«Це просто дивовижне і дивне рішення, зневажливе щодо величезної кількості людей. Воно суперечить історичним фактам. Адже ми всі разом боролися з фашизмом під червоним прапором, і зараз прополювати історичну пам’ять – це дуже небезпечне заняття», – сказав останній генсек КПРС «Інтерфаксу».
Так і сказав: «прополювати історичну пам’ять».
Звісно, таке прополювання – річ украй недобра, тим більше, що СРСР воював із нацизмом саме під червоними прапорами… Але ж хіба тією війною історична пам’ять про ті прапори вичерпується? І хіба під час самої війни цей прапор насправді символізував собою правду, свободу і справедливість?
Згадаймо історію ХХ століття. Червоний прапор як державний символ СРСР прикривав собою розкуркулення, винищення «буржуазної» інтелігенції, український Голодомор, геноцид казахів та німців Поволжя у 1932–1933 роках, Великий терор 1937–1938 років, дружбу й союзницькі відносини з нацистською Німеччиною у 1939–1941 роках, геноцид народів Північного Кавказу та кримських татар 1944 року, повоєнні репресії та штучний голод… Список, далебі, неповний, адже всі злочини проти людства і людяності, вчинені під червоним прапором і від імені комуністичної ідеології зайняли б кілька сторінок.
Саме під цими державними знаменами, абсолютною копією яких стали так звані прапори перемоги в законі, знущалися з людей та вбивали ті, кого цілком правомірно можна назвати «російськими гестапівцями» (не випадково ж зафіксовано, що принаймні двічі товариш Сталін дозволив собі напівжарт, представляючи іноземним делегаціям Берію: «А ось і наш Гіммлер»).
А Червона армія була однією зі складових тоталітарної машини, а тому і не могла нікого «визволити», що переконливо доведено в десятках, якщо вже не сотнях книжок… і аж ніяк не «українських буржуазних націоналістів», а поважних російських істориків. І реальні воєнні подвиги значної кількості червоноармійців, і навіть випущені ними з нацистських таборів мільйони в’язнів і військовополонених різних країн зовсім не означають порятунку Європи чи порятунку світу. Хоча б тому, що в Бухенвальді невдовзі знову опинилися «політичні», і не лише нацисти, а й ліберали та соціал-демократи (зокрема й ті, хто сидів за Гітлера!), а зацілілих у нацистському ув’язненні жінок-єврейок відразу зґвалтували «солдати свободи». Втім, цим єврейкам ще пощастило – їх не повбивали ані комуністи, ані нацисти. А німкеням? Два мільйони німецьких жінок і дівчат були зґвалтовані вояками Червоної армії 1945 переможного року. І добре, якщо лише зґвалтовані – Олександр Солженіцин, тоді ще артилерійський капітан, очевидець подій, писав згодом в «Архіпелазі ҐУЛАҐ»: «Так! Три тижні вже війна йшла в Німеччині, і всі ми добре знали: виявись дівчата німкенями – їх можна було зґвалтувати, відтак розстріляти, і це було б майже бойовою відзнакою; а якщо вони полячки чи наші забрані русачки – їх можна було б у будь-якому разі ганяти голими по городу і хлопати по стегнах – забавний жарт, не більше». От і вбивали десятками тисяч, якщо не сотнями. Втім, Солженіцина заарештували на початку лютого 1945-го, він не встиг побачити, як червоноармійці, що увійшли в кураж, ґвалтували і русачок, і полячок…
Ясна річ, не всі червоноармійці так робили, але ж насильство було суттю совєтського тоталітаризму, який прагнув панувати всім світом.
А ще 954 тис. червоноармійців та офіцерів були розстріляні своїми ж начальниками та органами за реальні, а найчастіше уявні провини. Це більше, ніж сумарні втрати Вермахту на всіх фронтах у 1941–1942 роках. При цьому військові трибунали винесли 167 тис. смертних вироків, а 787 тис. вояків було розстріляно без будь-якого, навіть позірного, суду і слідства, здебільшого загороджувальними загонами, командирами і комісарами чи політруками на полі бою. Це дані, зібрані цілком офіційною комісією з розслідування сталінських злочинів при президенті Росії й оприлюднені у травні 2005 року. Злочинів, скоєних під червоними прапорами…
Ну, а про ҐУЛАҐ я взагалі краще промовчу – надто болюча тема.
І що вражає: діда Ґорбачова, селянина-одноосібника, 1937 року арештували за звинуваченням у троцькізмі, але наступного року його виправдали і звільнили з в’язниці. Дід розповідав онукові, що під час арешту його піддавали нещадним тортурам. Міхаїл Ґорбачов неодноразово заявляв, що розповіді діда були одним із факторів, які спонукали його до неприйняття совєтського режиму. І раптом отака ескапада на захист одного із головних символів цього режиму, знаків «злочинної держави» (а саме так назвав СРСР і Третій Рейх німецький філософ-антифашист Карл Ясперс). Справді, «Росію розум не збагне…» Принаймні російських очільників – нинішніх і колишніх.
Тим більше дивує заява Ґорбачова, позаяк ніхто не забороняє використовувати червоний прапор на публічних акціях, попри його зловісну історію. Уявляю, що сказав би великий демократ Ґорбі, якби така заборона стала фактом…