трясе від люті, щойно він згадує про Україну. Це описується не Віденською конвенцією, а частушкою: «Міма тьощінава дома я бєз шутак нє прайду».
Так, вони переконані, що Севастополь – це місто російської слави, а Києвом керують із «Вашингтонського обкому». Якщо хтось заходився їх лікувати, то отямився дещо запізно: у Павловській лікарні місць не вистачить. Запитань, власне, два: чому так довго МЗС реагувало на вислови відомого златоуста? Очікувало вказівок? І кого бачить Київ на місці Черномирдіна у разі, якщо його заберуть? Може, Затуліна? Чи Жириновського?